ПЕРЕПОХОВАННЯ У КАНЕВІ

Остання подорож Тараса Шевченка тривала два тижні: Москва, Тула, Орел, Глухів, Батурин, Ніжин: в кожному населеному пункті, де вони зупинялися, збігалися гімназисти, інтелігенція і простий люд. Всюди правили панахиди, іноді навіть по два-три рази. В Орлі труну зустрічав полковий хор, який співав похоронний марш, скомпонований капельмейстером з української пісні «Не ходи Грицю на вечорниці».

Нарешті священна домовина прибула під Київ, де її вже чекали родичі та студенти.

Тут виявилося, що думки про місце для поховання у близьких Шевченка розходяться. Багато хто пропонував саме Київ – наприклад, на кладовищі Видубицького монастиря. Також озвучували ідею облаштувати могилу на Щекавиці і поставити там величезний дубовий хрест (так паломники, які йтимуть з-за Дніпра, будуть бачити Шевченка, а сам Шевченко буде бачити Дніпро).

Названий брат Шевченка Варфоломій вибрав другий варіант, навіть уже купив хрест і могилу на Щекавиці. Але Честахівський запевнив його, що сам Шевченко озвучив своє бажання абсолютно чітко: хоронити у Каневі.

Спершу процесія затрималася на день у Микільській Слобідці. Місцеві фанати хотіли везти труну прямо через центр Києва в університетську церкву, не чекаючи ніяких дозволів. Але на такий сміливий крок не наважились. Домовились відслужити панахиду у Церкві Різдва Христового, але без жодних промов і скупчень людей.

Труну понесли через Ланцюговий міст (зараз міст Метро) і далі по набережній. Постійно зупинялися, щоб послухати черговий спіч або заспівати (київські студенти навіть найняли музикантів). Біля самої церкви їх уже чекав кількатисячний натовп. Промови закінчились, але співати продовжували. Під час панахиди до труни притиснулась невідома жінка і мовчки поклала терновий вінок.

Подорож продовжилась на пароплаві по Дніпру. В той рік була велика повінь, через це пароплав не зміг нормально пристати до берега у Каневі – зупинився на чималій відстані. Як донести свинцеву труну на берег? Пробували на руках, але одразу зрозуміли, що це погана ідея: іти довелося по пояс у воді, ще й багнистим дном. Маленький баркас не витримав би ваги. А великий сів би на мілину. Справилися з допомогою звичайного возу, у який замість коней запряглися люди. Шевченко нарешті опинився на рідній землі. Труну поставили на мари і урочисто понесли понад Дніпром, через потік Дунаєць, а далі вгору містом аж до древнього Успенського собору, де він пробув ще три дні, перш ніж спуститися під землю. Григорій Честахівський і Варфоломій Шевченко знову почали сперечатися стосовно місця для могили, і Варфоломій знову відступив. Вибрали тихе місце на горі, подалі від церкви та людських очей.

Дві доби перебувала домовина в Успенському соборі, а на третій день (22 травня за новим стилем) протоієрей відслужив заупокійну обідню. Настала урочиста хвилина: Шевченкову домовину винесли з собору, поставили на козацькій віз, накрили червоною китайкою, а замість волів впряглися люди. Попереду всієї процесії несли портрет Кобзаря. Спочатку везли Шевченкову домовину чоловіки. Однак за давнім українським звичаєм парубка в останню путь мали проводжати саме дівчата. Канівські дівчата аж до самої Чернечої гори нікому не віддавали Шевченкової домовини.

Шлях траурної процесії через весняну повінь пролягав не понад Дніпром, а горами та лісом. Дорога була неблизькою – понад десять верств потрібно було подолати до Чернечої гори, адже доводилося об’їжджати лісом. Не всі дівчата мали можливість притулитися до Кобзаревого повозу, тому вони встеляли Останній шлях поета весняними квітами та гіллячками з дерев.

На згадку про той незабутній день кожній з дівчат було вручено по шматочку стрічки з вибитим візерунком на ній, а руки їхні пов’язано хустинками Дві такі хустинки (чорного та зеленого кольору) та шматочок стрічки зберігаються в експозиції музеї Тараса Шевченка в Каневі.

Пролунали всі промови. Завершилася відправа літії. Над Чернечою горою пролунала «Вічная пам’ять»… Так рідна земля прийняла в своє лоно прах українського Месії.

Перевезення домовини Тараса Шевченка з Петербурга до Канева і поховання його на Чернечій горі свідчило про велику любов народу до свого співця.

Смерть вирвала в України її найкращого сина – та не змогла забрати на той світ йог пісні та думи, його велику справу. Не поспішали розходитися звідси люди, а дехто навіть лишився ночувати тут. За свідченням Честахівського, на Чернечій горі горіло вогнище. І вогонь, який спалахнув 22 травня біля Шевченкової могили, став непогасним смолоскипом для українського народу, вічним Будителем нації.

(Назар Шешуряк. «Як хоронили Шевченка»)

В Успенському соборі в Каневі знаходилася домовина з прахом Тараса Шевченка з 8 по 10 травня 1861 року