Повернутися до новин

Праматір української літератури

(присвячується 195-річчю від дня народження Ганни Барвінок – Олександри Михайлівни Білозерської-Куліш).

 

Ганна Барвінок – літературний псевдонім Олександри Михайлівнии Білозерської, у заміжжі Куліш. Це її вважав «праматір’ю української літератури» публіцист Микита Шаповал, «поетом жіночого горя» називав письменник Іван Франко; видавець Борис Грінченко вважав, що її оповідання належать до кращих зразків українського письменства. Іван Пулюй називав її «Беатріче», а друзі «ідеальною дружиною». Сімнадцятирічною юнкою Олександра Білозерська стала на весільний рушник із письменником Пантелеймоном Кулішем, і все життя пила келих кохання із гірким трунком. У «Невідісланому листі Кулішеві» вона написала: «Все потайне перейде в балачки, / Все пройде, мій Кулішику, все пройде… / Та як мені перестраждати се? / Скоритися в усьому Божій волі? / Молитва, кажуть, залікує все, / Та як мені при ній не збожеволіть?» Саме тому, за власним визначенням письменниці, її хвилювало одне питання – питання жіночого кохання і жіночого щастя, що найповніше виявилося у її творах.

Народилася Олександра Михайлівна Білозерська) 23 квітня (5 травня) 1828 року у містечку Борзні Чернігівської губернії у небагатій родині шляхетського маршал-предводителя повітового дворянства. Батько майбутньої літераторки – Михайло Васильович Білозерський отримав освіту у Київській духовній академії. У спілкуванні з сусідами та селянами колезький асесор користувався малоруським «нарєчієм», по-нашому – українською мовою. Мати Ганни Барвінок, дочка козацького сотника – Мотрона Василівна Силевич, також прищеплювала дітям щиру любов до національної культури та літератури. Родина Білозерських була освіченою та прогресивною.

Олександра Білозерська, яку у сім’ї любовно називали Саня, навчалась у дівочих пансіонах у с. Кропивне на Полтавщині, а згодом у Конотопі. У свої 14 років вона, як і сестри вільно володіла французькою та німецькою мовами, а мати подбала, щоб її дочки опанували тонкощі хатньої економіки. Олександра кохалася в кулінарії, тому вдома її називали «господарські здібності».

15-річним дівчам Олександра познайомилася із своїм майбутнім чоловіком, письменником Пантелеймоном Кулішем, який був старший за неї на дев’ять років. Коли він посватався до наймолодшої доньки родини Білозерських, то отримав відмову. А Олександра, яка закохалася у Пантелеймона Олександровича, заявила матері, що жодного чоловіка, окрім нього, вона не бажає бачити коло себе. І тільки через три роки, 22 січня 1847 року, Олександра Білозерська стала на весільний рушник із Пантелеймоном Кулішем. За три дні до весілля на хутір Мотронівку приїхав і боярин – Тарас Шевченко, з творчістю якого наречену познайомив Пантелеймон Куліш. Про спів Шевченка на весіллі Кулішів згадував Пантелеймон Олександрович:« Як у ту пору жизні співав Шевченко, а й надто, як він співав у той вечір, такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях… Душа поета, об’явившись посеред чужого щастя своїм щастям, обернула весілля поклонниці його великого таланта в національну оперу, яку, може ще нескоро чутимуть на Вкраїні…». Це співання «Зіроньки» назавжди запам’яталося Олександрі Куліш. Прощаючись із Тарасом Шевченком Олександра зняла з голови своєї весільну квітку і подарувала її бояринові, завжди пишаючись тим фактом, що Тарас Шевченко був на їхньому весіллі. А в її альбомі, який на жаль не зберігся, залишився виконаний ним портрет нареченої та автографи його поезій. Згадував про цей вечір і Тарас Шевченко на далекому засланні, занотувавши у своєму щоденнику: « Од сієї, любої моєму серцю пісні, непомітно для себе я перейшов до другої, яку я люблю неменше – «Ой ізійди, зійди ти зіронько вечірняя». Ця меланхолійна пісня нагадала мені той вечір, коли я і молода дружина Куліша співали в два голоси сю чарівну пісню. То було на другий день їхнього весілля фатального 1847 року. Чи побачу я коли ту прехорошу блондинку? Чи заспіваю ще з нею цю задушевну пісню?».

Молоде подружжя Кулішів направилося до Варшави, де починалася наукова експедиція Санкт-Петербурзької Академії наук, одним із учасників якої був Пантелеймон Куліш. По дорозі до Варшави Олександра написала своє перше оповідання «Жидівський кріпак», яке схвально оцінив її чоловік. Звісно, якби не життєві прикрощі та чоловіча гегемонія в родині, вагомішою була б творча спадщина Ганни Барвінок. Проте навіть ті 30 новел, що вдалося створити авторці, дістали в цілому шанобливу оцінку впливових літературознавців. Вона самостійно обрала авторський знак – Ганна Барвінок, доручивши літературну долю вічнозеленому в’юнкому барвінку, що вміє виживати за будь-яких умов.

Навесні 1847 року Пантелеймона Куліша, як одного із духовних очільників Кирило-Мефодіївського товариства, було заарештовано і повернуто до Санкт-Петербурга. Після низки допитів його замкнули в Олексіївському равеліні, а потім мали відіслали на службу до Вологди. Впливові друзі і вагітність дружини пом’якшили вирок: два місяці його ув’язнювали в арештантському шпиталі, а звідти етапували на заслання до Тули.

Після арешту чоловіка Олександра народила мертву дитину і більше не могла мати дітей. Життя в Тулі було важким, а побут для Олександри став справжнім покаранням. Олександра Куліш перетворилася на економку, кухарку та доглядальницю в одній особі. Пантелеймон Куліш часто дорікав дружині, що вона не може мати дітей, про яких він мріяв. Виходило, що геть усе життя він прагнув і мріяв мати купу дітей, а його позбавили найсвятішого. Поволі у Олександри склався комплекс вини, виникла і почала прогресувати важка психічна хвороба. Наприкінці 1856 року у Санкт-Петербурзі здоров’я Олександри різко погіршилося. 25 грудня 1856 року Пантелеймон Куліш написав до видавця Петра Плетньова, з яким підтримував дружні відносини: «Моя Олександра все гірше і гірше. Життя знищило її, зберігши мене. Я, слава Богу, цілком здужаю й працюю дуже багато, не втомлюючись. Коли в мене й є щось хворе, так це серце. В ньому стільки перегорнулося різних почуттів, що я дивуюсь, як ще воно існує».

Аби не псувати одне одному життя, за ініціативи дружини Олександри, у січні наступного, 1857 року, подружжя роз’їхалося. Перед від’їздом на хутір Мотронівку Олександра Михайлівна побачилася у Москві із дочкою письменника Сергія Аксакова, мемуаристкою Вірою Сергіївною Аксаковою, на яку справила таке враження: «Його дружина – це надзвичайно мила, простодушна жінка, прекрасний тип української жінки, що повна некорисливої любові, відданості, самопожертви і доходить навіть до самоприниження. Приміром, вона тепер їде в Україну тільки через те, що боїться зв’язати чоловіка своєю хворобою, наважується розлучитись із ним, не поїде навіть, може, за кордон, боячись, що заважатиме йому там милуватися з усього, що він міг би. Розуміється, почасти це дійшло до хоробливих розмірів, ця боязкість бути тягарем для будь-кого в своїй хворобі, але це зрозуміло. У неї дуже попсовані нерви і вдача її надто вразлива, – вона живо відчуває все поетичне, мистецьке (як і весь український народ), а тепер вона навіть не здатна спокійно радіти з чогось у цьому роді».

У 1857 році за отримані гонорари Пантелеймон Куліш відкрив у Північній Пальмірі друкарню «Типографія П.А. Кулиша». Вона діяла до 1863 року, у ній побачили світ 39 книг, зокрема, серія «Сільська бібліотека», альманах «Хата», журнал «Основа», відредаговані самим Кулішем «Народні оповідання» (1858) Марка Вовчка, «Кобзар» (1860) Тараса Шевченка та інші. Редагуючи «Народні оповідання» Марка Вовчка (Марії Олександрівни Вілінської). а потім познайомившись з нею особисто, Пантелеймон Олександрович закохався. Про роман, який тривав п’ять місяців і про який говорив увесь Петербург, знала і Олександра Михайлівна.

У 1859 році відбулася зустріч Олександри Куліш із Тарасом Шевченком після його повернення із заслання. Рівно дванадцять років минуло від часу весілля Кулішів. Під час спілкування Тараса Шевченка із сестрами Білозерськими Олександрою та Надією, вони позували художникові при створенні малюнку «Дві дівчини». Олександра Михайлівна стала свідком краху однієї з останніх поетових ілюзій: пристрасного захоплення Ликерою Полусмаковою. Шевченко просив у Олександри Куліш поради і дозволу на одруження. Олександра Михайлівна була вражена не тим, що він хоче одружитися на покоївці, а тим, що він обрав собі у дружини саме Ликеру. Щоб не дорікати собі в майбутньому у нещирості, вона відверто запропонувала поетові більше дізнатися про Ликеру, чи достойна вона його чи ні. Але досить швидко Шевченко сам дізнався про це і був вражений, як Олександра Михайлівна, не знаючи добре Ликеру, могла розгледіти її непринадні якості.

Пів року ще прожив Тарас Шевченко після цього трагічного розриву. Його життєвий шлях перервався 26 лютого (10 березня за н.с.) 1861 року. На смерть Тараса Олександра Куліш відгукнулася «Голосінням по Шевченкові», яке було надруковане у часописі «Основа» у 1861 році без підпису: «Чого ти так задумався, наш батьку рідний! Яка важка дума обняла твою головоньку? Кому ти уручаєш вдову – Україну і діток своїх? Хто їх догляне, хто привітає, як ти, наш голубе ? Хто замовить нам тепле і щире слово, як твоя свята душа нам оповідала!.. Боже!.. Розів’ються садочки – a тебе, мій голубе, і не буде! Защебече соловейко, закує зозуля – a тебе, наш жалібнику, і не почуєм…. Не оглянулись ми, як ти уже й рушив на Божу дорогу… мов заря вечірняя покотилася – замаячила – геть, і – згасла! І жупана на тебе, як слід, не вложили, шапки з квіткою, як поводиться, не спорядили! Бояр, світилок не скликали, всього поїзда твого красного великого не зібрали. Весілля ти не мав і счастя не знав. Чи знали ж ми, що ти на годиночку у нас? «Оттак і так, – кажеш, – дітки, робіть…»., a сам уже і у Божого порога… Скільки ти нам одради дав, а ми тобі!… Коли б була знала, що ти несподівано так нас покинеш, я б стояла під твоїм порогом навколішках, квилила б, молила б, сльозами б його обмила, щоб ти, мій незабутній, сподобив мене почуть іще раз твоє тихе, благословенне слово!…»

Восени 1860 року «парубоцькі зальоти» Пантелеймона Куліша закінчилися і він помирився із дружиною. Разом вони здійснили мандрівку по Волзі, а звідтіль – на води, на Кавказ. Усім своїм єством він віддався творчості. Саме тоді Пантелеймон Олександрович збагнув головне: його рідна жінка у сім’ї тягне увесь життєвий клопіт за двох, без неї жодна б його книга не була написана та видана. Бо всі вільні кошти роду Білозерських останній десяток років витрачалися виключно на Куліша: на видання творів, на друк журналу «Основа».

Коли Пантелеймон Олександрович повернувся в родинне гніздо, він спонукав і свою дружину до літературної творчості. Поступово оповідання Ганни Барвінок почали публікуватись у часописах: «Хата», «Руська хата», «Основа», «Киевская старина», «Літературно-науковий вісник», – а затим в епохальних альманахах «Рада» (1884) Михайла Старицького, «Перший вінок» (1887) та «Наша доля» (1893) Наталі Кобринської. Тогочасна критика закидала авторці «стенографічне» відтворенні життя, «етнографічний натуралізм», зараховувала Ганну Барвінок до «етнографічно-побутової школи» в українській літературі. Їй було байдуже: головним залишалося одне – виговоритися.

Пантелеймон Олександрович зайнявся перекладами Шекспіра, Вальтера Скотта, Байрона, Ґете, Ґейне, Шиллера, завершив історіографічну працю у трьох томах «Отпадение Малоросии от Польши» і дозрів до найвищої справи свого життя – перекладу українською мовою Святого Письма. Олександра Куліш в одному із своїх автобіографічних листів писала: «Яка я була розумна, що в 15 років вміла оцінити і відрізнити тебе від усіх інших». Олександра Михайлівна співчувала Кулішевій ідеї й високо цінила його літературну працю: «Я хоча господарством і займалася, але цілком йому (П.О.) співчувала, його гарячим поривам душі – самовідданості, що він робив задля блага України та розвитку народу. Я залишила бали, виїзди, ефекти. І для мене найкращий концерт був шелест його паперів, скрип пера. А якщо він насолодить ще моє життя читанням-розповіддю широких своїх знань або епізодом зі свого життя, то я абсолютно щаслива і про безбарвне життя ніколи не шкодувала».

На кошти, зібрані з видань авторських книжок, Пантелеймон Куліш викупив хутір Мотронівку у родичів Білозерських та на честь дружини поіменував його – Ганнина Пустинь. Одному з приятелів у 1872 року Пантелеймон Куліш писав: «Без цієї особи не можу тепер ніде жити, хоч би в раю. Ціну людям дізнаємося лише у старості. Блаженний, хто може ще дружньою увагою відплатити люблячому та благородному серцю за його заслуги перед нами, які іноді ми й оцінити не могли».

Вони відсвяткували «золотий ювілей» незабутнього весілля, 50 років подружнього життя (1897). Саме того дня Пантелеймон Олександрович смертельно захворів, а 2 (14 лютого) 1897 року, після тяжкої простуди, відійшов у вічність на руках своєї дружини. Олександра Михайлівна пережила чоловіка на 13 років. У 1902 році була опублікована збірка творів Ганни Барвінок «З народних уст», яка складалася з 30 оповідань, укладених Б. Грінченком. Відрадою письменниці стали архіви Пантелеймона Куліша, листи, нариси. Після смерті чоловіка вона розпочала упорядковувати та публікувати його творчу спадщину, облаштовувала музей, який було відкрито у 1907 році. Як наслідок її діяльності вийшло видання Біблії українською мовою (1903), переклад якої розпочав Пантелеймон Куліш, а довершили Іван Пулюй та Іван Нечуй-Левицький. Право власності на переклад здобуло Британське Біблійне Товариство. Із задуманого до видання багатотомника творів, було надруковане зібрання творів Пантелеймона Куліша у 5-ти томах (Київ, 1908—10), а також окремі твори письменника, його біографія автора В. Шенрока. Самі рукописи, документи та матеріали Олександра Куліш передала до Чернігівського історичного музею. Хатинку, у якій автор починав знамениту «Чорну раду», дружина дбайливо перенесла до маєтку Кочубеїв. Потім продала родинний хутір Мотронівку, аби на отримані кошти опублікувати чималу творчу спадщину покійного. За її старань біля могили Пантелеймона Куліша проходили щорічні громадські панахиди в день його народження.

За кілька тижнів до чергової панахиди і 50-річчя своєї творчості, 23 червня (6 липня) 1911 року, Олександра Куліш упокоїлася в рідній Мотронівці, в хаті сторожа, неподалік музею свого чоловіка. За заповітом її поховали у Ганниній Пустині поруч з братом Василем Білозерським та чоловіком Пантелеймоном Кулішем, якого вона нікому не віддала. Пророчим виявився пафосний вірш «До Ганни Барвінок» самого Пантелеймона Куліша, написаний дружині: «О, ні, з тобою ми, Пречиста, не помрем: / Зоставим дві душі у любій Материзні, / Світитимуть вони спарованим огнем / Народу темному, безбатченку в Отчизні».

Ганна Барвінок залишила спогади про П. Куліша, Т. Шевченка, М. Костомарова, Марка Вовчка. Її рукописна спадщина зберігається в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка HAН України та Чернігівському літературно-меморіальному музеї М. М. Коцюбинського. Від 1927 року твори Ганни Барвінок не видавалися.

У 1998 році світ побачило видання «Ганна Барвінок. Збірник. До 170-річчя від дня народження». До редакційної колегії увійшли Володимир Козирський, Василь Шендеровський та Володимир Яцюк. Це була перша в незалежній Україні книга, що розгорнула маловідомі сторінки життя і творчості видатної української письменниці Ганни Барвінок. Видання знайомить читача із вибраними оповіданнями письменниці, спогадами та листами Олександри Куліш, її стосунками із Пантелеймоном Кулішем, Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим, Іваном Пулюєм. У збірнику вміщено архівні матеріали та фотодокументи, що оприлюднені вперше.

Поділитися статтею

Більше новин

НЕЧУЙ на ПОЗВАХ з московщиною…

30 Листопада, 2023

Шевченківський національний заповідник тісно пов'язаний з іменами провідних діячів культури та мистецтва. Це як і відвідання місця поховання Тараса Шевченка самими діячами, так і вшанування їхньої пам'яті на Тарасовій горі. Нещодавно з нагоди 185-річчя від дня народження Івана Нечуя-Левицького, українського письменника, етнографа, фольклориста, педагога, чия творчість займає визначне місце в історії української реалістичної літератури, ми стали співорганізаторами  науково-практичного семінару «НЕЧУЙ на ПОЗВАХ з московщиною», де говорили про «іншого, майже невідомого нам» Нечуя: Нечуя як свідомого борця за національне визволення України, борця проти великоросійського (московського) імперського режиму, про його аналітичні розсліди щодо «Непотрібності великоруської літератури для України», «Українства на літературних позвах із московщиною». Натхненником заходу, як зрештою і ряду інших світоглядно- просвітницьких, став Микола Томенко зі своїм баченням "начасного" Нечуя. Дружньо підтримали семінар друзі заповідника, доктори наук: ректор Черкаського державного технологічного університету Олег Григор та проректор, очільник обласної спілки краєзнавців Валентин Лазуренко - говорили щиро про Нечуя і Черкащину. В онлайн - режимі доєднався і відомий літературознавець, очільник обласного осередку спілки письменників України Володимир Поліщук - теж акцентував на антиімперському дискурсі Нечуя. Знаний багатьом літературознавець Сергій Гальченко вів мову про культ письменника в родині. Цікаву інформацію про Степанецькі біографічні корені твору «Причепа» говорила учителька Світлана Заїка, а Костянтин Андрієнко поглибив дослідження генеалогії Левицьких... Наша колега Валентина Авраменко розповіла про враження письменника після відвідин Тарасової могили, описаних у його подорожньому нарисі «Шевченкова могила»... Потужно зазвучало слово Кайдашихи голосом талановитої народної артистки України Наталії Сумської. Одностайно резюмували, що необхідно лобіювати питання повного видання творів письменника, включення до навчальних програм старшокласників і студентства вивчення трактатів Нечуя-Левицького, де проблема українізації України як ніколи актуальна в контексті боротьби проти «обрусенія». «Як ви можете змосковщити цілий край, якщо ви себе не можете обрусить», - так вигукнув риторично письменник до владних органів російських партій в одній зі статей. А чи знали ви, що Нечуя в умовах посиленої русифікації за царських указів московити називали "завзятим небезпечним хохломаном"? Кланяємося  Збройним силам України за можливість нагадувати, ким береглася і виборювалася Україна…

Читати далі

Черкаському осередку Національної спілки художників України – 45

10 Жовтня, 2023

Сьогодні українські митці відзначають своє професійне свято – День художника. Шевченківський національний заповідник пишається багатолітньою творчою співпрацею з Черкаським відділенням Національної спілки художників України, яка цього року відзначає 45-річницю з часу її створення.Черкаські митці є частими гостями Тарасової Гори. Саме тут, на схилах канівських гір черпали своє натхнення художники, імена яких вписані в історію національного образотворчого мистецтва. Сьогодні ми хочемо згадатиглибоко національного художника Данила Нарбута, живописна моваякого формувалася на самобутніх традиціях українського малярства. У колекції Шевченківського національного заповідника зберігаються йогоескізи костюмів до вистав за мотивами творів Тараса Шевченка, які постійно презентуються на музейних виставках. У 2000 році за сприяння профільного міністерства Заповідник став організатором Всеукраїнського пленеру «Тарасова Гора – 2000», метою якого було продовження творення мистецького літопису української Святині– могили Тараса Шевченка та її околиць.За роки проведення проект об’єднав українських художників різних регіонів. Зокрема до участі у пленері доєдналися відомі черкаські митці – Василь Цимбал, Віктор Крючков, Микола Сенюта та Іван Фізер. Їх твори із зображенням могили Кобзаря та канівських видноколів доповнили мистецьку серію «Тарасова Гора в образотворчому мистецтві» у фондовій колекції заповідника. Однією із форм співпраці з членами черкаського осередку Національної спілки художників України також є виставкова робота. Впродовж останнього десятиліття у виставкових залах Шевченківського національного заповідника були організовані персональні виставкиІвана Фізера, Віктора Клименка, Анатолія Алексеєва, Ольги Сокуренко, Надії Нікіфорової, Івана Бондаря, Тетяни Сосуліної, Романа Сущенка. З нагоди відзначення 30-річчя відновленняпершого народного музею Тараса Шевченка«Тарасової світлиці»до створення мистецького образудолучилисячеркаські художники Віктор Крючков, Роман Кравчук, Неоніла Недосєко, Микола Сенюта, Микола Колядко, Ольга Сокуренко, Іван Бондар. Після завершення мистецької ретроспективної виставки митці подарувалисвої роботи Заповіднику. Впродовж багатьох років триваєнашатворчаспівпраця з всесвітньовідомою родиною Теліженків. Виставки, творчі проекти, презентації – і це не повний перелік наших спільних проектів, присвячених українській історії та Кобзарю. Під час організації проекту «І згуком Тараса гуртує до зброї Гора»у серпні 2022 року,у залі музею Тараса Шевченка було представлено мистецькі твори представників черкаського осередку Національної спілки художників України – Миколи, Олександри та Олесі Теліженків, Тетяни Сосуліної, Максима Гладька, Віктора Олексенка, Олександра Шепенькова, Віталія Крижанівського, Віктора Снісаренка, Віталія Дахівника, Івана Лавріненка, Лариси Шейх-Афоніної. Власне під час акціїОлександра Теліженко презентувала вишитий рушник Перемоги «Вогонь космічний, зеніт українського сонця». І сьогодні, у День художника, на Тарасовій горі презентована мистецька виставка декоративного розпису черкаської художниці Тамари Гордовоїпід назвою «Допоки я малюю, я живу..!», яка суголосна творчому кредо кожного українського художника. Вітаємо українську мистецьку еліту з професійним святом. Віримо і разом наближаємо Перемогу! Колектив Шевченківського національного заповідника

Читати далі

Допоки я кохаю, я малюю. Допоки я малюю, я живу…!

3 Жовтня, 2023

14 вересня 2023 року мешканці та гості нашого міста прийшли на Тарасову Гору пошанувати українського Пророка Тараса Шевченка та привітати з відкриттям персональної виставки заслуженого художника України, майстра народно-декоративного мистецтва Тамару Гордову (м.Черкаси). Сорок сім років відділяє нас від особливої події в житті художниці – відкриття першої персональної виставки у стінах Канівського музею народно-декоративного мистецтва. Це були перші спроби творення мистецького літопису народного розпису, якими на той час професійно володіли батьки Марина та Федір Гордові. Любов до українського мистецтва та своє вміння вони передали у ніжні руки своєї доньки, яка стала відомою не тільки в Україні, а й у світі. Її чарівні різнокольорові птахи і квіти стали окрасою багатьох приватних та музейних колекцій. На виставці представлено кілька серій, створених майстринею у співавторстві з видатними поетами, зокрема Людмилою Тараненко, Наталею Замулко-Дюбуше, Юрієм Рибчинським та іншими відомими письменниками. Особливо відповідально авторка підійшла до створення народних розписів за мотивами поезії Василя Симоненка та Тараса Шевченка, які сьогодні займають чільне місце у експозиції виставки. Тамара Федорівна продовжує удосконалювати і розвивати свою майстерність, працюючи у різних жанрах: розписує писанки, малює пейзажі, створює чудові ювелірні прикраси і своєю невтомною творчою працею популяризує українське народне мистецтво, творить і зберігає народні традиції. Під час відкриття виставки від колективу Шевченківського національного заповідника звернулася із словами подячності і захоплення мистецькими творами Тамари Гордової в. о. генерального директора Валентина Коваленко. Колишні і нинішні працівники музею «Народне декоративне мистецтво» Галина Заболотна, Віра Гнуча, Ніна Басиста, Віталій Коханчук, Тетяна Ярмош згадали про перше знайомство та багатолітню творчу співпрацю з майстринею. Високу мистецтвознавчу оцінку творчості Тамари Федорівни висловили поважні гості з Черкас, друзі родини Гордових – Неоніла Недосєко та Ніна Клименко. Черкаська делегація шанувальників мистецтва Тамари Гордової була чисельною, крім найдорожчих – чоловіка Анатолія та сина Федора, приїхали сусіди та друзі, зокрема, завідувач відділення Черкаської обласної лікарні Вікторія Кириченко з колегами, які не так давно відкрили для себе творчість черкаської художниці. Від імені мешканців нашого міста привітали художницю представники Канівської міської ради – заступник міського голови Тетяна Животова та секретар міської ради Оксана Пяткова, студенство та викладачі Канівського фахового коледжу культури і мистецтв Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини – Галина Туліна та Валентина Моісеєва, учні та викладачі ДНЗ «Канівське вище професійне училище» Оксана Москаленко та Руслан Мельник. Тамара Гордова була щиро зворушена виступами гостей, провела екскурсію виставкою і подякувала усім, хто розділив з нею радість спілкування з українським мистецтвом на виставці. Підтвердила, що слова, які стали назвою і лейтмотивом цієї виставки «Допоки я кохаю, я малюю, допоки я малюю, я живу» сьогодні підживлюють і фізичні і духовні сили художниці, і це дає наснагу любити і творити!
 

Читати далі