Перший “Кобзар”

26 Квітня, 2024

  26 квітня 2024 року минає 184 роки від дня виходу у світ першої поетичної збірки творів Тараса Шевченка «Кобзар» (1840). За власним свідченням Шевченка вірші писати він почав ще кріпаком, а коли вже став вільною людиною та був зарахований студентом до Петербурзької академії мистецтв, про його пристрасть до поезії стало відомо поету Євгену Гребінці, з яким Шевченко був знайомий з 1835 року. Саме йому Шевченко передав свою поетичну посвяту «На вічну пам’ять Котляревському» разом з чотирма іншими поезіями для публікації в альманасі «Ластівка». В кінці 1839 року Гребінка познайомив Шевченка зі своїм приятелем по Ніжинській гімназії відставним штаб-ротмістром, полтавським поміщиком Петром Мартосом, небайдужою до літератури людиною, гімназійним товаришем Миколи Гоголя і дописувачем у літературні альманахи. За рекомендацією Євгена Гребінки він замовив у Шевченка свій акварельний портрет і під час одного із сеансів, коли йому довелось позувати у квартирі художника, Мартос побачив рукописи з його віршами. Вражений прочитаним, він, отримавши схвальний відгук про них Гребінки, вирішив видати вірші Шевченка окремою книжкою. Відібрані поезії впорядкував Євген Гребінка і 12 лютого 1840 року він отримав схвальний вердикт Петербурзького цензурного комітету. 26 квітня 1840 року накладом 1 000 примірників вийшла перша збірка поезій Тараса Шевченка, видана коштом Петра Мартоса, до якої увійшло вісім творів: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ'яненка», «Іван Підкова» і «Тарасова ніч». Книга, надрукована «ярижкою» на якісному папері,  мала зручний формат і незважаючи на високу ціну в 1 карбованець сріблом, досить швидко була продана у магазинах Петербурга. На початку книгу прикрашав офорт за малюнком Василя Штернберга «Кобзар із поводирем». Існує два варіанти видання: з кількістю сторінок 106 та 116. Це пов’язано з тим, що перший наклад вийшов практично не цензурований, а після шаленого розголосу, який отримав «Кобзар» своїм антиімперським спрямуванням, його було піддано більш жорсткій цензурі і всі подальші примірники були надруковані з купюрами. Небагато поетів, сучасників Тараса Шевченка, були удостоєні такої прискіпливої уваги критиків до своїх видань, як він. Критика була різною, як позитивною, так і негативною, але жодне із критичних джерел не відмовило поетові у його непересічному таланті. Петербург, природно, першим заговорив про твори Шевченка. Відгуки були надруковані у періодичних виданнях «Отечественные записки», «Ластовка», «Северная пчела», «Художественная газета», «Литературная газета», із семи відомих – чотири були схвальними, решта, визнаючи талант Шевченка, дорікали йому за мову». Схвальний відгук на «Кобзаря» опублікував  автор першої друкованої рецензії Петро Корсаков.  Литературная газета» у статті «Кобзарь» Т. Шевченка» так характеризувала його твори: «Пан Шевченко назвав ім’ям «Кобзаря» збірку своїх українських дум і пісень. Ми прочитали цю збірку з величезним задоволенням і рекомендуємо її всім аматорам малоросійської поезії. У віршах п. Шевченка багато вогню, багато почуття глибокого, скрізь дихає в них гаряча любов до вітчизни. Його картини згідні з натурою і виблискують яскравими, живими барвами. Взагалі в авторі цих малоросійських віршів відчувається непідробний талант». Перша невеличка збірка поетичних творів Тараса Шевченка «Кобзар», стала видатною подією в культурно-літературному житті українського народу. Подібної збірки, де так правдиво було відтворене життя рідного народу, не було написано ніким із його сучасників. «А книжку, як розгорнув — дивлюсь — «Кобзар», та вже дуже вичитаний. Дарма! Я его притулив до серця, бо дуже шаную Вас, і Ваші думки кріпко лягають на душу»  – писав своєму землякові у Петербург український письменник Григорій  Квітка-Основяненко у листі від 23 жовтня 1840 року. Це видання стало знаковою подією як у житті самого автора, так і усього українського народу, адже після виходу в світ першої поетичної збірки його  стали називати кобзарем, а незабаром і батьком. Але були відгуки й іншого змісту, в яких вказувалося на те, що Шевченко спотворює думки і російську мову, підробляючи їх на хохлацький лад («Сын отечества», «Отечественные записки»). Сучасники, природно, не могли одразу збагнути всю силу і велич «Кобзаря», мало було таких, які могли б зрозуміти виняткову роль постаті Тараса Шевченка і його поетичного слова не лише в українській, а й у світовій літературі. Але в тому і в іншому випадку одне було спільне в оцінці, що «Кобзар» не був звичайною подією, він змусив широкі кола громадськості заговорити про себе. «Ця маленька книжечка, — як образно висловився І. Франко, — відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простою і поетичною грацією вислову». Тарас Шевченко стрімко увійшов у літературний процес Російської імперії, зруйнувавши стереотипи мислення своєю геніальною простотою, пісенною поезією, жертовною любов’ю до простого народу, до батьківщини. Протягом свого короткого життя він заслужив титул «мужицького поета», бо своєю творчістю демократизував літературний процес не тільки Росії, а й значної частини європейського континенту. Поетичне зерно Шевченка вчасно впало на благодатний ґрунт і дало свої рясні сходи не тільки в літературному процесі, а й у суспільно-політичному житті народів Російської імперії та європейських країн. Шевченко, вийшовши із підневільного кріпацького стану і піднявшись до аристократичних кіл, не відцурався свого походження, а навпаки своїм поетичним словом зміг возвеличити мільйони «малих отих рабів німих», до яких колись належав і сам. Письменник Панас Мирний у своїй праці «Про Тараса Шевченка» (1893) вкаже на той факт, що саме у 1840 році народилася Шевченкова слава, а його поетичне слово стало пророчим: «…невмирущу славу придбав собі Шевченко не малюванням, а своїми віршами. В 1840 році з поміччю приятелів надрукував свого першого «Кобзаря»… З цього й почалася віковічна Шевченкова слава. Огненне слово його наскрізь проймало серце не тільки тих, кому було близьке народне горе, а й тих, кому й байдуже було до того. …на Вкраїні вірші його приймали як благовісне, пророче слово». Перший лауреат Шевченківської премії, поет Павло Тичина у своїй передмові «Сила Кобзаря» до видання 1943 року порівнює появу «Кобзаря» з образом кам’яної брили, що відірвалась від велетенської скелі: «Цей образ брили кам’яної я і хочу прикласти до появи «Кобзаря» в літературі. Ах, сила названої книжки така була велика!…тож не дивно, що й сама поява «Кобзаря» ще за життя Шевченка для багатьох тоді сприйнята була буквально як обвал. Не обійшлося тоді було й без висміювань, без галасу, без крику. Та, не дивлячись на крик цей і галас, невеличка книжечка під назвою «Кобзар» своєю появою грандіозне зрушення зробила в літературі. І література лицем своїм рішуче повернулась у бік народу, до берегів реального життя, і зокрема – література українська» . Невпинно рухається колесо історії, летять роки, минають століття, а «палке слово Шевченка, пройняте беззавітною любов`ю до свого народу, і нині залишається життєдайним джерелом, потужним стимулом національного і духовного відродження незалежної України. Слушно кажуть, що Шевченко – це код нації, а в його Слові – невпокореному, живому й невмирущому – закодовані генетичні основи української духовності» – зазначає у передмові до видання творів Тараса Шевченка «Я так її, я так люблю…» публіцист, лауреат Шевченківської премії Володимир Мельниченко. Одне покоління приходить на зміну іншому « і кожне покоління прочитує це слово по-своєму, трактує його по-своєму, співвідносячи свій час з Великою Національною Позачасовістю» – говорить про видання «Кобзаря» український поет  Павло Мовчан. Надія ДОЛГІЧ, завідувач сектору «Т.Шевченко в житті і творчості»

День пам’яток історії та культури

18 Квітня, 2024

18 квітня – Міжнародний день пам’яток і визначних місць, ратифікований в Україні як «День пам’яток історії та культури».   Вітаємо усіх причетних!   Збереження пам’яток історії та культури, особливо в умовах війни, є пріоритетним напрямком діяльності Шевченківського національного заповідника. Серед них особливе місце займає національна Святиня – пам’ятка історії та монументального мистецтва «Могила поета Тараса Григоровича Шевченка. 1861». З часу поховання поета на Чернечій горі у Каневі іі захистом займалося не одне покоління українців. Вже тоді, усвідомлюючи значення Тараса Шевченка в житті України та її народу, ними закладалися підвалини пам’яткоохоронної справи, яку розбудовують нинішні хранителі Меморіалу. Сьогодні на території Шевченківського національного заповідника, загальною площею 38 га, представлені й інші пам’ятки (об’єкти) історії, архітектури, археології, монументального мистецтва та природо-заповідного фонду, що становлять історичну і культурну цінність. Серед них – Багатошарове городище «Пилипенкова Гора» (IV-III тис. до н.е. ІХ ст. до н.е. – ІV ст.) – пам’ятка археології національного значення; Будинок музею Т. Шевченка – пам’ятка історії місцевого значення; Могила І. Ядловського (1933) (доглядача могили Т. Шевченка з 1884 по 1933 р.) – пам’ятка історії місцевого значення; Будинок базиліанського училища. 1784 р. – пам’ятка історії місцевого значення (Музей народного декоративного мистецтва); Будівля, в якій розміщувалась крамниця єврейських торгових рядів. 1898 р.– пам’ятка архітектури місцевого значення  (Історичний музей) та знаки пошанування новітньої історії: пам’ятний знак українському гетьману Івану Підкові (2007, ск. Кулик); пам’ятний знак українському патріоту Герою України Олексі Гірнику (2009, ск. А.  Балог); пам’ятники, які в різні часи стояли на могилі Тараса Шевченка – пам’ятник-хрест 1884 року (чавун; ск. В. Сичугов), пам’ятник-погруддя 1923 року (чавун; ск. К. Терещенко); відтворені шляхом історичної реконструкції – Перший народний музей Кобзаря – «Тарасова світлиця» 1884-1936 рр. (1991 р.) та Церква Покрови Пресвятої Богородиці поч. 18 ст. (2013-2014). Серед завдань Шевченківського національного заповідника – збереження, реставрація, паспортизація, внесення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України об’єктів історико-культурної спадщини; розширення території, зокрема, приєднання готелю «Тарасова гора» (1961), пам’ятки архітектури місцевого значення, що знаходиться неподалік Шевченкової могили; побудова нових експозицій музеїв як цілісного комплексу Заповідника, об’єднаних однією місією; впорядкування лісопаркової зони Заповідника тощо. Шевченківський національний заповідник, оберігаючи неповторні краєвиди, що надихали українського Генія і продовжують хвилювати душі відвідувачів меморіального комплексу та унікальний природний ландшафт лівобережжя, що охоронявся зусиллями кількох поколінь українців, є пам’яткоохоронним осередком не тільки історико-культурного, а й природоохоронного характеру. Також Заповідник опікується пам’ятками (об’єктами) культурної спадщини, що знаходяться на території Канева та Канівщини. Серед них пам’ятні поховання, що знаходяться на цвинтарі в урочищі Монастирок, поруч з Тарасовою Горою (пам’ятний знак на місці поховання жертв голодомору в Україні 1932–1933 років, встановлений 2003 року з ініціативи Шевченківського національного заповідника; могила кобзаря Олекси Чуприни (1908–1993), що більше тридцяти років співав біля національної Святині; місце поховання праху відомої перекладачки творів Т. Г. Шевченка англійською мовою Віри Річ (Елізабет Джоан Річ) (1936–2009); поховання хранителів Меморіалу та осіб, дотичних до його становлення); на цвинтарі в урочищі Сельце (могила колишньої нареченої поета – Ликери Полусмак (1840-1917), із викарбувані на гранітному постаменті слова поезії Тараса Шевченка «Барвінок цвів і зеленів…»); та пам’ятні знаки на місцях перебування Тараса Шевченка у селах Канівської територіальної громади (Пекарі, Межиріч, Келеберда, Мартинівка, Лука, Прохорівка). У сфері інтересів Шевченківського національного заповідника перебуває Михайлова гора – пам’ятка садово-паркового мистецтва у с. Прохорівка, колишня садиба першого ректора Київського університету св. Володимира,вченого-природознавця, історика, фольклориста, письменника, краєзнавця, члена-кореспондента Петербурзької Академії наук Михайла Максимовича (1804-1873), у якого гостював Тарас Шевченко у 1859 році. На території пам’ятки знаходиться поховання М. Максимовича (пам’ятка історії національного значення) та членів його родини; віковий дуб, що носить ім’я Т. Шевченка (пам’ятка природи), та інші насадження, що мають високу природоохоронну цінність. На даний момент територія Михайлової гори, нещодавно передана у власність держави, перебуває в занепаді і потребує виваженого наукового підходу до визначення, перш за все, підпорядкування та відповідальності, що дасть можливість цілісно забезпечити збереженість пам’яток історії та природи. Подібна ситуація склалась і відносно пам’ятки археології національного значення – Межиріцького поселення мисливців на мамонтів, внесеного до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як «Стоянка» (1,5 млн. – 10 тис. р. до н. е.), що знаходиться на території Канівського району (с. Межиріч), яка також потребує вирішення питання опіки та захисту. Шевченківський національний заповідник продовжує працювати задля захисту та збереження української національної Святині та її історико-культурного ландшафту. Адже збережені пам’ятки історії та культури, пов’язані з ними живі традиції об’єднують покоління, формують національну ідентичність народу та територій, на яких він проживають. Не даремно, більшість воєнних конфліктів, спрямованих на окупацію земель, насадження іншої ідеології та стирання історичної пам’яті завжди супроводжуються нищенням чи загарбанням саме найвизначніших пам’яток, об’єктів культури: доки існує національна спадщина, можна говорити і про існування окремої нації. Дякуючи Збройним Силам України, друзям і партнерам із різних куточків світу, стоїмо на культурних блокостах на сторожі національної Святині! Разом до Перемоги!   Лариса Миколенко, Віта Дзима, відділ охорони пам’яток історії, культури та природи

Презентація книги “Витоки Шевченкового роду”

Хоч і дощило цілий день, але батьківщина Тараса Шевченка на Звенигородщині (с. Шевченкове) зустріла по-українськи щирцево і тепло. Хіба що вкотре заболіло бездоріжжя до землі, "яку сходив Тарас малими босими ногами". І коли ж нарешті хтось із владців змилосердиться над цією святою крайниною та побудує нормальні дороги?! Очільниця тамтешнього Заповідника Людмила Шевченко разом зі своїми колегами організувала чудову презентацію виданої власними силами книги, написаної нащадками Шевченкової сестри Катерини - Дмитром Красицьким і його племінницею Людмилою Красицькою "Витоки Шевченкового роду". Пані Людмила Красицька поділилася своїми думками про те, яким образ Тараса Григоровича вона намагалася живописати, аби сучасний українець зміг реальніше уявити його - без стереотипного совєцького налою. У заході взяв участь і пра... внук Поетового брата Микити - відомий художник Микола Лихошва, чиїми картинами проілюстрована біографічне видання. До речі, 90-річний художник передав нашому Шевченківському національному заповіднику 96 своїх картин - і був дуже здивований, що ми йому подарували свіжо виданий каталог його ж робіт, який уклала наша науковиця Алла Яхімович. Зворушені обставою роковища Шевченків, навідали й могилу поетової Матері. Емоційного надиху додав Роман Сущенко , колишній кремлівський політв'язень, чудовий художник і нині сущий депутат обласної ради. Виставка його робіт якраз зібрала зацікавлених відвідувачів, особливо, місцеву учнівську молодь, у музеї Т. Шевченка. Передала і я зі своїми колегами - Аллою Яхімович і Валентиною Авраменко - подарунки від Тарасової Гори Батьківщині Тараса (ряд наших видань), а також почитала відвідувачам свою поезію війни. Дякую Людмилі Михайлівні за давню дружбу. Трудимося разом на культурному українському фронті, бережемо дух Пророка нашого. Кланяємося щиро ЗСУ і з нетерпінням ждемо Перемоги. Валентина КОВАЛЕНКО, в.о.генерального директора Шевченківського національного  заповідника