ПОКРОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ ЄДНОСТІ: ІСТОРІЯ КОЗАЦЬКОЇ ЦЕРКВИ У КАНЕВІ

«Коли християни моляться разом, чіткішою стає їх мета. Вікова історія християнства в Україні, як і … вся її історія, з численними внутрішніми розколами та зовнішніми протистояннями, розбудовується наново, прагнучи бути близько до джерела єдності – Храму Покрови Пресвятої Богородиці, що відродився з небуття поруч з національною святинею – Могилою Пророка України Тараса Шевченка»

(Із проповіді у день освячення Церкви Покрови Пресвятої Богородиці
9 березня 2014 року)

Церква Покрови Пресвятої Богородиці, що постала біля підніжжя Тарасової (Чернечої) Гори у надзвичайно складний для України час Революції Гідності 2013-2014 рр. та кривавих подій Майдану 2014-го, за 10 років війни стала для українців символом духовності і боротьби, втіленням ідеї національної та конфесійної єдності на основі Божих заповідей і Шевченкових заповітів. Символічно, що перша велелюдна Молитва з нагоди звершення чину урочистого міжконфесійного освячення, яке здійснили священнослужителі кількох конфесій візантійської християнської традиції, сповнила відроджений храм саме 9 березня 2014 р., у день 200-літнього ювілею Тараса Шевченка.

На превеликий жаль, війни, стихійні лиха чи людська недбалість знищували і продовжують нищити величезну кількість зразків сакральної архітектури (особливо, дерев’яної), що протягом століть формувала силуети міст, містечок і сіл України. Наприклад, у Каневі втрачено практично всі сакральні будівлі, що протягом століть визначали не лише його самобутність, а й історичну значущість.

Серед них – історична церква Покрови Пресвятої Богородиці, яка у 1702 р. вперше постала біля західного підніжжя Чернечої гори, в урочищі Монастирок як духовний центр Свято-Покровського Пустинно-Канівського православного монастиря, заснованого на монастирських землях «за містом» ченцями Успенського монастиря, спаленого татарами у 1678 р.

За народними переказами, саме в урочищі Чернече за кілька століть міг утворитися справжній Козацький пантеон, де, серед козаків-звитяжців, поховано і трьох гетьманів – Івана Підкову (1533 (37) – 1578), Якова Шаха (1541 (?) – 1583) та Самійла Кішку (1530 (?) -1602 (?)).

А через понад два століття, у 1861 р., з козацькими почестями тут прощались із Тарасом Шевченком…

Взагалі, історія побутування Канівських монастирів вражає: від Древнього печерного Канівського монастиря, ровесника Києво-Печерської Лаври (Верхні та Нижні кельні; Х ст. – поч. ХІ ст.); Канівського наземного монастиря Пресвятої Богородиці (Топило; ХІ ст. – поч. ХІІ ст.), що передував стародавньому монастиреві Успіння Пресвятої Богородиці (Дніпрова гора; перша половина ХІІ ст.); першого козацького монастиря, заснованого під попечительством гетьмана Северина Наливайка і спаленого польськими жовнірами у 1638 р. (урочище Смалене на південному схилі Чернечої гори; XVI ст.); до другого козацького Свято-Покровського Пустинно-Канівського Православного Чоловічого Монастиря, взятого під опіку гетьманом І. Мазепою (1639 – 1709).

На початку XVIІІ ст. Свято-Покровський Пустинно-Канівський Православний Успенський Чоловічий Монастир стає фактично духовним наступником стародавнього монастиря Канівського: згідно з гетьманським Універсалом йому були передані усі маєтності та привілеї попередника, а його осердям стала церква Покрови Пресвятої Богородиці, збудована за канонами класичної козацької січової церкви.

І на жаль, інтенсивний наступ Речі Посполитої на православ’я, що значно посилився після смерті гетьмана, призвів до поступового занепаду цієї обителі: землі захоплено уніатами, майно пограбовано або знищено. Монастир фактично припинив існування після того, як у 1776(7?) р. зникла головна його святиня – ошатна дерев’яна церква Покрови Пресвятої Богородиці.

Втім, практичні ченці-василіани козацьку церкву не знищили: її розібрали, перенесли на Дніпрову гору, до зруйнованого століття тому Успенського собору і прилаштували для проведення власних богослужінь. Окрім того, заснували у ній початкову школу, покликану не лише вчити грамоті, а й поширювати догмати католицького віровчення. Згодом, коли у 1780-х рр. для нової публічної школи побудували двоповерховий будинок із навчальними класами та кімнатами для учителів-ченців і архімандрита, – «невеличкий дерев’яний будинок з трьома баштами» функціонував як пришкільна церква.

Візуальне підтвердження переміщення церковної будівлі вдалося віднайти на роботах художника-мандрівника Жана-Анрі Мюнца (1727 – 1798), виконаних під час подорожей Україною: її досить чітке зображення можна розгледіти біля руїн Успенського собору. Окрім того, олівцевий (1781) та акварельний (1783) малюнки, дають уявлення про її розмір та зовнішній вигляд.

На початку XІХ століття Успенський собор було врешті відновлено як костел Василіанського абатства, то ж церкву знову довелося демонтовувати і переносити: тепер на протилежну околицю Канева, у селище Костянець (нині – один з мікрорайонів міста), де вона, найімовірніше, стала частиною занедбаної на той час місцевої православної Церкви Вознесіння Господнього.

Цей історичний факт стверджує малюнок українського художника, товариша Тараса Шевченка, Григорія Честахівського (1820 – 1893) «Церква Вознесіння у Костянці, виконаний ним у 1861 р.: на ньому можна легко впізнати дещо видозмінену за формою козацьку Церкву Покрови Пресвятої Богородиці, зображену на роботах Ж. – А. Мюнца.

Можливо, Г. Честастахівський, який напевно міг чути від місцевих старожилів перекази про її козацьку минувшину, пов’язану з козацтвом, вже тоді намагався відновити справедливість і повернути церкву в її історичний вимір? У одному з листів, розповідаючи про вибір місця для поховання Т. Шевченка, він зазначив: «Там [біля могили Тараса Шевченка] можна буде поставити церкву Тарасову, хоч малесеньку»…

Щодо Костянецької церкви, то вона, періодично змінюючи свій вигляд і призначення (навіть, у якості знімального майданчика – у 1972 р. там знімали епізоди фільму «Бумбараш») продовжувала слугувати Богові та людям аж до кінця ХХ ст. На жаль, у 1980-х роках була знесена як «аварійна споруда» за наказом партійного керівництва.
Втім, через понад 300 років Церква Покрови Пресвятої Богородиці все ж повернулась у своє середовище: її образ, вдало відтворений сучасними майстрами за принципом історичної реконструкції, логічно довершив побудований у 2007 р. архітектурно-ландшафтний комплекс із пам’ятним знаком гетьману Івану Підкові, а в його особі – усім лицарям війська запорозького, яке впродовж віків боронило правду, силу і волю свого народу під захистом Святої Покрови, вважаючи Пресвяту Богородицю своєю заступницею.

До відродження козацької церкви долучились творчі, свідомі важливості покладеного на них завдання люди, справжні фахівці своєї справи, які доклали не лише рук, а й часточку своєї душі до виконання цієї справи.

Автором ідеї та пошуками документальних джерел про цю колись втрачену історичну церкву кілька десятиліть займалась провідна науковиця Шевченківського національного заповідника Зінаїда Тарахан-Береза.

Зінаїда Тарахан-Береза, о. Сергій (Нікітін) із будівничими храму. 2014

Будівництво та внутрішнє оздоблення храму проводились коштом Мецената Сергія Миколайовича Терещука, він не лише надав кошти на будівництво та внутрішнє наповнення, а й дієво підтримав позицію Шевченківського національного заповідника щодо повернення цього храму саме за історичними свідченнями, серед яких – малюнки Жана-Анрі Мюнца.

Спорудження дерев’яної будівлі церкви (арх. Анатолій Ніколенко, Ігор Ренькас) здійснили майстри-будівельники із с. Соколівки Косівського р-ну Івано-Франківської обл. (ПП Рибенчук В. П.) – Василь Пророчук, Іван Лосюк, Петро Бичинюк, Василь Олексюк, Василь Яремчук.

Вівтар виготовили фахівці художньо-оздоблювальної майстерні з м. Золотоноша Черкаської обл. (кер. Олег Донченко): Михайло Костенко, Лариса Павленко, Олександр Гончар, Олександр Павлюченко, Олександр Копитько, Андрій Шерстюк.
Церковні ікони (друк на полотні) виготовили у Черкаському видавництві «Брама-Україна (кер. Олександр Третьяков).

Влаштування фундаменту та благоустрій території біля церкви Покрови Пресвятої Богородиці виконали будівельники Канівської ПМП «Інтербуд» (кер. Олександр Куценко).
Наповнення храму здійснювалось Шевченківським національним заповідником, парафіяльним осередком, громадою нашого міста, дарителями та меценатами: коштовне Напрестольне Євангеліє та унікальна Ікона Божої Матері 1883 р. (Марія Бузницька, м. Канів), церковні дзвони (Олександр Суховий, м. Черкаси), центральне панікадило (Георгій Поштовий, м. Канів), Ікона Покрови пресвятої Богородиці (Любов Дякун, м. Канів) Ікона Ісус Христос (Галина Морозова, м. Канів), Ікони від родини Калініченків (м. Полтава), церковна утвар (родина Красікових, м. Канів), напрестольний хрест від Олена Шкребтій (м. Канів), кадило та вишиті ікони від Ірина Костюченко та багато інших.

Нині відвідання маленької козацької, або ще, як називають її з любов’ю – Тарасової, церкви, дає змогу тисячам прочан, що приходять сюди за Божим благословенням незалежно від свого віросповідання, сповнитись життєдайним припливом духовних та душевних сил; відчути тут свою глибинну українськість.

За 10 років існування Церква стала культовою не лише для десятків тисяч шанувальників Кобзаря, які щороку підіймаються на Тарасову Гору. Вона стала сучасним об’єднавчим осередком для поліконфесійної православної громади, яка під проводом Настоятеля Парафії Святої Покрови Божої Матері УПЦ о. Сергія (Нікітіна) доброзичливо і неупереджено проводить щоденні, святкові, а також спільні з іншими Церквами молитовні сніданки, Прощі (щорічна Проща на Чернечу Гору у Каневі вірян УГКЦ, Всеукраїнська «Проща до Тараса»), екологічні акції («Паростки єднання», «Алея єдності», «Чисте серце, чисте місто, чиста планета») та освітні заходи; літургії і панахиди з нагоди Шевченкових роковин тощо.

Проща до Тараса вірян УГКЦ. 2017

Адаптуючись до викликів часу, проводяться он-лайн богослужіння, ведеться активний діалог між настоятелем і вірянами церкви у соціальних мережах; здійснюється служіння, спрямоване на підтримку військових, членів їх родин; на допомогу потребуючим членам громади.

Учасники Всеукраїнського фестивалю творчості для людей з інвалідністю, Дніпрові Хвилі. 2019

Окрім того, Шевченківський національний заповідник працює над виробленням оптимальних умов щодо функціонування, збереження, утримання та ефективного використання Церкви Покрови Пресвятої Богородиці з урахуванням задекларованого статусу музейної установи і сакральної споруди: в притворі розгорнуто експозицію, що висвітлює історію храму; розроблено нові екскурсійні маршрути.

Позитивне інформаційне поле, що створюється навколо перспективного об’єкта, допоможе підвищити суспільний інтерес до нього, що сприятиме введенню музею-церкви до національної мережі паломницьких маршрутів, багато з яких мають міжнародне значення. Це дозволить зміцнити туристичний потенціал Шевченківського національного заповідника, збільшити попит на екскурсійно-туристичний продукт; підвищити динаміку росту чисельності туристів до музеїв Заповідника за рахунок розвитку релігійного (паломницького) туризму, що, в свою чергу, вплине на інвестиційну привабливість та економічний розвиток і міста Канева, і регіону в цілому.

Церква Покрови Пресвятої Богородиці, відроджена у її історичному середовищі, покликана стати запорукою дотримання міжконфесійної стабільності та національної єдності в суспільстві, до чого закликав, перегукуючись із заповіддю Божою: «Щоб усі були одно…», Тарас Григорович Шевченко: «А всім нам вкупі на землі / Єдиномисліє подай / і братолюбіє пошли».

Поділитися статтею

Івану Марчуку – 90

12 Травня, 2026

ШЕВЧЕНКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЗАПОВІДНИК ЩИРО ВІТАЄ УКРАЇНСЬКОГО МИТЦЯ ІВАНА МАРЧУКА З ЮВІЛЕЙНИМ ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ! Народжений у Тернополі, Залюблений у Канів, Визнаний у Світі До 90-річчя від дня народження лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка, народного художника України, Почесного громадянина міста Канева – Івана Марчука Ім’я Івана Марчука є символом українського мистецтва у світі. Народжений на Тернопільщині, він зумів піднести національний живопис до рівня світового культурного явища, зберігши при цьому глибоку духовну прив’язаність до рідної землі. Художник, чиї твори експонувалися у багатьох країнах світу, а сам він увійшов до переліку «100 геніїв сучасності», усе життя залишається тонким і проникливим співцем неповторного українського краєвиду та подій української історії. Особливе місце у творчій долі митця посів Канів — місто духовного тяжіння української культури, освячене присутністю Тараса Шевченка. Саме з нашим містом пов’язана одна з важливих сторінок творчої біографії художника. У час, коли творчість Івана Марчука перебувала під негласною забороною радянської влади, у канівському музеї Тараса Шевченка, у 1982 році була організована його перша персональна виставка. Ця подія стала не лише вагомим мистецьким явищем, а й актом культурної сміливості та підтримки художника, чия творчість не вписувалася у рамки соцреалізму. Канів став одним із перших місць офіційного визнання митця в Україні, ще до його світової слави. Саме тут, на схилах над Дніпром, поблизу могили Кобзаря, художник створив низку пейзажів, у яких природа постає не просто зоровим образом, а живою матерією національної пам’яті. Канівські краєвиди у творчості Марчука сповнені особливої тиші, внутрішнього світла і філософської зосередженості. У них відчувається не лише захоплення красою дніпровських просторів, а й глибоке духовне переживання місця, яке для українців стало символом національного буття. Пейзажі, написані неподалік Тарасової Гори, демонструють характерну для митця манеру — складне мереживо мазків, що ніби тчуть живописне полотно з тисяч тонких ниток світла. Завдяки цій неповторній техніці авторського «пльонтанізму» природа у творах Марчука дихає, мерехтить і набуває майже космічного звучання. Художник не копіює реальність, він пропускає її через внутрішній духовний досвід, перетворюючи український краєвид на образ Вічності. Особливе місце серед творів, навіяних Каневом, посідає всесвітньо відома картина «Зійшов місяць над Дніпром» (1980, полотно, темпера, 69,5 х 89,5 см. Ж-281, Кн.-5368). У цьому полотні митець створив величний і водночас інтимний образ української ночі над Дніпром неподалік Канева. Сріблясте місячне світло, безмежний простір ріки, глибина неба і тиша канівських круч формують емоційний стан споглядання й духовного піднесення. Цей твір став не лише художнім образом природи, а й своєрідним зізнанням митця у любові до Канева – міста, де український ландшафт і національна пам’ять зливаються в єдине ціле. Для Івана Марчука Канів став місцем натхнення, простором духовного діалогу з Тарасом Шевченком, з українською історією та культурою. Саме тому його канівські роботи сприймаються як продовження великої традиції українського мистецтва, що поєднує природу, пам’ять і національну ідентичність. У Каневі народилася ідея створити власну «Шевченкіану». Під час творення картин художник застосував техніку «гризайлю», що дало можливість створити майже монохромні роботи, використавши однотонну гаму найтонших варіацій кольору, побудовану на віртуозному відчутті оптико-хроматичних можливостей. Лише окремі твори циклу є багатобарвними, але їх колорит дуже стриманий та шляхетно-вишуканий. Картини не лише ілюструють поетичні рядки Шевченкового «Кобзаря», а й відображають світобачення самого Івана Марчука, насамперед його історіософію. У 1994 році видавництво художньої літератури «Дніпро» у Києві надрукувало видання «Кобзаря» з митецьким доробком всесвітньо відомого художника, а сорок один оригінальний твір видатного Майстра, які стали основою фондової колекції Шевченківського національного заповідникапостійно експонуються на виставках у музеї Тараса Шевченка та музеях України. Сьогодні, у рік, коли українська спільнота відзначить 90-річчя митця, творчість Івана Марчука постає особливо вагомою для української культури. Вона переконує, що справжнє мистецтво народжується з любові до рідної землі, з духовного зв’язку з історією свого народу. Народжений на Тернопільщині, залюблений у Канів і визнаний у світі, Іван Марчук став одним із тих митців, через яких Україна промовляє до людства мовою високої культури та краси.