День пам’яток історії та культури
18 квітня – Міжнародний день пам’яток і визначних місць, ратифікований в Україні як «День пам’яток історії та культури».
Вітаємо усіх причетних!
Збереження пам’яток історії та культури, особливо в умовах війни, є пріоритетним напрямком діяльності Шевченківського національного заповідника. Серед них особливе місце займає національна Святиня – пам’ятка історії та монументального мистецтва «Могила поета Тараса Григоровича Шевченка. 1861». З часу поховання поета на Чернечій горі у Каневі іі захистом займалося не одне покоління українців. Вже тоді, усвідомлюючи значення Тараса Шевченка в житті України та її народу, ними закладалися підвалини пам’яткоохоронної справи, яку розбудовують нинішні хранителі Меморіалу.
Сьогодні на території Шевченківського національного заповідника, загальною площею 38 га, представлені й інші пам’ятки (об’єкти) історії, архітектури, археології, монументального мистецтва та природо-заповідного фонду, що становлять історичну і культурну цінність. Серед них – Багатошарове городище «Пилипенкова Гора» (IV-III тис. до н.е. ІХ ст. до н.е. – ІV ст.) – пам’ятка археології національного значення; Будинок музею Т. Шевченка – пам’ятка історії місцевого значення; Могила І. Ядловського (1933) (доглядача могили Т. Шевченка з 1884 по 1933 р.) – пам’ятка історії місцевого значення; Будинок базиліанського училища. 1784 р. – пам’ятка історії місцевого значення (Музей народного декоративного мистецтва); Будівля, в якій розміщувалась крамниця єврейських торгових рядів. 1898 р.– пам’ятка архітектури місцевого значення (Історичний музей) та знаки пошанування новітньої історії: пам’ятний знак українському гетьману Івану Підкові (2007, ск. Кулик); пам’ятний знак українському патріоту Герою України Олексі Гірнику (2009, ск. А. Балог); пам’ятники, які в різні часи стояли на могилі Тараса Шевченка – пам’ятник-хрест 1884 року (чавун; ск. В. Сичугов), пам’ятник-погруддя 1923 року (чавун; ск. К. Терещенко); відтворені шляхом історичної реконструкції – Перший народний музей Кобзаря – «Тарасова світлиця» 1884-1936 рр. (1991 р.) та Церква Покрови Пресвятої Богородиці поч. 18 ст. (2013-2014).
Серед завдань Шевченківського національного заповідника – збереження, реставрація, паспортизація, внесення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України об’єктів історико-культурної спадщини; розширення території, зокрема, приєднання готелю «Тарасова гора» (1961), пам’ятки архітектури місцевого значення, що знаходиться неподалік Шевченкової могили; побудова нових експозицій музеїв як цілісного комплексу Заповідника, об’єднаних однією місією; впорядкування лісопаркової зони Заповідника тощо.
Шевченківський національний заповідник, оберігаючи неповторні краєвиди, що надихали українського Генія і продовжують хвилювати душі відвідувачів меморіального комплексу та унікальний природний ландшафт лівобережжя, що охоронявся зусиллями кількох поколінь українців, є пам’яткоохоронним осередком не тільки історико-культурного, а й природоохоронного характеру.
Також Заповідник опікується пам’ятками (об’єктами) культурної спадщини, що знаходяться на території Канева та Канівщини. Серед них пам’ятні поховання, що знаходяться на цвинтарі в урочищі Монастирок, поруч з Тарасовою Горою (пам’ятний знак на місці поховання жертв голодомору в Україні 1932–1933 років, встановлений 2003 року з ініціативи Шевченківського національного заповідника; могила кобзаря Олекси Чуприни (1908–1993), що більше тридцяти років співав біля національної Святині; місце поховання праху відомої перекладачки творів Т. Г. Шевченка англійською мовою Віри Річ (Елізабет Джоан Річ) (1936–2009); поховання хранителів Меморіалу та осіб, дотичних до його становлення); на цвинтарі в урочищі Сельце (могила колишньої нареченої поета – Ликери Полусмак (1840-1917), із викарбувані на гранітному постаменті слова поезії Тараса Шевченка «Барвінок цвів і зеленів…»); та пам’ятні знаки на місцях перебування Тараса Шевченка у селах Канівської територіальної громади (Пекарі, Межиріч, Келеберда, Мартинівка, Лука, Прохорівка).
У сфері інтересів Шевченківського національного заповідника перебуває Михайлова гора – пам’ятка садово-паркового мистецтва у с. Прохорівка, колишня садиба першого ректора Київського університету св. Володимира,вченого-природознавця, історика, фольклориста, письменника, краєзнавця, члена-кореспондента Петербурзької Академії наук Михайла Максимовича (1804-1873), у якого гостював Тарас Шевченко у 1859 році. На території пам’ятки знаходиться поховання М. Максимовича (пам’ятка історії національного значення) та членів його родини; віковий дуб, що носить ім’я Т. Шевченка (пам’ятка природи), та інші насадження, що мають високу природоохоронну цінність. На даний момент територія Михайлової гори, нещодавно передана у власність держави, перебуває в занепаді і потребує виваженого наукового підходу до визначення, перш за все, підпорядкування та відповідальності, що дасть можливість цілісно забезпечити збереженість пам’яток історії та природи.
Подібна ситуація склалась і відносно пам’ятки археології національного значення – Межиріцького поселення мисливців на мамонтів, внесеного до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як «Стоянка» (1,5 млн. – 10 тис. р. до н. е.), що знаходиться на території Канівського району (с. Межиріч), яка також потребує вирішення питання опіки та захисту.
Шевченківський національний заповідник продовжує працювати задля захисту та збереження української національної Святині та її історико-культурного ландшафту. Адже збережені пам’ятки історії та культури, пов’язані з ними живі традиції об’єднують покоління, формують національну ідентичність народу та територій, на яких він проживають. Не даремно, більшість воєнних конфліктів, спрямованих на окупацію земель, насадження іншої ідеології та стирання історичної пам’яті завжди супроводжуються нищенням чи загарбанням саме найвизначніших пам’яток, об’єктів культури: доки існує національна спадщина, можна говорити і про існування окремої нації.
Дякуючи Збройним Силам України, друзям і партнерам із різних куточків світу, стоїмо на культурних блокостах на сторожі національної Святині!
Разом до Перемоги!
Лариса Миколенко, Віта Дзима,
відділ охорони пам’яток історії, культури та природи
Як і в попередні роки, Канівщина зібрала чимало поціновувачів поетичного слова та українських традицій з різних куточків країни.
У минулому році Національна спілка письменників України, Шевченківський національний заповідник та благодійний фонд Володимира Затуливітра започатковали Всеукраїнську літературну премію імені цього видатного митця. Цьогоріч під час урочистостей було вручено премію імені Затуливітра прекрасній поетесі, відомій журналістці Світлані Короненко-Слабошпицькій за збірку «Поезії». Учасники читань висловили щиру подяку народному депутату України по Канівсько-Золотоніському округу Віталію Войцехівському, який удруге фінансово підтримує лауреатів цього конкурсу. І не лише цього, а й конкурсів дитячих, як-от “Роду криниця віща”.
На Тарасовій горі було підбито підсумки дитячого конкурсу читців поезій Володимира Затуливітра, який щорічно організовує та проводить очільниця обласної “Просвіти”, відома освітянка Олена Фещенко. Юні переможці цього конкурсу читців-декламаторів отримали дипломи та невеликі премії. Були нагороджені дипломами 1-ого ступеня учні: Софія Мостова із Канівської дитячої школи мистецтв, Анастасія Зеленько, Черкаський колегіум «Берегиня», Костянтин Озірський із Коробівської школи, Золотоніського району, Олександр Томенко із Черкаської гімназії №31 та Вероніка Арапова із Черкаської школи № 24. А дипломи 2-го ступеня отримали Сніжана Ярошинська, Черкаський колегіум «Берегиня», Андрій Марченко із Коробівської школи, Марія Терещенко та Марія Шевченко із Канівської школи мистецтв. Було відзначено і вчителів, які підготували юних читців-переможців: Любов Озірську, Анастасію Ярмоленко та Олену Фещенко.
Впродовж кількох годин у залі Шевченківського музею в щирій атмосфері лунали українська поезія та пісня. Кожен присутній міг як згадати добрим словом Володимира Затуливітра, так і прочитати його чи власні поезії.
Музичну програму дарували присутнім народний аматорський хор української народної та сучасної пісні “Диво-Птах” під керівництвом Тетяни Білаш, онуки славетного композитора Олександра Білаша, та “голос Майдану” Володимир Гонський.
Продовжились урочисті заходи у славетному Бучаку. Тут, на Козацькому шпилі, пошанівне коло біля могили Володимира Затуливітра згуртували – одна із засновниць Затуливітрівських читань, відома канівська поетка Віра Носенко та представник Благодійного фонду імені Затуливітра Дмитро Іванов.
На садибі поета, де Володимир Затуливітер провів останні роки життя, звучали його поезії у чудовому виконанні Миколи Чорного, лунали звуки кобзи, які дарував присутнім юний канівський кобзарик Тарас Лаврентьєв… А ще учасники читань оглянули виставку “мамаїв” художника Олександра Кравченка (Сотника Григорівського). Традиційно пройшли й частування в Поетовім саду…
«Ці та інші заходи оприявлювали справжній талант видатного митця слова з чорноземно масною українською метафорикою, – так охарактеризувала цьогорічні Затуливітрівські читання очільниця Шевченківського національного заповідника, знана в Україні поетка Валентина Коваленко. – Вірю, що Шевченківський національний заповідник, об’єднавши зусилля із благодійним фондом Володимира Затуливітра, робить добру справу з утвердження української України. І дай Боже й надалі її продовжувати…»
Довідково. Володимир Затуливітер – відомий український поет, прозаїк, публіцист, перекладач та журналіст. Зокрема, Іван Драч свого часу назвав Затуливітра одним з найвидатніших явищ в українській літературі. Він був лауреатом кількох літературних премій. Його твори перекладені більш як десятьма мовами. Останні роки життя Володимира Івановича тісно пов’язані з Канівщиною, – тут на хуторі Бучак він написав свої найкращі збірки поезій та прози. Тут у січні 2003 року за загадкових обставин трагічно обірвалося його життя. У Бучаку на Козацькому шпилі Володимир Затуливітер був похований.