Повернутися до новин

Праматір української літератури

(присвячується 195-річчю від дня народження Ганни Барвінок – Олександри Михайлівни Білозерської-Куліш).

 

Ганна Барвінок – літературний псевдонім Олександри Михайлівнии Білозерської, у заміжжі Куліш. Це її вважав «праматір’ю української літератури» публіцист Микита Шаповал, «поетом жіночого горя» називав письменник Іван Франко; видавець Борис Грінченко вважав, що її оповідання належать до кращих зразків українського письменства. Іван Пулюй називав її «Беатріче», а друзі «ідеальною дружиною». Сімнадцятирічною юнкою Олександра Білозерська стала на весільний рушник із письменником Пантелеймоном Кулішем, і все життя пила келих кохання із гірким трунком. У «Невідісланому листі Кулішеві» вона написала: «Все потайне перейде в балачки, / Все пройде, мій Кулішику, все пройде… / Та як мені перестраждати се? / Скоритися в усьому Божій волі? / Молитва, кажуть, залікує все, / Та як мені при ній не збожеволіть?» Саме тому, за власним визначенням письменниці, її хвилювало одне питання – питання жіночого кохання і жіночого щастя, що найповніше виявилося у її творах.

Народилася Олександра Михайлівна Білозерська) 23 квітня (5 травня) 1828 року у містечку Борзні Чернігівської губернії у небагатій родині шляхетського маршал-предводителя повітового дворянства. Батько майбутньої літераторки – Михайло Васильович Білозерський отримав освіту у Київській духовній академії. У спілкуванні з сусідами та селянами колезький асесор користувався малоруським «нарєчієм», по-нашому – українською мовою. Мати Ганни Барвінок, дочка козацького сотника – Мотрона Василівна Силевич, також прищеплювала дітям щиру любов до національної культури та літератури. Родина Білозерських була освіченою та прогресивною.

Олександра Білозерська, яку у сім’ї любовно називали Саня, навчалась у дівочих пансіонах у с. Кропивне на Полтавщині, а згодом у Конотопі. У свої 14 років вона, як і сестри вільно володіла французькою та німецькою мовами, а мати подбала, щоб її дочки опанували тонкощі хатньої економіки. Олександра кохалася в кулінарії, тому вдома її називали «господарські здібності».

15-річним дівчам Олександра познайомилася із своїм майбутнім чоловіком, письменником Пантелеймоном Кулішем, який був старший за неї на дев’ять років. Коли він посватався до наймолодшої доньки родини Білозерських, то отримав відмову. А Олександра, яка закохалася у Пантелеймона Олександровича, заявила матері, що жодного чоловіка, окрім нього, вона не бажає бачити коло себе. І тільки через три роки, 22 січня 1847 року, Олександра Білозерська стала на весільний рушник із Пантелеймоном Кулішем. За три дні до весілля на хутір Мотронівку приїхав і боярин – Тарас Шевченко, з творчістю якого наречену познайомив Пантелеймон Куліш. Про спів Шевченка на весіллі Кулішів згадував Пантелеймон Олександрович:« Як у ту пору жизні співав Шевченко, а й надто, як він співав у той вечір, такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях… Душа поета, об’явившись посеред чужого щастя своїм щастям, обернула весілля поклонниці його великого таланта в національну оперу, яку, може ще нескоро чутимуть на Вкраїні…». Це співання «Зіроньки» назавжди запам’яталося Олександрі Куліш. Прощаючись із Тарасом Шевченком Олександра зняла з голови своєї весільну квітку і подарувала її бояринові, завжди пишаючись тим фактом, що Тарас Шевченко був на їхньому весіллі. А в її альбомі, який на жаль не зберігся, залишився виконаний ним портрет нареченої та автографи його поезій. Згадував про цей вечір і Тарас Шевченко на далекому засланні, занотувавши у своєму щоденнику: « Од сієї, любої моєму серцю пісні, непомітно для себе я перейшов до другої, яку я люблю неменше – «Ой ізійди, зійди ти зіронько вечірняя». Ця меланхолійна пісня нагадала мені той вечір, коли я і молода дружина Куліша співали в два голоси сю чарівну пісню. То було на другий день їхнього весілля фатального 1847 року. Чи побачу я коли ту прехорошу блондинку? Чи заспіваю ще з нею цю задушевну пісню?».

Молоде подружжя Кулішів направилося до Варшави, де починалася наукова експедиція Санкт-Петербурзької Академії наук, одним із учасників якої був Пантелеймон Куліш. По дорозі до Варшави Олександра написала своє перше оповідання «Жидівський кріпак», яке схвально оцінив її чоловік. Звісно, якби не життєві прикрощі та чоловіча гегемонія в родині, вагомішою була б творча спадщина Ганни Барвінок. Проте навіть ті 30 новел, що вдалося створити авторці, дістали в цілому шанобливу оцінку впливових літературознавців. Вона самостійно обрала авторський знак – Ганна Барвінок, доручивши літературну долю вічнозеленому в’юнкому барвінку, що вміє виживати за будь-яких умов.

Навесні 1847 року Пантелеймона Куліша, як одного із духовних очільників Кирило-Мефодіївського товариства, було заарештовано і повернуто до Санкт-Петербурга. Після низки допитів його замкнули в Олексіївському равеліні, а потім мали відіслали на службу до Вологди. Впливові друзі і вагітність дружини пом’якшили вирок: два місяці його ув’язнювали в арештантському шпиталі, а звідти етапували на заслання до Тули.

Після арешту чоловіка Олександра народила мертву дитину і більше не могла мати дітей. Життя в Тулі було важким, а побут для Олександри став справжнім покаранням. Олександра Куліш перетворилася на економку, кухарку та доглядальницю в одній особі. Пантелеймон Куліш часто дорікав дружині, що вона не може мати дітей, про яких він мріяв. Виходило, що геть усе життя він прагнув і мріяв мати купу дітей, а його позбавили найсвятішого. Поволі у Олександри склався комплекс вини, виникла і почала прогресувати важка психічна хвороба. Наприкінці 1856 року у Санкт-Петербурзі здоров’я Олександри різко погіршилося. 25 грудня 1856 року Пантелеймон Куліш написав до видавця Петра Плетньова, з яким підтримував дружні відносини: «Моя Олександра все гірше і гірше. Життя знищило її, зберігши мене. Я, слава Богу, цілком здужаю й працюю дуже багато, не втомлюючись. Коли в мене й є щось хворе, так це серце. В ньому стільки перегорнулося різних почуттів, що я дивуюсь, як ще воно існує».

Аби не псувати одне одному життя, за ініціативи дружини Олександри, у січні наступного, 1857 року, подружжя роз’їхалося. Перед від’їздом на хутір Мотронівку Олександра Михайлівна побачилася у Москві із дочкою письменника Сергія Аксакова, мемуаристкою Вірою Сергіївною Аксаковою, на яку справила таке враження: «Його дружина – це надзвичайно мила, простодушна жінка, прекрасний тип української жінки, що повна некорисливої любові, відданості, самопожертви і доходить навіть до самоприниження. Приміром, вона тепер їде в Україну тільки через те, що боїться зв’язати чоловіка своєю хворобою, наважується розлучитись із ним, не поїде навіть, може, за кордон, боячись, що заважатиме йому там милуватися з усього, що він міг би. Розуміється, почасти це дійшло до хоробливих розмірів, ця боязкість бути тягарем для будь-кого в своїй хворобі, але це зрозуміло. У неї дуже попсовані нерви і вдача її надто вразлива, – вона живо відчуває все поетичне, мистецьке (як і весь український народ), а тепер вона навіть не здатна спокійно радіти з чогось у цьому роді».

У 1857 році за отримані гонорари Пантелеймон Куліш відкрив у Північній Пальмірі друкарню «Типографія П.А. Кулиша». Вона діяла до 1863 року, у ній побачили світ 39 книг, зокрема, серія «Сільська бібліотека», альманах «Хата», журнал «Основа», відредаговані самим Кулішем «Народні оповідання» (1858) Марка Вовчка, «Кобзар» (1860) Тараса Шевченка та інші. Редагуючи «Народні оповідання» Марка Вовчка (Марії Олександрівни Вілінської). а потім познайомившись з нею особисто, Пантелеймон Олександрович закохався. Про роман, який тривав п’ять місяців і про який говорив увесь Петербург, знала і Олександра Михайлівна.

У 1859 році відбулася зустріч Олександри Куліш із Тарасом Шевченком після його повернення із заслання. Рівно дванадцять років минуло від часу весілля Кулішів. Під час спілкування Тараса Шевченка із сестрами Білозерськими Олександрою та Надією, вони позували художникові при створенні малюнку «Дві дівчини». Олександра Михайлівна стала свідком краху однієї з останніх поетових ілюзій: пристрасного захоплення Ликерою Полусмаковою. Шевченко просив у Олександри Куліш поради і дозволу на одруження. Олександра Михайлівна була вражена не тим, що він хоче одружитися на покоївці, а тим, що він обрав собі у дружини саме Ликеру. Щоб не дорікати собі в майбутньому у нещирості, вона відверто запропонувала поетові більше дізнатися про Ликеру, чи достойна вона його чи ні. Але досить швидко Шевченко сам дізнався про це і був вражений, як Олександра Михайлівна, не знаючи добре Ликеру, могла розгледіти її непринадні якості.

Пів року ще прожив Тарас Шевченко після цього трагічного розриву. Його життєвий шлях перервався 26 лютого (10 березня за н.с.) 1861 року. На смерть Тараса Олександра Куліш відгукнулася «Голосінням по Шевченкові», яке було надруковане у часописі «Основа» у 1861 році без підпису: «Чого ти так задумався, наш батьку рідний! Яка важка дума обняла твою головоньку? Кому ти уручаєш вдову – Україну і діток своїх? Хто їх догляне, хто привітає, як ти, наш голубе ? Хто замовить нам тепле і щире слово, як твоя свята душа нам оповідала!.. Боже!.. Розів’ються садочки – a тебе, мій голубе, і не буде! Защебече соловейко, закує зозуля – a тебе, наш жалібнику, і не почуєм…. Не оглянулись ми, як ти уже й рушив на Божу дорогу… мов заря вечірняя покотилася – замаячила – геть, і – згасла! І жупана на тебе, як слід, не вложили, шапки з квіткою, як поводиться, не спорядили! Бояр, світилок не скликали, всього поїзда твого красного великого не зібрали. Весілля ти не мав і счастя не знав. Чи знали ж ми, що ти на годиночку у нас? «Оттак і так, – кажеш, – дітки, робіть…»., a сам уже і у Божого порога… Скільки ти нам одради дав, а ми тобі!… Коли б була знала, що ти несподівано так нас покинеш, я б стояла під твоїм порогом навколішках, квилила б, молила б, сльозами б його обмила, щоб ти, мій незабутній, сподобив мене почуть іще раз твоє тихе, благословенне слово!…»

Восени 1860 року «парубоцькі зальоти» Пантелеймона Куліша закінчилися і він помирився із дружиною. Разом вони здійснили мандрівку по Волзі, а звідтіль – на води, на Кавказ. Усім своїм єством він віддався творчості. Саме тоді Пантелеймон Олександрович збагнув головне: його рідна жінка у сім’ї тягне увесь життєвий клопіт за двох, без неї жодна б його книга не була написана та видана. Бо всі вільні кошти роду Білозерських останній десяток років витрачалися виключно на Куліша: на видання творів, на друк журналу «Основа».

Коли Пантелеймон Олександрович повернувся в родинне гніздо, він спонукав і свою дружину до літературної творчості. Поступово оповідання Ганни Барвінок почали публікуватись у часописах: «Хата», «Руська хата», «Основа», «Киевская старина», «Літературно-науковий вісник», – а затим в епохальних альманахах «Рада» (1884) Михайла Старицького, «Перший вінок» (1887) та «Наша доля» (1893) Наталі Кобринської. Тогочасна критика закидала авторці «стенографічне» відтворенні життя, «етнографічний натуралізм», зараховувала Ганну Барвінок до «етнографічно-побутової школи» в українській літературі. Їй було байдуже: головним залишалося одне – виговоритися.

Пантелеймон Олександрович зайнявся перекладами Шекспіра, Вальтера Скотта, Байрона, Ґете, Ґейне, Шиллера, завершив історіографічну працю у трьох томах «Отпадение Малоросии от Польши» і дозрів до найвищої справи свого життя – перекладу українською мовою Святого Письма. Олександра Куліш в одному із своїх автобіографічних листів писала: «Яка я була розумна, що в 15 років вміла оцінити і відрізнити тебе від усіх інших». Олександра Михайлівна співчувала Кулішевій ідеї й високо цінила його літературну працю: «Я хоча господарством і займалася, але цілком йому (П.О.) співчувала, його гарячим поривам душі – самовідданості, що він робив задля блага України та розвитку народу. Я залишила бали, виїзди, ефекти. І для мене найкращий концерт був шелест його паперів, скрип пера. А якщо він насолодить ще моє життя читанням-розповіддю широких своїх знань або епізодом зі свого життя, то я абсолютно щаслива і про безбарвне життя ніколи не шкодувала».

На кошти, зібрані з видань авторських книжок, Пантелеймон Куліш викупив хутір Мотронівку у родичів Білозерських та на честь дружини поіменував його – Ганнина Пустинь. Одному з приятелів у 1872 року Пантелеймон Куліш писав: «Без цієї особи не можу тепер ніде жити, хоч би в раю. Ціну людям дізнаємося лише у старості. Блаженний, хто може ще дружньою увагою відплатити люблячому та благородному серцю за його заслуги перед нами, які іноді ми й оцінити не могли».

Вони відсвяткували «золотий ювілей» незабутнього весілля, 50 років подружнього життя (1897). Саме того дня Пантелеймон Олександрович смертельно захворів, а 2 (14 лютого) 1897 року, після тяжкої простуди, відійшов у вічність на руках своєї дружини. Олександра Михайлівна пережила чоловіка на 13 років. У 1902 році була опублікована збірка творів Ганни Барвінок «З народних уст», яка складалася з 30 оповідань, укладених Б. Грінченком. Відрадою письменниці стали архіви Пантелеймона Куліша, листи, нариси. Після смерті чоловіка вона розпочала упорядковувати та публікувати його творчу спадщину, облаштовувала музей, який було відкрито у 1907 році. Як наслідок її діяльності вийшло видання Біблії українською мовою (1903), переклад якої розпочав Пантелеймон Куліш, а довершили Іван Пулюй та Іван Нечуй-Левицький. Право власності на переклад здобуло Британське Біблійне Товариство. Із задуманого до видання багатотомника творів, було надруковане зібрання творів Пантелеймона Куліша у 5-ти томах (Київ, 1908—10), а також окремі твори письменника, його біографія автора В. Шенрока. Самі рукописи, документи та матеріали Олександра Куліш передала до Чернігівського історичного музею. Хатинку, у якій автор починав знамениту «Чорну раду», дружина дбайливо перенесла до маєтку Кочубеїв. Потім продала родинний хутір Мотронівку, аби на отримані кошти опублікувати чималу творчу спадщину покійного. За її старань біля могили Пантелеймона Куліша проходили щорічні громадські панахиди в день його народження.

За кілька тижнів до чергової панахиди і 50-річчя своєї творчості, 23 червня (6 липня) 1911 року, Олександра Куліш упокоїлася в рідній Мотронівці, в хаті сторожа, неподалік музею свого чоловіка. За заповітом її поховали у Ганниній Пустині поруч з братом Василем Білозерським та чоловіком Пантелеймоном Кулішем, якого вона нікому не віддала. Пророчим виявився пафосний вірш «До Ганни Барвінок» самого Пантелеймона Куліша, написаний дружині: «О, ні, з тобою ми, Пречиста, не помрем: / Зоставим дві душі у любій Материзні, / Світитимуть вони спарованим огнем / Народу темному, безбатченку в Отчизні».

Ганна Барвінок залишила спогади про П. Куліша, Т. Шевченка, М. Костомарова, Марка Вовчка. Її рукописна спадщина зберігається в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка HAН України та Чернігівському літературно-меморіальному музеї М. М. Коцюбинського. Від 1927 року твори Ганни Барвінок не видавалися.

У 1998 році світ побачило видання «Ганна Барвінок. Збірник. До 170-річчя від дня народження». До редакційної колегії увійшли Володимир Козирський, Василь Шендеровський та Володимир Яцюк. Це була перша в незалежній Україні книга, що розгорнула маловідомі сторінки життя і творчості видатної української письменниці Ганни Барвінок. Видання знайомить читача із вибраними оповіданнями письменниці, спогадами та листами Олександри Куліш, її стосунками із Пантелеймоном Кулішем, Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим, Іваном Пулюєм. У збірнику вміщено архівні матеріали та фотодокументи, що оприлюднені вперше.

Поділитися статтею

Більше новин

Музеєфікація війни

17 Травня, 2024

15 травня, у м.Києві  у Національному музеї Голодомору-генециду за участю музейників України відбулася розмова-дискусія щодо музеєфікації війни та завдань і викликів у комплектуванні музейних колекцій. Участь у дискусії взяли і представники нашого заповідника: Світлана Брижицька, заступник генерального директора з наукової роботи, Таміла Осипенко, головний зберігач фондів, Ірина Батеровська, завідувач сектору збереження,  Валентина Мироненко, фахівець з обліку. Захід був спрямований на обмін досвідом у профільній спільноті музейників, на виявлення «білих плям» у питанні комплектування музейних колекцій предметами, що репрезентують російсько-українську війну для подальшого вдосконалення внутрішніх механізмів комплектування. Досвідом роботи поділилися Тетяна Пилипчук з Харківського літературного музею, Яна Гринько, завідувачка виставково-експозиційного відділу Музею Голодомору, Ольга Сало, заступниця генерального директора Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні — Музею Революції гідності, та головний зберігач Музею війни Оксана Янковенко. Представниця МКІП, директорка Департаменту культурної спадщини Мар’яна Томин поділилася власним баченням можливостей співпраці між культурними інституціями та іншими державними органами.

Читати далі

Тарас Шевченко. Образ в мистецтві

Книжкова колекція Шевченківського національного заповідника поповнюється новими експонатами. Нещодавно книжкова колекція Шевченківського національного заповідника, завдяки старанням адміністрації заповідника, адже поповнення колекції вартує 3500 грн. бюджетних коштів, а для працівників музею та шанувальників безсмертного Кобзаря є безцінним, збагатилася книгою «Тарас Шевченко. Образ в мистецтві» уавторствіЧуйко Тетяни, заступниці з наукової роботи Генерального директор Національного музею Тараса Шевченка. У книзі 10 частин з відповідними назвами, що розкривають змістовне та ілюстративне наповнення кожної частини: мистецький образ Шевченка ще за життя Генія до сучасної трагічно-героїчної доби – часу російсько-української війни.Для кожної частини книги характерний аналіз культурно-історичного періодуу якому жив і працював той чи інший художник, який зображав Поета та окреслені основи, що вже не перше століття кристалізуютьгенерації митців, які «модифікують» формотворчі рецепції у створенні особистості Кобзаря. У виданні більше, а ніж 200 ілюстрацій. 21 художня робота була надана нашим заповідником: Єлева Костянтин. Портрет Тараса Шевченка. Папір, сангіні. 1947; Касіян Василь. Портрет Тараса Шевченка. Папір, акварельований естамп. 1945; Касіян Василь. Ілюстрація до поетичного триптиха «Доля. Муза. Слава» - «Муза». Папір, туш. акварель. 1949; КасіянВасиль. Ілюстрація до поетичного триптиха «Доля. Муза. Слава» - «Слава». Папір, туш. акварель.1949;Караффа-Корбут Софія. Ілюстрація до поезії «І золотої, й дорогої…». Папір, кольорова ліногравюра. 1960-і рр.; Караффа-Корбут Софія.Ілюстрація до поезії «Мені тринадцятий минало…».Папір, кольорова ліногравюра. 1960-і рр.; Антонюк Андрій. «Тарас Шевченко. в казематі». Полотно, олія. 1982-1983; Марчук Іван.  Ілюстрація до поезії «І золотої, й дорогої…». Картон, темпера. 1983; Марчук Іван.  Ілюстрація до поезії «Три літа». Картон, темпера. 1983; Кушнір Веніамін. «Апостол правди». Полотно, олія. 1970-1988; Стецько Дмитро. «Тарас Шевченко.» Картон, олія. 1986; Баринова-Кулеба Віра. «Діду, найміть Тараса вівці пасти». Полотно, олія. 1989; Данченко Олександр. «Тарас Шевченко в Петербурзі 1837 р.». Папір, офорт. 1970; Данченко Олександр. «На засланні». Папір, офорт. 1982; Крислач Іван. Портрет Тараса Шевченка. Папір, лінорит. 1983; Забашта Василь. «Борітеся-поборете…».  Полотно, олія. 1996; Цимбал Василь. «Тече вода в синє море…». Полотно, темпера. 1999; Гарбуз Володимир. Портрет Тараса Шевченка. Полотно, олія. 2000; Франчук Валерій. «І серце жде чогось…». Полотно, олія. 2001; Чаус Віктор. «Люди і долі». Полотно, олія. 2012; Кукуруза Сергій. «Шевченко біля вежі Кармалюка в Кам’янці-Подільському». Папір, ліногравюра. 1963. Фондова колекція Шевченківського національного заповідника популяризується в одному з найкращих видань сучасної України, що з’явилося у першому півріччі 2024 року.

Читати далі

Перший “Кобзар”

26 Квітня, 2024

  26 квітня 2024 року минає 184 роки від дня виходу у світ першої поетичної збірки творів Тараса Шевченка «Кобзар» (1840). За власним свідченням Шевченка вірші писати він почав ще кріпаком, а коли вже став вільною людиною та був зарахований студентом до Петербурзької академії мистецтв, про його пристрасть до поезії стало відомо поету Євгену Гребінці, з яким Шевченко був знайомий з 1835 року. Саме йому Шевченко передав свою поетичну посвяту «На вічну пам’ять Котляревському» разом з чотирма іншими поезіями для публікації в альманасі «Ластівка». В кінці 1839 року Гребінка познайомив Шевченка зі своїм приятелем по Ніжинській гімназії відставним штаб-ротмістром, полтавським поміщиком Петром Мартосом, небайдужою до літератури людиною, гімназійним товаришем Миколи Гоголя і дописувачем у літературні альманахи. За рекомендацією Євгена Гребінки він замовив у Шевченка свій акварельний портрет і під час одного із сеансів, коли йому довелось позувати у квартирі художника, Мартос побачив рукописи з його віршами. Вражений прочитаним, він, отримавши схвальний відгук про них Гребінки, вирішив видати вірші Шевченка окремою книжкою. Відібрані поезії впорядкував Євген Гребінка і 12 лютого 1840 року він отримав схвальний вердикт Петербурзького цензурного комітету. 26 квітня 1840 року накладом 1 000 примірників вийшла перша збірка поезій Тараса Шевченка, видана коштом Петра Мартоса, до якої увійшло вісім творів: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ'яненка», «Іван Підкова» і «Тарасова ніч». Книга, надрукована «ярижкою» на якісному папері,  мала зручний формат і незважаючи на високу ціну в 1 карбованець сріблом, досить швидко була продана у магазинах Петербурга. На початку книгу прикрашав офорт за малюнком Василя Штернберга «Кобзар із поводирем». Існує два варіанти видання: з кількістю сторінок 106 та 116. Це пов’язано з тим, що перший наклад вийшов практично не цензурований, а після шаленого розголосу, який отримав «Кобзар» своїм антиімперським спрямуванням, його було піддано більш жорсткій цензурі і всі подальші примірники були надруковані з купюрами. Небагато поетів, сучасників Тараса Шевченка, були удостоєні такої прискіпливої уваги критиків до своїх видань, як він. Критика була різною, як позитивною, так і негативною, але жодне із критичних джерел не відмовило поетові у його непересічному таланті. Петербург, природно, першим заговорив про твори Шевченка. Відгуки були надруковані у періодичних виданнях «Отечественные записки», «Ластовка», «Северная пчела», «Художественная газета», «Литературная газета», із семи відомих – чотири були схвальними, решта, визнаючи талант Шевченка, дорікали йому за мову». Схвальний відгук на «Кобзаря» опублікував  автор першої друкованої рецензії Петро Корсаков.  Литературная газета» у статті «Кобзарь» Т. Шевченка» так характеризувала його твори: «Пан Шевченко назвав ім’ям «Кобзаря» збірку своїх українських дум і пісень. Ми прочитали цю збірку з величезним задоволенням і рекомендуємо її всім аматорам малоросійської поезії. У віршах п. Шевченка багато вогню, багато почуття глибокого, скрізь дихає в них гаряча любов до вітчизни. Його картини згідні з натурою і виблискують яскравими, живими барвами. Взагалі в авторі цих малоросійських віршів відчувається непідробний талант». Перша невеличка збірка поетичних творів Тараса Шевченка «Кобзар», стала видатною подією в культурно-літературному житті українського народу. Подібної збірки, де так правдиво було відтворене життя рідного народу, не було написано ніким із його сучасників. «А книжку, як розгорнув — дивлюсь — «Кобзар», та вже дуже вичитаний. Дарма! Я его притулив до серця, бо дуже шаную Вас, і Ваші думки кріпко лягають на душу»  – писав своєму землякові у Петербург український письменник Григорій  Квітка-Основяненко у листі від 23 жовтня 1840 року. Це видання стало знаковою подією як у житті самого автора, так і усього українського народу, адже після виходу в світ першої поетичної збірки його  стали називати кобзарем, а незабаром і батьком. Але були відгуки й іншого змісту, в яких вказувалося на те, що Шевченко спотворює думки і російську мову, підробляючи їх на хохлацький лад («Сын отечества», «Отечественные записки»). Сучасники, природно, не могли одразу збагнути всю силу і велич «Кобзаря», мало було таких, які могли б зрозуміти виняткову роль постаті Тараса Шевченка і його поетичного слова не лише в українській, а й у світовій літературі. Але в тому і в іншому випадку одне було спільне в оцінці, що «Кобзар» не був звичайною подією, він змусив широкі кола громадськості заговорити про себе. «Ця маленька книжечка, — як образно висловився І. Франко, — відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простою і поетичною грацією вислову». Тарас Шевченко стрімко увійшов у літературний процес Російської імперії, зруйнувавши стереотипи мислення своєю геніальною простотою, пісенною поезією, жертовною любов’ю до простого народу, до батьківщини. Протягом свого короткого життя він заслужив титул «мужицького поета», бо своєю творчістю демократизував літературний процес не тільки Росії, а й значної частини європейського континенту. Поетичне зерно Шевченка вчасно впало на благодатний ґрунт і дало свої рясні сходи не тільки в літературному процесі, а й у суспільно-політичному житті народів Російської імперії та європейських країн. Шевченко, вийшовши із підневільного кріпацького стану і піднявшись до аристократичних кіл, не відцурався свого походження, а навпаки своїм поетичним словом зміг возвеличити мільйони «малих отих рабів німих», до яких колись належав і сам. Письменник Панас Мирний у своїй праці «Про Тараса Шевченка» (1893) вкаже на той факт, що саме у 1840 році народилася Шевченкова слава, а його поетичне слово стало пророчим: «…невмирущу славу придбав собі Шевченко не малюванням, а своїми віршами. В 1840 році з поміччю приятелів надрукував свого першого «Кобзаря»… З цього й почалася віковічна Шевченкова слава. Огненне слово його наскрізь проймало серце не тільки тих, кому було близьке народне горе, а й тих, кому й байдуже було до того. …на Вкраїні вірші його приймали як благовісне, пророче слово». Перший лауреат Шевченківської премії, поет Павло Тичина у своїй передмові «Сила Кобзаря» до видання 1943 року порівнює появу «Кобзаря» з образом кам’яної брили, що відірвалась від велетенської скелі: «Цей образ брили кам’яної я і хочу прикласти до появи «Кобзаря» в літературі. Ах, сила названої книжки така була велика!…тож не дивно, що й сама поява «Кобзаря» ще за життя Шевченка для багатьох тоді сприйнята була буквально як обвал. Не обійшлося тоді було й без висміювань, без галасу, без крику. Та, не дивлячись на крик цей і галас, невеличка книжечка під назвою «Кобзар» своєю появою грандіозне зрушення зробила в літературі. І література лицем своїм рішуче повернулась у бік народу, до берегів реального життя, і зокрема – література українська» . Невпинно рухається колесо історії, летять роки, минають століття, а «палке слово Шевченка, пройняте беззавітною любов`ю до свого народу, і нині залишається життєдайним джерелом, потужним стимулом національного і духовного відродження незалежної України. Слушно кажуть, що Шевченко – це код нації, а в його Слові – невпокореному, живому й невмирущому – закодовані генетичні основи української духовності» – зазначає у передмові до видання творів Тараса Шевченка «Я так її, я так люблю…» публіцист, лауреат Шевченківської премії Володимир Мельниченко. Одне покоління приходить на зміну іншому « і кожне покоління прочитує це слово по-своєму, трактує його по-своєму, співвідносячи свій час з Великою Національною Позачасовістю» – говорить про видання «Кобзаря» український поет  Павло Мовчан. Надія ДОЛГІЧ, завідувач сектору «Т.Шевченко в житті і творчості»

Читати далі