«Для мене вже почався суд історії. Я його не боюсь…»

25 травня минуло 100 років із часу вбивства Симона Петлюри (10.05.1879 – 25.05.1926) – державного, політичного і військового діяча, Голови Директорії Української народної республіки та Головного отамана військ і флоту УНР, який присвятив життя боротьбі за незалежність України.

Для Канева і Тарасової Гори постать Симона Петлюри має особливе значення.

До державного перевороту 1917 р. Шевченкова могила, через неможливість урегулювати із імперською владою питання догляду та опіки, перебувала у приватній власності Володимира Науменка – українського педагога, літературознавця, редактора часопису «Кієвская старина», голови Київської Старої громади, який дбав про її збереження та утримання.

Із проголошенням Української Народної Республіки збереження Шевченкової могили вперше було піднесене до рівня державної справи національного значення.

А Симон Петлюра був одним із перших державних діячів, хто не просто порушив питання державної опіки над могилою Тараса Шевченка, а взявся дієво його вирішувати.

Про це свідчать документи, уперше опубліковані 1998 (!) р. у науково-історичному літописі Тарасової Гори «Святиня», авторкою якого є відома науковиця-шевченкознавиця Зінаїда Тарахан-Береза.

Серед них – законопроєкт, розроблений Симоном Петлюрою для подання до Центральної Ради Української народної республіки, у якому пропонувалося «визнати святу могилу національною власністю; вивласнити у радіусі п’яти верстов, взявши за центр хрест, всі землі й води, що лежать довкола могили» та «установити сталу парламентську комісію, на обов’язку якої було б організувати опікування могилою»

Про те, що Симон Петлюра особисто підключився до вирішення цього важливого питання, свідчить запис у Книзі вражень першого народного музею «Тарасова світлиця» від 28 квітня 1918 р., де серед підписів представників Спеціальної комісії із упорядкування Тарасової Гори, що відвідали Канів того дня, стоїть і його автограф.

А про його внутрішнє, майже містичне, сприйняття Святині, промовляє духовний заповіт, який, за спогадами сучасників, він висловив біля Шевченкової могили: «Мала втіха бути мертвим, а все ж таки, коли говорити про те, де було б добре лежати мертвим костям, – то тільки тут. Не там, рядом з Тарасом, а хоча б от тут, у нього під ногами!».

Важливий законопроєкт, ініційований С. Петлюрою, мав докорінно змінити статус Шевченкової могили. На жаль, складні й трагічні події Української революції 1917-1921 р. не дали можливості повністю реалізувати задумане. Проте, саме тоді було закладено підвалини державного ставлення до Тарасової Гори як національної святині.

І хоч Центральна рада не встигла прийняти цей важливий для національного становлення документ, однак пізніше саме він розглядатиметься Урядом Української Держави часів Гетьманщини, яка 10 червня 1918 р. підтримає пропозицію «про визнання могили Т. Шевченка національною власністю» і постановить відкрити відповідний кредит «на утримання могили Т. Г. Шевченка в достойному вигляді». А згодом, 1925-го, – стане підґрунтям для оголошення території Могили Тараса Шевченка Державним заповідником.

Сувора доля відвела Симонові Петлюрі вимушене життя далеко від рідної землі, де комуністична пропаганда робила все можливе, аби не лише дискредитувати його ім’я, вкорінюючи у масовій свідомості поняття «Петлюра», «петлюрівщина», як ворожі, шовіністичні, буржуазні, антибільшовицькі явища, а й була готова знищити його фізично…

25 травня 1926-го р., у Парижі Симон, Петлюра загинув від кулі більшовицького агента Самуїла Шварцбарта. Поховали Головного Отамана 30 травня на паризькому цвинтарі Монпарнас.

Не зважаючи на усі намагання радянської влади викинути ім’я Петлюри з історичного контексту, постать політика-державотворця, який вивів збереження Шевченкової могили на рівень загальнонаціональних пріоритетів, вбачаючи у цьому символічний і стратегічний сенс, навіки викарбувана у пантеоні народної пам’яті.

Він став уособленням боротьби українців за свободу й незалежність. І як державний діяч  та військовий провідник, і як талановитий журналіст, публіцист та редактор українських видань, Петлюра утверджував національну ідею словом і ділом. Навіть в еміграції він продовжував політичну та інформаційну боротьбу за Україну: «Я вірю і певний, що Україна, як держава, буде. … Тільки тоді, коли Українська Державність закріпиться на горах Дніпра і біля Чорного моря, тільки тоді можна думати, як про реальну річ, про збирання українських земель, захоплених сусідами» (Із листа Симона Петлюри до Юрія Гуменюка. 1926).

Постать політика-державотворця, який вивів збереження Шевченкової могили на рівень загальнонаціональних пріоритетів, вбачаючи у цьому символічний і стратегічний сенс, сьогодні викарбувана у пантеоні народної пам’яті. А його стратегічне бачення становлення України як частини європейського суспільства, стало не лише основою сучасного євроінтеграційного курсу нашої держави, а й визначило його умови: «Спиратись треба …на Европу, …, і, одночасно, треба … творити власну силу. Чим скоріше у народу нашого скристалізуються почуття незалежности од Москви, тим скоріше ми матимемо самостійну Україну» (Із листа Симона Петлюри до генерала-хорунжого Миколи Удовиченка. 1922).

Вічна пам’ять, пане Отамане!

Україна була, є і буде!