Пам’яті Василя Кричевського
Будинок музею Тараса Шевченка в Каневі став останнім реалізованим архітектурним твором в Україні професора Київського художнього інституту, одного з фундаторів Української академії мистецтв,
відомого митця Василя Григоровича Кричевського (31.12.1872 с. Ворожба, тепер Лебединського р-ну Сумсьскої обл. – 15.11.1952, Каракас, Венесуела) – життя і творчість якого були нерозривно пов’язані з ім’ям Тараса Шевченка.
18 червня 1939 року в присутності понад сорока тисяч людей було урочисто відкрито музей Тараса Шевченка та пам’ятник на його могилі. Початок будівництва музею і нового пам’ятника на Тарасовій Горі розпочинає свою історію в далеких 1930-х роках .
Проектування музею було доручено професору Василю Кричевському, який залучив до цієї справи свого талановитого учня Петра Костирка. 11 березня 1934 року відбулися урочисті закладини Національного музею-пам’ятника Т. Г. Шевченка, а вже у квітні почалося його спорудження. Будівництво проходило в надзвичайно складних умовах. В перший рік роботи велись активно, а вже в наступні роки фінансування значно скоротилося, що призвело до здешевлення і спрощення проекту. Значні корективи до задуму вносили ідеологічні перешкоди. У завершеному вигляді в 1936 році будівля мала такі характеристики: двоповерхова, із світлими стінами під черепичним дахом червоного кольору, з цокольним поверхом та невеликим підвалом; асиметрична; головний вхід акцентовано шестипілястровим портиком, який завершувався трикутним фронтоном.
Архітектори творчо підійшли до завдання: Василь Кричевський задумав створити музей біля усипальні геніального поета і художника в синтезі всіх видів мистецтв – архітектури, живопису, скульптури, декоративного мистецтва, використовуючи при цьому майоліку, альфрейні розписи, інтарсію тощо.
У 1937 році було закінчено зовнішнє і внутрішнє оформлення музею, яке не вповні відповідало задумам авторів, яким все ж таки вдалося додати до художнього проекту національного колориту. Так, в інтер’єрі основною домінантою став вестибюль, найбільш яскравими місцями оформлення якого були відкриті просторі сходи, що вели на другий поверх; заповнені барвистим орнаментом кесони, тональна гама яких сконцентрована і давала плавний перехід із одного тону в інший; стелі музейних залів та колони, оздоблені декоративними розписами. Попри те, що не все задумане вдалося втілити в життя, будинок музею став одним із кращих зразків українського модерну та народного стилю в архітектурі, яскравий зразок української національної архітектурної школи перш. половини ХХ ст. та цивільної архітектури (спеціально збудоване як музей).
У 1991 році до музею Т. Шевченка надійшла значна частина колекції творів митців – членів родини Василя Кричевського, що передала в дар Катерина Кричевська-Росандіч із США (1926-2021). Збірка складається із різножанрових мистецьких творів (пейзажі, натюрморти, зразки українського орнаменту тощо) Василя Григоровича Кричевського (1873-1952), його синів – Миколи Васильовича Кричевського (1898-1961) та Василя Васильовича Кричевського (1901-1978), дружини – Олени Євгеніївни Кричевської (1892-1964), онуки – Катерини Василівни Кричевської-Росандіч (1926-2021), виконаних не лише в Україні, а й за її межами. Серед особливо цінних предметів – особисті речі В. Г. Кричевського (етюдник, пензлі, мастихіни) та твори декоративно-прикладного мистецтва (вишивка, кераміка, фарфор).
2003 року нащадки родини Кричевського передають незалежній Україні твори В. Г. Кричевського у ті міста, з якими були пов’язані його життєвий і творчий шлях, – Київ, Полтава, Суми, Лебедин та ін. До Шевченківського національного заповідника Галиною Кричевською де Лінде (Венесуела) було передано близько тридцяти олійних і графічних творів, сім із яких – це ескізи проектів зовнішнього та внутрішнього оформлення музею Тараса Шевченка біля його могили, виконані митцем у 1933-1936-х рр. (частина колекції – ескізи, фото, меморіальні речі – нині представлена в експозиції музею).
Сьогодні продовжуються роботи з відновлення національного образу музею Тараса Шевченка, знівельованого в 2010 році під час попередніх ремонтно-реставраційних робіт: до вестибюлю музею повернуто поліхромний вітраж за ескізами Василя Кричевського, оновлюється експозиція, встановлено бар’єр другого ярусу музею у техніці інтарсія тощо.
Шевченківський національний заповідник вважає одним із найголовніших своїх завдань здійснити повернення національного образу музею Тараса Шевченка, що передбачає, зокрема оформлення фасаду будинку майоліковим орнаментом, відновлення художніх розписів в експозиційних залах та орнаментів на колонах і стелях, згідно із задумом авторів-архітекторів.
І нині ми знову складаємо шану таланту Василя Кричевського, що по-особливому розкрився в архітектурному та художньому оформленні будинку музею на Тарасовій Горі.
Як і в попередні роки, Канівщина зібрала чимало поціновувачів поетичного слова та українських традицій з різних куточків країни.
У минулому році Національна спілка письменників України, Шевченківський національний заповідник та благодійний фонд Володимира Затуливітра започатковали Всеукраїнську літературну премію імені цього видатного митця. Цьогоріч під час урочистостей було вручено премію імені Затуливітра прекрасній поетесі, відомій журналістці Світлані Короненко-Слабошпицькій за збірку «Поезії». Учасники читань висловили щиру подяку народному депутату України по Канівсько-Золотоніському округу Віталію Войцехівському, який удруге фінансово підтримує лауреатів цього конкурсу. І не лише цього, а й конкурсів дитячих, як-от “Роду криниця віща”.
На Тарасовій горі було підбито підсумки дитячого конкурсу читців поезій Володимира Затуливітра, який щорічно організовує та проводить очільниця обласної “Просвіти”, відома освітянка Олена Фещенко. Юні переможці цього конкурсу читців-декламаторів отримали дипломи та невеликі премії. Були нагороджені дипломами 1-ого ступеня учні: Софія Мостова із Канівської дитячої школи мистецтв, Анастасія Зеленько, Черкаський колегіум «Берегиня», Костянтин Озірський із Коробівської школи, Золотоніського району, Олександр Томенко із Черкаської гімназії №31 та Вероніка Арапова із Черкаської школи № 24. А дипломи 2-го ступеня отримали Сніжана Ярошинська, Черкаський колегіум «Берегиня», Андрій Марченко із Коробівської школи, Марія Терещенко та Марія Шевченко із Канівської школи мистецтв. Було відзначено і вчителів, які підготували юних читців-переможців: Любов Озірську, Анастасію Ярмоленко та Олену Фещенко.
Впродовж кількох годин у залі Шевченківського музею в щирій атмосфері лунали українська поезія та пісня. Кожен присутній міг як згадати добрим словом Володимира Затуливітра, так і прочитати його чи власні поезії.
Музичну програму дарували присутнім народний аматорський хор української народної та сучасної пісні “Диво-Птах” під керівництвом Тетяни Білаш, онуки славетного композитора Олександра Білаша, та “голос Майдану” Володимир Гонський.
Продовжились урочисті заходи у славетному Бучаку. Тут, на Козацькому шпилі, пошанівне коло біля могили Володимира Затуливітра згуртували – одна із засновниць Затуливітрівських читань, відома канівська поетка Віра Носенко та представник Благодійного фонду імені Затуливітра Дмитро Іванов.
На садибі поета, де Володимир Затуливітер провів останні роки життя, звучали його поезії у чудовому виконанні Миколи Чорного, лунали звуки кобзи, які дарував присутнім юний канівський кобзарик Тарас Лаврентьєв… А ще учасники читань оглянули виставку “мамаїв” художника Олександра Кравченка (Сотника Григорівського). Традиційно пройшли й частування в Поетовім саду…
«Ці та інші заходи оприявлювали справжній талант видатного митця слова з чорноземно масною українською метафорикою, – так охарактеризувала цьогорічні Затуливітрівські читання очільниця Шевченківського національного заповідника, знана в Україні поетка Валентина Коваленко. – Вірю, що Шевченківський національний заповідник, об’єднавши зусилля із благодійним фондом Володимира Затуливітра, робить добру справу з утвердження української України. І дай Боже й надалі її продовжувати…»
Довідково. Володимир Затуливітер – відомий український поет, прозаїк, публіцист, перекладач та журналіст. Зокрема, Іван Драч свого часу назвав Затуливітра одним з найвидатніших явищ в українській літературі. Він був лауреатом кількох літературних премій. Його твори перекладені більш як десятьма мовами. Останні роки життя Володимира Івановича тісно пов’язані з Канівщиною, – тут на хуторі Бучак він написав свої найкращі збірки поезій та прози. Тут у січні 2003 року за загадкових обставин трагічно обірвалося його життя. У Бучаку на Козацькому шпилі Володимир Затуливітер був похований.