До 150-річчя з дня народження Фотія Красицького

23 серпня 2023 року Шевченківський національний заповідник  вшанував пам’ять видатного українського митця, культурного діяча, педагога, славного нащадка Тараса Шевченка  Фотія Степановича Красицького (1873–1944) з нагоди 150-річчя з дня народження. У конференц-залі музею відбулося засідання круглого столу «Фотій Красицький: життєвий шлях і творча спадщина». Участь у засіданні взяли: керівниця Шевченківського національного заповідника, кандидат педагогічних наук Валентина Коваленко; заступник генерального директора з наукової роботи Світлана Брижицька. Рід Красицьких представляла президент Всеукраїнського благодійного культурно-наукового фонду Тараса Шевченка – Людмила Красицька та праонука Фотія Красицького – Людмила Карпенко;  Національний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка» – генеральний директор Людмила Шевченко, заступник з наукової роботи – Людмила Метик,  головний зберігач фондів – Тамара Молокова;  Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури – народний художник України, професор НАОМА – Андрій Яланський. Учасниками круглого столу були:  громадський діяч, вчений Микола Томенко, ректор ЧДТУ, професор, доктор політичних наук Олег Григор;  проректор ЧДТУ, професор, доктор історичних наук,  голова Черкаської обласної організації Національної спілки письменників України Валентин Лазуренко; доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка Михайло Конончук; український поет та  перекладач, член Національної спілки письменників України, лауреат премії імені Андрія Малишка  Петро Засенко та інші відомі в Україні особистості.

На засіданні круглого столу прозвучали цікаві виступи про життєвий і творчий шлях Фотія Красицького, про музейні колекції, де зберігаються твори художника.  Було підняте питання про стан збереження місць, пов’язаних із іменем митця. Із задоволенням гості зустрічі переглянули відеофільм про малу батьківщину Фотія Степановича Красицького – село Зелена Діброва та оглянули портрети Тараса  Шевченка, виконані у різні роки Фотієм Красицьким, які належать Шевченківському національному заповіднику. Місток із минулого у сьогодення перекинув Микола Томенко, який представив портрети Тараса Шевченка пензля заслуженого художника України, члена Національної спілки художників України, сучасного українського митця – Олега Шупляка.

Народився Фотій Степанович 24 серпня 1873 року в селі Зелена Діброва Звенигородського району Київської губернії  (тепер Звенигородський район Черкаської області). Фотій – троюрідний небіж Тараса Шевченка. Його батько – Степан Антонович, син сестри поета – Катерини. Мати – із сусіднього села. Обоє селяни – хлібороби. Хлопчик навчався в церковно – парафіяльній школі і знав, що він родич великого Кобзаря. Прекрасна земля Тараса ніби передала йому у спадок здібності до малювання. У 15 років він приїздить до Києва, щоб продовжити навчання у приватній школі малювання Миколи Мурашка – українського художника і педагога. Показавши кілька малюнків вчителеві, Фотій одержав схвальну оцінку. Ще вчитель сказав хлопцеві, щоб той не забував рідні місця, де народився і виріс, і що у світі одна  Україна й другого Дніпра немає. Дізнавшись, що Фотій родич поета, познайомив його з Миколою Лисенком. Тепер у будинку Фотія Красицького стоїть старовинне піаніно подароване Миколою Лисенком родині художника. Перше, що впало в очі у квартирі – портрет Кобзаря, прикрашений вишитим рушником. Композитор запропонував хлопцеві пожити у нього. Лисенко допомагав юнакові матеріально і мав великий вплив на формування в нього художнього смаку. Він говорив: «Працюйте, вчіться ревно, читайте, що коли здобудетесь на вершечок Парнасу, у вас уже був запас знання добрий, широкий світогляд. …Може вам дасться в руки нагода… уявити, воскресити факти питомої української історії…». У Лисенків Красицького запросили до художнього оформлення домашньої вистави опери-казки «Коза-дереза». Микола Віталійович написав музику та лібрето. Режисером і балетмейстером була Леся Українка. Вечір першого знайомства з видатною українською поетесою залишився незабутнім на все життя.

Завдяки піклуванню Миколи Лисенка українське товариство призначило Фотієві Красицькому  стипендію, як родичу Тараса Шевченка. Про нього піклувалися також Леся Українка зі своєю матір’ю  Оленою Пчілкою. Художник згодом напише їхні портрети. Появі портрета Лесі Українки передували зустрічі з нею в Гадячі на Полтавщині. Вперше він тут був гостем у будинку Михайла Драгоманова на початку серпня 1898 року. В листах до сестри Леся згадувала, «як цікаво мандрувала в село Броварки в товаристві брата Михайла та Фотія Красицького». [7].Вдруге художник поїхав до Драгоманова у Гадяч 1904 року і тоді ж намалював зазначений портрет Лесі Українки. Картина писалася з використанням церковних свічок, які давали м’яке освітлення натури. Поетеса позувала, дивлячись на ікону Миколи Чудотворця. Художник зобразив Лесю Українку виснаженою хворобою, але зі стійким характером. Митець планував показати портрет поетеси у Львові на виставці творів українських художників, організованій Товариством прихильників української літератури, науки і штуки при підтримці Наукового товариства ім. Шевченка в 1905 році, але організаторам портрет не сподобався – на їхню думку, він був занадто реалістичний. Художник намалював ще один портрет Лесі Українки, де вона зображена біля вікна, а вся кімната залита сонячним промінням. За свідченням сучасників, поетесі більше припав до вподоби перший портрет. У травні 1913 року Леся Українка вирішила повторити його у фотографії. Її двоюрідний брат Юрій Тисленко -Приходько зробив знімок, який став останнім прижиттєвим зображенням Лесі Українки. Перший портрет нащадки митця у 2015 році передали до Музею Однієї Вулиці  в Києві, другий – зберігається в київському Літературно-меморіальному музеї Лесі Українки.

У школі юнак навчався  у художника – реаліста Миколи Пимоненка. З 1876 року ця приватна школа стала міською і фінансувалася цукрозаводчиком Миколою Терещенком. Тут експонувалася виставка українських і російських художників. Існувала вона до 1901 року і на її основі було створено Київське художнє училище.

У 1892 – 1894 роках Фотій Красицький навчається в Одеській художній школі. За свої живописні твори він одержує дві бронзові і срібну медалі. З 1894 по 1901 рік митець  навчається у Вищій художній школі при Петербурзькій Академії мистецтв ( про це свідчить оригінал свідоцтва). Одним із його вчителів був Ілля Рєпін, у майстерні якого він навчався в 1898-1899рр. Саме там він познайомився з істориком Запорізької Січі Дмитром Яворницьким і став учасником клубу українських художників, очолюваний художником Опанасом Сластіоном.  Відвідуючи майстерню Іллі Рєпіна, Фотій Красицький вибирає тему конкурсної роботи з історії України. Працює над ескізами, вивчає національний одяг, музичні інструменти, відвідує зібрання українських художників, де відбувалися волелюбні, незалежні диспути. Поліція звинувачує  групу в «малоросійському сепаратизмі» і забороняє її діяльність. Картини Фотія Красицького «Біля криниці» та «Подруги» були вилучені. Щоб закінчити роботу, художник їде в Україну. Пішки обійшов рідне село, всі околиці, роблячи ескізи.

Одного разу його запросила на гостину рідна сестра із сусіднього села Козацьке. Тут він малює садок в сонячний день, сам будує у ньому в старовинному стилі солом’яний курінь. Поміж дерев проглядають вулики. Так остаточно визначилося місце  дії в картині, сповнене ліричного затишку. Тут було створено багато образів для його картини «Гість із Запоріжжя». Житель села Степан Кругляк став прототипом гостя в традиційній позі козака Мамая з бандурою в руках. Образ діда – пасічника написаний з кількох натурників. Цим способом користувався Ілля Рєпін, коли для одного образу позувало кілька людей. Бабуся та онуки були списані з місцевих жителів.  Всі три постаті подані компактно, але разом з цим кожна постать психологічно чітко окреслена. Хлопчик засоромився, дівчинка його про щось запитує, підбадьорює. У поведінці дійових осіб та у вбранні-точна відповідь народному побутові, звичаям, характерам, бо ж усі типи вихоплені з життя. Режисерська робота Фотія Красицького в картині бездоганна.

Таким чином була створена прекрасна картина, і в 1901 році він успішно захищається в Петербурзькій Академії мистецтв. У 1902 році Фотій  Красицький одержує звання художника і  «диплом із правом на чин Х класу при вступі на державну службу з правом викладання малювання в навчальних закладах». Він не хотів лишати  полотно «Гість із Запоріжжя» в стінах Академії, і тому передає картину до  Львова,  де її купили для місцевого  музею. Але в 1914 році музей обікрали і художник  вдруге написав таку ж. Як згадував художник у своїй автобіографії: «З рецензій, що були написані на мої картини, роблю тут виписку рецензії на картину «Гість із Запоріжжя», що надруковано у Львівському журналі «Нові шляхи» за квітень м. 1930 року у статті «Українське образотворче мистецтво професора Б-К. Автор порівнює картини художника Васильківського з моєю і пише: «Побутові картини Васильківського історичні твори, – «Рада», «Козаки» – неглибокі, поверхові і нагадується часто манекенів, одягнених у запорожські вбрання. З боку історичного позбавлені глибини та духу епохи. Хоч у кожному разі Васильківський, як пейзажист, дорівнює європейськім колегам. Далеко глибшу, далеко міцнішу композицію дав Ф.Красицький, наприклад, в картині «Гість із Запоріжжя». Вона сильного кольору, намальована з великим замислюванням до всякої деталі. Всі постаті правдиві, прості, передані з любов’ю, смаком і знанням народного мистецтва». [4].

У 1902 році художник намалював краєвид «Дорога в село Майданівку». Це село згадується в поемі Тараса Шевченка «Гайдамаки». З 1905 року  Фотій Степанович проживає і працює в Києві. Перші його роботи експонувалися в 1905 році на виставці у Львові. Відомий живописець Іван Труш  писав у журналі «Артистичний вісник»: «Вже цілком доспілий артист з власним виробленим поглядом на малярство і виробленою малярською технікою, якою поборює з успіхом часто і найбільші труднощі». [1]

В 1905 році Фотій Степанович одружується з Ганною Крекотень, дівчиною з села Козацького. У них було п’ятеро дітей: Петро, Богдан, Ірина, Галина та Фотина. Фотина Фотіївна була одружена з поетом Олексою Влизьком, виїхала разом із репресованим чоловіком до Середньої Азії, мала двох синів. Галина Фотіївна успадкувала хист художника, писала натюрморти, займалася розписом фарфорового посуду. Мала доньку – Софію, яка довгий час доглядала садибу Фотія Красицького в Києві.Ярина Фотіївна – художниця. Працювала в Академії архітектури України, захоплювалася вишиванням. Похована на Байковому цвинтарі поблизу могили Фотія Красицького. Петро Фотійович закінчив інститут архітектури, працював головним архітектором залізниць.

У 1908 році художник виставив у Києві роботу «Дорога в село» на користь нужденних студентів-політехніків і в тому ж році  шість картин присвятив 40 – річному ювілею педагогічної діяльності Миколи Мурашка. Серед них: «Надвечір», «Кавун», «Просвітитель». Художником написані також картини: «Останній промінь», «Гай», «Дорога в лісі», «Пасіка», «Копи», «У світло», «Козацьке». Художник часто відвідує  рідні місця, беручи там теми для своїх робіт і наснагу. Він говорив: «Я селянин, і все народне мені рідне і близьке». [9].

У творчому доробку Фотія Красицького особливе місце займає шевченкіана. Над образом Великого Кобзаря художник працював протягом усього життя, зображуючи його в різні періоди та в різних техніках: живописі, графіці, акварелі, літографії, автолітографії, філокартії. Як наслідок – поїздки шевченківськими місцями – картини: «Дуб Шевченка», «В парку», «Група дерев за ставом», «Шевченко в творчому екстазі», «Шевченко в майстерні», «Смерть Шевченка», «Шевченко на Чернечій горі» та ін. Шевченкіану Фотій Красицький започаткував, коли 1895 року відвідав Київщину, де протягом літа намалював  близько 30 робіт, серед них – живописне полотно «Руїни корчми у Лисянці» 1896 року. Пізніше цю роботу використав Микола Садовський для декорації у виставі «Назар Стодоля». У 1898 році Фотій Красицький створив два невеликі живописні портрети Тараса Шевченка: на одному його зображено в білій сорочці, елегантній краватці та жилетці, на другому, експресивнішому (монохромний живопис, твір не завершено), представлено гнівного поета-бунтаря. Працюючи над портретом Тараса Шевченка, Фотій Красицький виконав етюд 1903, а роботу завершив 1905 року. У цьому ж році вигравірував його у техніці літографії. Дев’ять місяців працює над виготовленням літографічного каменя для створення портрета Тараса Шевченка. Камінь розміром 65х59 сантиметрів художник знайшов аж у Швейцарії. Сам обробляв його, шліфував, вирізав портрет. Продавав портрети по 20 копійок. Видавничі друкарні дорікали художникові, буцімто він підривав їх фінансовий стан. Портрет Тараса Шевченка в смушевій шапці художник подарував своїм родичам.  Пізніше створив ще один подібний портрет, який також розійшовся масовим тиражом. У наступні роки (1909,1910,1925,1932) Фотій Красицький далі друкував портрети Тараса Шевченка з  літографського каменя у різних розмірах. У 1934 році художник намалював портрет Тараса Шевченка з бородою, а 1937– виконав його в акварельній техніці.

У фондах Шевченківського національного заповідника є тринадцять робіт Фотія Красицького. Більшу частину портретів було  подаровано  Красицькою Софією Казимирівною – онукою художника. Два портрети Тараса Шевченка в смушевій шапці і кожусі художник виконає  в 1906 та 1909 роках, де передає образ поета в чорно-сірих тонах на світло-жовтому тлі. Чоло високе, відкрите, вираз обличчя лагідний, усміхнений, погляд теплий і спокійний. В 1910 році художник створить ще два погрудні  портрети Шевченка (за фотографією 1858 року та художником І.Ю.Рєпіним) останніх років життя, без головного убору, погляд суворий. Ескіз до картини «Шевченко в майстерні» художник підготував ще в 1937 році, а в 1939 році виконав її. Тарас Шевченко сидить біля круглого столу, в світлому костюмі, білій сорочці з блакитною краваткою. Ймовірно портрет був створений автором до125-ї річниці з дня народження Тараса Шевченка. Зберігся під час окупації Канева німецько-фашистськими загарбниками (1941-1944), знайдений разом з іншими експонатами музею Т. Шевченка в підвалі музею. Портрет повторно облікований 2 лютого 1956 року за номерами: КН-197, Г-33.  Портрет є власністю Шевченківського національного заповідника і єкспонується в постійно діючій експозиції.

Разом з Іваном Козловським та Миколою Пимоненком він 21 травня 1906 року побував на могилі поета в Каневі. «Щасливий, що був на Тарасовій могилі. Він научив мене правдиво любити  свою рідну мову, свій рідний край, Дорогу мою Україну». [3].