Праматір української літератури

(присвячується 195-річчю від дня народження Ганни Барвінок – Олександри Михайлівни Білозерської-Куліш).

Ганна Барвінок – літературний псевдонім Олександри Михайлівнии Білозерської, у заміжжі Куліш. Це її вважав «праматір’ю української літератури» публіцист Микита Шаповал, «поетом жіночого горя» називав письменник Іван Франко; видавець Борис Грінченко вважав, що її оповідання належать до кращих зразків українського письменства. Іван Пулюй називав її «Беатріче», а друзі «ідеальною дружиною». Сімнадцятирічною юнкою Олександра Білозерська стала на весільний рушник із письменником Пантелеймоном Кулішем, і все життя пила келих кохання із гірким трунком. У «Невідісланому листі Кулішеві» вона написала: «Все потайне перейде в балачки, / Все пройде, мій Кулішику, все пройде… / Та як мені перестраждати се? / Скоритися в усьому Божій волі? / Молитва, кажуть, залікує все, / Та як мені при ній не збожеволіть?» Саме тому, за власним визначенням письменниці, її хвилювало одне питання – питання жіночого кохання і жіночого щастя, що найповніше виявилося у її творах.

Народилася Олександра Михайлівна Білозерська) 23 квітня (5 травня) 1828 року у містечку Борзні Чернігівської губернії у небагатій родині шляхетського маршал-предводителя повітового дворянства. Батько майбутньої літераторки – Михайло Васильович Білозерський отримав освіту у Київській духовній академії. У спілкуванні з сусідами та селянами колезький асесор користувався малоруським «нарєчієм», по-нашому – українською мовою. Мати Ганни Барвінок, дочка козацького сотника – Мотрона Василівна Силевич, також прищеплювала дітям щиру любов до національної культури та літератури. Родина Білозерських була освіченою та прогресивною.

Олександра Білозерська, яку у сім’ї любовно називали Саня, навчалась у дівочих пансіонах у с. Кропивне на Полтавщині, а згодом у Конотопі. У свої 14 років вона, як і сестри вільно володіла французькою та німецькою мовами, а мати подбала, щоб її дочки опанували тонкощі хатньої економіки. Олександра кохалася в кулінарії, тому вдома її називали «господарські здібності».

15-річним дівчам Олександра познайомилася із своїм майбутнім чоловіком, письменником Пантелеймоном Кулішем, який був старший за неї на дев’ять років. Коли він посватався до наймолодшої доньки родини Білозерських, то отримав відмову. А Олександра, яка закохалася у Пантелеймона Олександровича, заявила матері, що жодного чоловіка, окрім нього, вона не бажає бачити коло себе. І тільки через три роки, 22 січня 1847 року, Олександра Білозерська стала на весільний рушник із Пантелеймоном Кулішем. За три дні до весілля на хутір Мотронівку приїхав і боярин – Тарас Шевченко, з творчістю якого наречену познайомив Пантелеймон Куліш. Про спів Шевченка на весіллі Кулішів згадував Пантелеймон Олександрович:« Як у ту пору жизні співав Шевченко, а й надто, як він співав у той вечір, такого або рівного йому співу не чув я ні в Україні, ні по столицях… Душа поета, об’явившись посеред чужого щастя своїм щастям, обернула весілля поклонниці його великого таланта в національну оперу, яку, може ще нескоро чутимуть на Вкраїні…». Це співання «Зіроньки» назавжди запам’яталося Олександрі Куліш. Прощаючись із Тарасом Шевченком Олександра зняла з голови своєї весільну квітку і подарувала її бояринові, завжди пишаючись тим фактом, що Тарас Шевченко був на їхньому весіллі. А в її альбомі, який на жаль не зберігся, залишився виконаний ним портрет нареченої та автографи його поезій. Згадував про цей вечір і Тарас Шевченко на далекому засланні, занотувавши у своєму щоденнику: « Од сієї, любої моєму серцю пісні, непомітно для себе я перейшов до другої, яку я люблю неменше – «Ой ізійди, зійди ти зіронько вечірняя». Ця меланхолійна пісня нагадала мені той вечір, коли я і молода дружина Куліша співали в два голоси сю чарівну пісню. То було на другий день їхнього весілля фатального 1847 року. Чи побачу я коли ту прехорошу блондинку? Чи заспіваю ще з нею цю задушевну пісню?».

Молоде подружжя Кулішів направилося до Варшави, де починалася наукова експедиція Санкт-Петербурзької Академії наук, одним із учасників якої був Пантелеймон Куліш. По дорозі до Варшави Олександра написала своє перше оповідання «Жидівський кріпак», яке схвально оцінив її чоловік. Звісно, якби не життєві прикрощі та чоловіча гегемонія в родині, вагомішою була б творча спадщина Ганни Барвінок. Проте навіть ті 30 новел, що вдалося створити авторці, дістали в цілому шанобливу оцінку впливових літературознавців. Вона самостійно обрала авторський знак – Ганна Барвінок, доручивши літературну долю вічнозеленому в’юнкому барвінку, що вміє виживати за будь-яких умов.

Навесні 1847 року Пантелеймона Куліша, як одного із духовних очільників Кирило-Мефодіївського товариства, було заарештовано і повернуто до Санкт-Петербурга. Після низки допитів його замкнули в Олексіївському равеліні, а потім мали відіслали на службу до Вологди. Впливові друзі і вагітність дружини пом’якшили вирок: два місяці його ув’язнювали в арештантському шпиталі, а звідти етапували на заслання до Тули.

Після арешту чоловіка Олександра народила мертву дитину і більше не могла мати дітей. Життя в Тулі було важким, а побут для Олександри став справжнім покаранням. Олександра Куліш перетворилася на економку, кухарку та доглядальницю в одній особі. Пантелеймон Куліш часто дорікав дружині, що вона не може мати дітей, про яких він мріяв. Виходило, що геть усе життя він прагнув і мріяв мати купу дітей, а його позбавили найсвятішого. Поволі у Олександри склався комплекс вини, виникла і почала прогресувати важка психічна хвороба. Наприкінці 1856 року у Санкт-Петербурзі здоров’я Олександри різко погіршилося. 25 грудня 1856 року Пантелеймон Куліш написав до видавця Петра Плетньова, з яким підтримував дружні відносини: «Моя Олександра все гірше і гірше. Життя знищило її, зберігши мене. Я, слава Богу, цілком здужаю й працюю дуже багато, не втомлюючись. Коли в мене й є щось хворе, так це серце. В ньому стільки перегорнулося різних почуттів, що я дивуюсь, як ще воно існує».

Аби не псувати одне одному життя, за ініціативи дружини Олександри, у січні наступного, 1857 року, подружжя роз’їхалося. Перед від’їздом на хутір Мотронівку Олександра Михайлівна побачилася у Москві із дочкою письменника Сергія Аксакова, мемуаристкою Вірою Сергіївною Аксаковою, на яку справила таке враження: «Його дружина – це надзвичайно мила, простодушна жінка, прекрасний тип української жінки, що повна некорисливої любові, відданості, самопожертви і доходить навіть до самоприниження. Приміром, вона тепер їде в Україну тільки через те, що боїться зв’язати чоловіка своєю хворобою, наважується розлучитись із ним, не поїде навіть, може, за кордон, боячись, що заважатиме йому там милуватися з усього, що він міг би. Розуміється, почасти це дійшло до хоробливих розмірів, ця боязкість бути тягарем для будь-кого в своїй хворобі, але це зрозуміло. У неї дуже попсовані нерви і вдача її надто вразлива, – вона живо відчуває все поетичне, мистецьке (як і весь український народ), а тепер вона навіть не здатна спокійно радіти з чогось у цьому роді».

У 1857 році за отримані гонорари Пантелеймон Куліш відкрив у Північній Пальмірі друкарню «Типографія П.А. Кулиша». Вона діяла до 1863 року, у ній побачили світ 39 книг, зокрема, серія «Сільська бібліотека», альманах «Хата», журнал «Основа», відредаговані самим Кулішем «Народні оповідання» (1858) Марка Вовчка, «Кобзар» (1860) Тараса Шевченка та інші. Редагуючи «Народні оповідання» Марка Вовчка (Марії Олександрівни Вілінської). а потім познайомившись з нею особисто, Пантелеймон Олександрович закохався. Про роман, який тривав п’ять місяців і про який говорив увесь Петербург, знала і Олександра Михайлівна.

У 1859 році відбулася зустріч Олександри Куліш із Тарасом Шевченком після його повернення із заслання. Рівно дванадцять років минуло від часу весілля Кулішів. Під час спілкування Тараса Шевченка із сестрами Білозерськими Олександрою та Надією, вони позували художникові при створенні малюнку «Дві дівчини». Олександра Михайлівна стала свідком краху однієї з останніх поетових ілюзій: пристрасного захоплення Ликерою Полусмаковою. Шевченко просив у Олександри Куліш поради і дозволу на одруження. Олександра Михайлівна була вражена не тим, що він хоче одружитися на покоївці, а тим, що він обрав собі у дружини саме Ликеру. Щоб не дорікати собі в майбутньому у нещирості, вона відверто запропонувала поетові більше дізнатися про Ликеру, чи достойна вона його чи ні. Але досить швидко Шевченко сам дізнався про це і був вражений, як Олександра Михайлівна, не знаючи добре Ликеру, могла розгледіти її непринадні якості.

Пів року ще прожив Тарас Шевченко після цього трагічного розриву. Його життєвий шлях перервався 26 лютого (10 березня за н.с.) 1861 року. На смерть Тараса Олександра Куліш відгукнулася «Голосінням по Шевченкові», яке було надруковане у часописі «Основа» у 1861 році без підпису: «Чого ти так задумався, наш батьку рідний! Яка важка дума обняла твою головоньку? Кому ти уручаєш вдову – Україну і діток своїх? Хто їх догляне, хто привітає, як ти, наш голубе ? Хто замовить нам тепле і щире слово, як твоя свята душа нам оповідала!.. Боже!.. Розів’ються садочки – a тебе, мій голубе, і не буде! Защебече соловейко, закує зозуля – a тебе, наш жалібнику, і не почуєм…. Не оглянулись ми, як ти уже й рушив на Божу дорогу… мов заря вечірняя покотилася – замаячила – геть, і – згасла! І жупана на тебе, як слід, не вложили, шапки з квіткою, як поводиться, не спорядили! Бояр, світилок не скликали, всього поїзда твого красного великого не зібрали. Весілля ти не мав і счастя не знав. Чи знали ж ми, що ти на годиночку у нас? «Оттак і так, – кажеш, – дітки, робіть…»., a сам уже і у Божого порога… Скільки ти нам одради дав, а ми тобі!… Коли б була знала, що ти несподівано так нас покинеш, я б стояла під твоїм порогом навколішках, квилила б, молила б, сльозами б його обмила, щоб ти, мій незабутній, сподобив мене почуть іще раз твоє тихе, благословенне слово!…»

Восени 1860 року «парубоцькі зальоти» Пантелеймона Куліша закінчилися і він помирився із дружиною. Разом вони здійснили мандрівку по Волзі, а звідтіль – на води, на Кавказ. Усім своїм єством він віддався творчості. Саме тоді Пантелеймон Олександрович збагнув головне: його рідна жінка у сім’ї тягне увесь життєвий клопіт за двох, без неї жодна б його книга не була написана та видана. Бо всі вільні кошти роду Білозерських останній десяток років витрачалися виключно на Куліша: на видання творів, на друк журналу «Основа».

Коли Пантелеймон Олександрович повернувся в родинне гніздо, він спонукав і свою дружину до літературної творчості. Поступово оповідання Ганни Барвінок почали публікуватись у часописах: «Хата», «Руська хата», «Основа», «Киевская старина», «Літературно-науковий вісник», – а затим в епохальних альманахах «Рада» (1884) Михайла Старицького, «Перший вінок» (1887) та «Наша доля» (1893) Наталі Кобринської. Тогочасна критика закидала авторці «стенографічне» відтворенні життя, «етнографічний натуралізм», зараховувала Ганну Барвінок до «етнографічно-побутової школи» в українській літературі. Їй було байдуже: головним залишалося одне – виговоритися.

Пантелеймон Олександрович зайнявся перекладами Шекспіра, Вальтера Скотта, Байрона, Ґете, Ґейне, Шиллера, завершив історіографічну працю у трьох томах «Отпадение Малоросии от Польши» і дозрів до найвищої справи свого життя – перекладу українською мовою Святого Письма. Олександра Куліш в одному із своїх автобіографічних листів писала: «Яка я була розумна, що в 15 років вміла оцінити і відрізнити тебе від усіх інших». Олександра Михайлівна співчувала Кулішевій ідеї й високо цінила його літературну працю: «Я хоча господарством і займалася, але цілком йому (П.О.) співчувала, його гарячим поривам душі – самовідданості, що він робив задля блага України та розвитку народу. Я залишила бали, виїзди, ефекти. І для мене найкращий концерт був шелест його паперів, скрип пера. А якщо він насолодить ще моє життя читанням-розповіддю широких своїх знань або епізодом зі свого життя, то я абсолютно щаслива і про безбарвне життя ніколи не шкодувала».

На кошти, зібрані з видань авторських книжок, Пантелеймон Куліш викупив хутір Мотронівку у родичів Білозерських та на честь дружини поіменував його – Ганнина Пустинь. Одному з приятелів у 1872 року Пантелеймон Куліш писав: «Без цієї особи не можу тепер ніде жити, хоч би в раю. Ціну людям дізнаємося лише у старості. Блаженний, хто може ще дружньою увагою відплатити люблячому та благородному серцю за його заслуги перед нами, які іноді ми й оцінити не могли».

Вони відсвяткували «золотий ювілей» незабутнього весілля, 50 років подружнього життя (1897). Саме того дня Пантелеймон Олександрович смертельно захворів, а 2 (14 лютого) 1897 року, після тяжкої простуди, відійшов у вічність на руках своєї дружини. Олександра Михайлівна пережила чоловіка на 13 років. У 1902 році була опублікована збірка творів Ганни Барвінок «З народних уст», яка складалася з 30 оповідань, укладених Б. Грінченком. Відрадою письменниці стали архіви Пантелеймона Куліша, листи, нариси. Після смерті чоловіка вона розпочала упорядковувати та публікувати його творчу спадщину, облаштовувала музей, який було відкрито у 1907 році. Як наслідок її діяльності вийшло видання Біблії українською мовою (1903), переклад якої розпочав Пантелеймон Куліш, а довершили Іван Пулюй та Іван Нечуй-Левицький. Право власності на переклад здобуло Британське Біблійне Товариство. Із задуманого до видання багатотомника творів, було надруковане зібрання творів Пантелеймона Куліша у 5-ти томах (Київ, 1908—10), а також окремі твори письменника, його біографія автора В. Шенрока. Самі рукописи, документи та матеріали Олександра Куліш передала до Чернігівського історичного музею. Хатинку, у якій автор починав знамениту «Чорну раду», дружина дбайливо перенесла до маєтку Кочубеїв. Потім продала родинний хутір Мотронівку, аби на отримані кошти опублікувати чималу творчу спадщину покійного. За її старань біля могили Пантелеймона Куліша проходили щорічні громадські панахиди в день його народження.

За кілька тижнів до чергової панахиди і 50-річчя своєї творчості, 23 червня (6 липня) 1911 року, Олександра Куліш упокоїлася в рідній Мотронівці, в хаті сторожа, неподалік музею свого чоловіка. За заповітом її поховали у Ганниній Пустині поруч з братом Василем Білозерським та чоловіком Пантелеймоном Кулішем, якого вона нікому не віддала. Пророчим виявився пафосний вірш «До Ганни Барвінок» самого Пантелеймона Куліша, написаний дружині: «О, ні, з тобою ми, Пречиста, не помрем: / Зоставим дві душі у любій Материзні, / Світитимуть вони спарованим огнем / Народу темному, безбатченку в Отчизні».

Ганна Барвінок залишила спогади про П. Куліша, Т. Шевченка, М. Костомарова, Марка Вовчка. Її рукописна спадщина зберігається в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка HAН України та Чернігівському літературно-меморіальному музеї М. М. Коцюбинського. Від 1927 року твори Ганни Барвінок не видавалися.

У 1998 році світ побачило видання «Ганна Барвінок. Збірник. До 170-річчя від дня народження». До редакційної колегії увійшли Володимир Козирський, Василь Шендеровський та Володимир Яцюк. Це була перша в незалежній Україні книга, що розгорнула маловідомі сторінки життя і творчості видатної української письменниці Ганни Барвінок. Видання знайомить читача із вибраними оповіданнями письменниці, спогадами та листами Олександри Куліш, її стосунками із Пантелеймоном Кулішем, Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим, Іваном Пулюєм. У збірнику вміщено архівні матеріали та фотодокументи, що оприлюднені вперше.

Поділитися статтею

День пам’яток історії та культури

18 Квітня, 2024

18 квітня – Міжнародний день пам’яток і визначних місць, ратифікований в Україні як «День пам’яток історії та культури». Вітаємо усіх причетних! Збереження пам’яток історії та культури, особливо в умовах війни, є пріоритетним напрямком діяльності Шевченківського національного заповідника. Серед них особливе місце займає національна Святиня – пам’ятка історії та монументального мистецтва «Могила поета Тараса Григоровича Шевченка. 1861». З часу поховання поета на Чернечій горі у Каневі іі захистом займалося не одне покоління українців. Вже тоді, усвідомлюючи значення Тараса Шевченка в житті України та її народу, ними закладалися підвалини пам’яткоохоронної справи, яку розбудовують нинішні хранителі Меморіалу. Сьогодні на території Шевченківського національного заповідника, загальною площею 38 га, представлені й інші пам’ятки (об’єкти) історії, архітектури, археології, монументального мистецтва та природо-заповідного фонду, що становлять історичну і культурну цінність. Серед них – Багатошарове городище «Пилипенкова Гора» (IV-III тис. до н.е. ІХ ст. до н.е. – ІV ст.) – пам’ятка археології національного значення; Будинок музею Т. Шевченка – пам’ятка історії місцевого значення; Могила І. Ядловського (1933) (доглядача могили Т. Шевченка з 1884 по 1933 р.) – пам’ятка історії місцевого значення; Будинок базиліанського училища. 1784 р. – пам’ятка історії місцевого значення (Музей народного декоративного мистецтва); Будівля, в якій розміщувалась крамниця єврейських торгових рядів. 1898 р.– пам’ятка архітектури місцевого значення (Історичний музей) та знаки пошанування новітньої історії: пам’ятний знак українському гетьману Івану Підкові (2007, ск. Кулик); пам’ятний знак українському патріоту Герою України Олексі Гірнику (2009, ск. А. Балог); пам’ятники, які в різні часи стояли на могилі Тараса Шевченка – пам’ятник-хрест 1884 року (чавун; ск. В. Сичугов), пам’ятник-погруддя 1923 року (чавун; ск. К. Терещенко); відтворені шляхом історичної реконструкції – Перший народний музей Кобзаря – «Тарасова світлиця» 1884-1936 рр. (1991 р.) та Церква Покрови Пресвятої Богородиці поч. 18 ст. (2013-2014). Серед завдань Шевченківського національного заповідника – збереження, реставрація, паспортизація, внесення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України об’єктів історико-культурної спадщини; розширення території, зокрема, приєднання готелю «Тарасова гора» (1961), пам’ятки архітектури місцевого значення, що знаходиться неподалік Шевченкової могили; побудова нових експозицій музеїв як цілісного комплексу Заповідника, об’єднаних однією місією; впорядкування лісопаркової зони Заповідника тощо. Шевченківський національний заповідник, оберігаючи неповторні краєвиди, що надихали українського Генія і продовжують хвилювати душі відвідувачів меморіального комплексу та унікальний природний ландшафт лівобережжя, що охоронявся зусиллями кількох поколінь українців, є пам’яткоохоронним осередком не тільки історико-культурного, а й природоохоронного характеру. Також Заповідник опікується пам’ятками (об’єктами) культурної спадщини, що знаходяться на території Канева та Канівщини. Серед них пам’ятні поховання, що знаходяться на цвинтарі в урочищі Монастирок, поруч з Тарасовою Горою (пам’ятний знак на місці поховання жертв голодомору в Україні 1932–1933 років, встановлений 2003 року з ініціативи Шевченківського національного заповідника; могила кобзаря Олекси Чуприни (1908–1993), що більше тридцяти років співав біля національної Святині; місце поховання праху відомої перекладачки творів Т. Г. Шевченка англійською мовою Віри Річ (Елізабет Джоан Річ) (1936–2009); поховання хранителів Меморіалу та осіб, дотичних до його становлення); на цвинтарі в урочищі Сельце (могила колишньої нареченої поета – Ликери Полусмак (1840-1917), із викарбувані на гранітному постаменті слова поезії Тараса Шевченка «Барвінок цвів і зеленів…»); та пам’ятні знаки на місцях перебування Тараса Шевченка у селах Канівської територіальної громади (Пекарі, Межиріч, Келеберда, Мартинівка, Лука, Прохорівка). У сфері інтересів Шевченківського національного заповідника перебуває Михайлова гора – пам’ятка садово-паркового мистецтва у с. Прохорівка, колишня садиба першого ректора Київського університету св. Володимира,вченого-природознавця, історика, фольклориста, письменника, краєзнавця, члена-кореспондента Петербурзької Академії наук Михайла Максимовича (1804-1873), у якого гостював Тарас Шевченко у 1859 році. На території пам’ятки знаходиться поховання М. Максимовича (пам’ятка історії національного значення) та членів його родини; віковий дуб, що носить ім’я Т. Шевченка (пам’ятка природи), та інші насадження, що мають високу природоохоронну цінність. На даний момент територія Михайлової гори, нещодавно передана у власність держави, перебуває в занепаді і потребує виваженого наукового підходу до визначення, перш за все, підпорядкування та відповідальності, що дасть можливість цілісно забезпечити збереженість пам’яток історії та природи. Подібна ситуація склалась і відносно пам’ятки археології національного значення – Межиріцького поселення мисливців на мамонтів, внесеного до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як «Стоянка» (1,5 млн. – 10 тис. р. до н. е.), що знаходиться на території Канівського району (с. Межиріч), яка також потребує вирішення питання опіки та захисту. Шевченківський національний заповідник продовжує працювати задля захисту та збереження української національної Святині та її історико-культурного ландшафту. Адже збережені пам’ятки історії та культури, пов’язані з ними живі традиції об’єднують покоління, формують національну ідентичність народу та територій, на яких він проживають. Не даремно, більшість воєнних конфліктів, спрямованих на окупацію земель, насадження іншої ідеології та стирання історичної пам’яті завжди супроводжуються нищенням чи загарбанням саме найвизначніших пам’яток, об’єктів культури: доки існує національна спадщина, можна говорити і про існування окремої нації. Дякуючи Збройним Силам України, друзям і партнерам із різних куточків світу, стоїмо на культурних блокостах на сторожі національної Святині! Разом до Перемоги! Лариса Миколенко, Віта Дзима, відділ охорони пам’яток історії, культури та природи