Скорботна дорога Кобзаря у малюнках Григорія Честахівського

Сьогодні світове українство вшановує одну з найважливіших подій, закарбованих у історичній пам’яті нації – 165-ту річницю із часу довічного повернення Тараса Шевченка в Україну.
22 травня 1861 року його «серце, замучене, поточене горем» принесли і положили «на Дніпрових горах» згорьовані родичі та шанувальники: у Каневі, на Чернечій горі, над омріяним Дніпром возвеличилась курган-могила, що за понад півтора сторіччя стала символом боротьби за гідність і свободу українського народу.
А саме пошанування Шевченка не перетворилося на культ, а стало формою всенародного ненасильницького спротиву, особливо у періоди заборон, бездержавності та колоніального тиску.
Потреба осмислення феномену пошанування Тараса Шевченка спонукає науковців розширювати коло досліджень, шукати невідомі факти або загублені раритети, що дозволять його глибше дослідити.
Серед таких артефактів – унікальні малюнки Григорія Честахівського – друга Шевченка, художника й безпосереднього учасника перепоховання поета у травні 1861 року. Його ескізи – не просто мистецькі твори, а справжній документ епохи, створений очевидцем скорботної дороги перепоховання Кобзаря, що пролягав із Петербурга до Канева. Працюючи у складних подорожніх умовах, художник не мав можливості завершувати свої роботи, втім у швидких ескізах він зафіксував найсильніші й найемоційніші миті цієї історичної події.
Саме Г. Честахівський зберіг для нащадків канівські сторінки останньої дороги Кобзаря: прибуття пароплава «Кременчук» до Канева, зустріч домовини містянами, похід із хоругвами до Успенського собору, вибір місця поховання на Чернечій горі та насипання першої Шевченкової могили.
Найзворушливішими є малюнки, на яких канівські дівчата у національному вбранні везуть домовину Тараса Шевченка на Чернечу гору. За давнім українським звичаєм неодруженого парубка в останню путь завжди проводжали дівчата, а тут, впрягшись у воза, вони змінювали одна одну у дорозі, аби кожна могла долучитися до прощання з Кобзарем. Честахівський не лише зобразив цей давній поховальний обряд, а й записав імена понад шістдесяти (!) канівських дівчат, які стали учасницями історичної події. Завдяки його роботам ми сьогодні бачимо не офіційний церемоніал, а живу народну пам’ять – щире прощання українців зі своїм Пророком. Загалом, художник створив сюжетну серію з 27 малюнків. Ще у передвоєнний час колекція була роз’єднана: чотири завершені роботи передали до Центрального державного музею Тараса Шевченка у Києві, а 23 малюнки залишилися у Меморіальному будинку-музеї. У 1941 році один із них – «Вигляд могили Шевченка на Смоленському кладовищі в Петербурзі» – було евакуйовано спочатку до Харкова, а згодом до Новосибірська. Решту робіт через їхню незавершеність музейні працівники тоді не оцінили належним чином.
Після Другої світової війни значна частина цих малюнків вважалася втраченою. Від забуття їх вберіг директор Літературно-меморіального будинку-музею Тараса Шевченка Андрій Терещенко, який, рятуючи музейні предмети, вивіз їх спочатку до Європи, а згодом – до США. Повернулися в Україну шевченківські раритети аж через 63 роки!
Вперше вони були опублікували у виданні «Повернені шевченківські раритети» (передмова С. Гальченка, упорядкування, науковий опис колекції та примітки С. Гальченка і Н. Лисенко, Київ, 2010. Видання підготували Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України та Українська вільна академія наук у США (Нью-Йорк) за підтримки Фонду посла США зі збереження культурної спадщини). До книги ввійшли репродукції 152-х унікальних експонатів, серед яких – і малюнки Григорія Честахівського.
Відома шевченкознавиця Зінаїда Тарахан-Береза, рецензуючи видання, проаналізувала 27 малюнків художника та відтворила їх хронологічну послідовність. Їй вдалося повернути роботи «в первинне річище, не порушуючи сюжетної канви та глибокого задуму автора…», який фіксував етапи перевезення праху Шевченка в Україну – візком-катафалком, пароплавом і пішки – прагнучи закарбувати цей незабутній історичний похід для майбутніх поколінь.
Сьогодні ці роботи мають не лише мистецьку, а й величезну історичну цінність. Вони допомагають відчути, якою всенародною подією стало повернення Тараса Шевченка в Україну, до омріяного Канева, а також побачити місто та людей очима сучасника.
Через 130 років після перепоховання Тараса Шевченка українська громада відтворила скорботну дорогу «Останнім шляхом Кобзаря». У поході-реквіємі були пронесені найцінніші сакральні реліквії: портрет Шевченка художника Фотія Красицького, посмертна маска поета та скриньки із землею з його Батьківщини і місця першого поховання на Смоленському кладовищі у Петербурзі.
Символічно, що започатковане Григорієм Честахівським мистецьке літописання останньої дороги Кобзаря продовжив у 1991 році український художник Олександр Івахненко, виставка якого «Останнім шляхом Кобзаря» нині експонується у Шевченківському національному заповіднику в Каневі.
Прикметно, що напередодні ювілею до Успенського собору, звідки почався шлях Тараса Шевченка до вічної оселі на Чернечій горі, потрапила ще одна знакова річ, безпосередньо пов’язана із Григорієм Честахівським і Тарасом Шевченком: фондом «Рідна Країна» (Микола Томенко) за підтримки Національного історико-етнографічного заповідника «Переяслав», Університету Григорія Сковороди у Переяславі було подаровано список ікони «Тарасій Царгородський та преподобний Михаїл Синайський», написаної Григорієм Честахівським у 1867 році на вічну пам’ять і добру славу «вірним товаришам: Тарасу Григоровичу Шевченко и Михайлу Матвіевичу Лазаревскому. Григорій Честаховскій року Божого 1867 місяця серпня». Автор копії – Григорій Єгоров.