Повернутися до новин

«Спасибі, тобі, мій друже-брате, за твої великі клопоти…»

11 червня 2022 року минає 130 років від дня смерті Варфоломія Григоровича Шевченка. Троюрідний брат та свояк Тараса Шевченка став знаковою постаттю не лише у житті поета, а відіграв важливу роль у збереженні поетової усипальниці у Каневі,  історія якої  у ХІХ столітті була нелегкою і майже трагічною. Могилу  вдалося зберегти, дякуючи зусиллям друзів поета, представників української інтелігенції і простого народу, для якого Тарас Шевченко став Батьком, а його могила  – Святинею. До вірних охоронців Кобзаревої усипальниці належить і Варфоломій  Шевченко, до якого Тарас  звертався так тепло і щиро «друже-брате», довіряючи йому свої найпотаємніші мрії і плани. В часописі «Основа» за 1862 рік український письменник Пантелеймон Куліш надрукував дві поезії, присвячені Варфоломієві Шевченку, зазначаючи, що «Варфоломій Шевченко така людина, що нею можна похвалитись перед усіма земляками».

Варфоломій Григорович Шевченко

Народився Варфоломій Шевченко у Кирилівці Звенигородського повіту Київської губернії 10 червня 1821 року. Хлопець ріс кмітливим, роботящим, вільно володів українською, російською та польською мовами. З Тарасом Шевченком були братами в третіх. Заочне знайомство з Тарасом розпочалося тоді, коли Варфоломій на прохання старшого Тарасового брата Микити почав відповідати на листи поета, що надходили з Петербургу. Тарас Шевченко надіслав Варфоломієві видання «Гайдамаків» (1842) з дарчим написом: «Братові Варфоломею Шевченку на завічну знаємість». Вперше брати зустрілися у 1844 році, друга зустріч відбулася у 1845 році. Після арешту поета їхні зв’язки перервалися. У 1851 році Варфоломій Шевченко став єлисаветградським купцем III гільдії,  зумівши викупитися і отримати вольную для себе і усієї своєї сім’ї. У 1857 році В.Г. Шевченко оселився з родиною у Корсуні, спочатку обіймючи посаду помічника управителя маєтку князя Лопухіна, а згодом і управителя. Після заслання, приїхавши  в Україну, Тарас Шевченко вирішив купити собі наділ землі, збудувати хату і вже ніколи не покидати батьківщину. У справі купівлі землі допомагав йому Варфоломій Шевченко, у якого в цей час у Корсуні, гостював поет. Наділ землі знайшли на одній із дніпрових гір – Мотовиловщині, який належав поміщикові Парчевському.  Арешт Тараса Шевченка порушив усі плани. Поет вимушений був скоритися обставинам, що склалися, і залишити Україну. Справу купівлі землі він повністю покладає на Варфоломія Шевченка. Нелегкою була справа купівлі землі для Тараса. Не владнавши її з канівськими поміщиками, Варфоломій Григорович зупиняється на мальовничій місцевості в околицях Канева – Монастирок, а саме на горі Чернечій, бо ця земля була у власності Канівської міської думи. Улітку 1860 року поет надсилає Варфоломієві Григоровичу проект і план хати, яку хоче побудувати, і навіть 1000 карбованців грошей. Та і ця земля не була придбана, бо 10 березня 1861 року Тарас Шевченко завершив свій земний шлях.

Родина В.Г.Шевченка(ліворуч) на похороні поета в Києві

Варфоломій Григорович  першим радить петербурзькій громаді перевезти домовину з тілом Тараса Шевченка в Україну і поховати у Каневі на Чернечій горі. Разом із своєю родиною зустрічав він домовину поета  у Києві у травні 1861 року, був також на похороні у Каневі. На прохання Григорія Честахівського, який супроводжував домовину поета із Петербурга, Варфоломій вказав місце для поховання  Тараса Шевченка на Чернечій горі. Майже тридцять літ він опікувався могилою поета, усвідомлюючи свій християнський обов’язок перед покійним. Тричі: у 1863, 1867, 1883-1884 роках з ініціативи В.Г. Шевченка проводилися роботи по впорядкуванню могили поета у Каневі. У 1884 році на могилі Тараса запанував величний чавунний хрест, замовлений на заводі Термена шанувальником поета, меценатом Василем Тарновським-молодшим, проєкт якого належав академіку Віктору Сичугову. На кошти, зібрані громадою, поруч з могилою була збудована хата-сторожка. В одній кімнаті хати поселився канівський міщанин Іван Олексійович Ядловський з родиною, а в іншій –  було створено музейну кімнату, присвячену пам’яті Тараса Шевченка – «Тарасову світлицю». Кожного року Варфоломій Григорович приїздив до Канева, щоразу замовляючи в соборі службу «за чисту поетову душу». Щоб зберегти могилу поета, від 1869 року він тримав  в оренді півдесятини землі, виплачуючи міській думі  щорічно 2 карбованці сріблом. А 17 листопада 1891 року за 100 карбованців сріблом придбав цю землю. Усю суму Варфоломій Григорович мав сплатити протягом 1892 року. Він не просто придбав цю землю, а вирішив подарувати її місту Каневу разом із рахунком у банку на 3000 карбованців сріблом, щоб на проценти з того капіталу місто утримувало могилу. Однією з умов дарчої була заборона, будь-що будувати на горі і щоб « ніколи до віку тієї землі місто Канів не займало ні під гробовище, ні під що інше».

В.Г.Шевченко з онукою Олександрою Велігорською

Помер Варфоломій Шевченко 11 червня 1892 року, «як святий, у день свого ангела»  –   написав у листі його син Андрій. Варфоломій Григорович Шевченко був похований на цвинтарі села Буряківка поблизу Чорнобиля, нині це Чорнобильська зона відчуження. На жаль, могила його втрачена. Від 2012 року стало  доброю традицією у Шевченківському національному заповіднику  проводити заходи по вшануванню пам’яті В.Г. Шевченка за участю гостей із Києва, Черкас, Шевченкового, Богуслава, Мошен, Ржищева. Ім’я Варфоломія Григоровича Шевченка навічно вписане у літопис української Святині, його подвиг у справі  її збереження буде служити взірцем для майбутніх поколінь свідомих українців.

Учасники наукового засідання 2016 року
Поділитися статтею

Більше новин

Музеєфікація війни

17 Травня, 2024

15 травня, у м.Києві  у Національному музеї Голодомору-генециду за участю музейників України відбулася розмова-дискусія щодо музеєфікації війни та завдань і викликів у комплектуванні музейних колекцій. Участь у дискусії взяли і представники нашого заповідника: Світлана Брижицька, заступник генерального директора з наукової роботи, Таміла Осипенко, головний зберігач фондів, Ірина Батеровська, завідувач сектору збереження,  Валентина Мироненко, фахівець з обліку. Захід був спрямований на обмін досвідом у профільній спільноті музейників, на виявлення «білих плям» у питанні комплектування музейних колекцій предметами, що репрезентують російсько-українську війну для подальшого вдосконалення внутрішніх механізмів комплектування. Досвідом роботи поділилися Тетяна Пилипчук з Харківського літературного музею, Яна Гринько, завідувачка виставково-експозиційного відділу Музею Голодомору, Ольга Сало, заступниця генерального директора Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні — Музею Революції гідності, та головний зберігач Музею війни Оксана Янковенко. Представниця МКІП, директорка Департаменту культурної спадщини Мар’яна Томин поділилася власним баченням можливостей співпраці між культурними інституціями та іншими державними органами.

Читати далі

Тарас Шевченко. Образ в мистецтві

Книжкова колекція Шевченківського національного заповідника поповнюється новими експонатами. Нещодавно книжкова колекція Шевченківського національного заповідника, завдяки старанням адміністрації заповідника, адже поповнення колекції вартує 3500 грн. бюджетних коштів, а для працівників музею та шанувальників безсмертного Кобзаря є безцінним, збагатилася книгою «Тарас Шевченко. Образ в мистецтві» уавторствіЧуйко Тетяни, заступниці з наукової роботи Генерального директор Національного музею Тараса Шевченка. У книзі 10 частин з відповідними назвами, що розкривають змістовне та ілюстративне наповнення кожної частини: мистецький образ Шевченка ще за життя Генія до сучасної трагічно-героїчної доби – часу російсько-української війни.Для кожної частини книги характерний аналіз культурно-історичного періодуу якому жив і працював той чи інший художник, який зображав Поета та окреслені основи, що вже не перше століття кристалізуютьгенерації митців, які «модифікують» формотворчі рецепції у створенні особистості Кобзаря. У виданні більше, а ніж 200 ілюстрацій. 21 художня робота була надана нашим заповідником: Єлева Костянтин. Портрет Тараса Шевченка. Папір, сангіні. 1947; Касіян Василь. Портрет Тараса Шевченка. Папір, акварельований естамп. 1945; Касіян Василь. Ілюстрація до поетичного триптиха «Доля. Муза. Слава» - «Муза». Папір, туш. акварель. 1949; КасіянВасиль. Ілюстрація до поетичного триптиха «Доля. Муза. Слава» - «Слава». Папір, туш. акварель.1949;Караффа-Корбут Софія. Ілюстрація до поезії «І золотої, й дорогої…». Папір, кольорова ліногравюра. 1960-і рр.; Караффа-Корбут Софія.Ілюстрація до поезії «Мені тринадцятий минало…».Папір, кольорова ліногравюра. 1960-і рр.; Антонюк Андрій. «Тарас Шевченко. в казематі». Полотно, олія. 1982-1983; Марчук Іван.  Ілюстрація до поезії «І золотої, й дорогої…». Картон, темпера. 1983; Марчук Іван.  Ілюстрація до поезії «Три літа». Картон, темпера. 1983; Кушнір Веніамін. «Апостол правди». Полотно, олія. 1970-1988; Стецько Дмитро. «Тарас Шевченко.» Картон, олія. 1986; Баринова-Кулеба Віра. «Діду, найміть Тараса вівці пасти». Полотно, олія. 1989; Данченко Олександр. «Тарас Шевченко в Петербурзі 1837 р.». Папір, офорт. 1970; Данченко Олександр. «На засланні». Папір, офорт. 1982; Крислач Іван. Портрет Тараса Шевченка. Папір, лінорит. 1983; Забашта Василь. «Борітеся-поборете…».  Полотно, олія. 1996; Цимбал Василь. «Тече вода в синє море…». Полотно, темпера. 1999; Гарбуз Володимир. Портрет Тараса Шевченка. Полотно, олія. 2000; Франчук Валерій. «І серце жде чогось…». Полотно, олія. 2001; Чаус Віктор. «Люди і долі». Полотно, олія. 2012; Кукуруза Сергій. «Шевченко біля вежі Кармалюка в Кам’янці-Подільському». Папір, ліногравюра. 1963. Фондова колекція Шевченківського національного заповідника популяризується в одному з найкращих видань сучасної України, що з’явилося у першому півріччі 2024 року.

Читати далі

Перший “Кобзар”

26 Квітня, 2024

  26 квітня 2024 року минає 184 роки від дня виходу у світ першої поетичної збірки творів Тараса Шевченка «Кобзар» (1840). За власним свідченням Шевченка вірші писати він почав ще кріпаком, а коли вже став вільною людиною та був зарахований студентом до Петербурзької академії мистецтв, про його пристрасть до поезії стало відомо поету Євгену Гребінці, з яким Шевченко був знайомий з 1835 року. Саме йому Шевченко передав свою поетичну посвяту «На вічну пам’ять Котляревському» разом з чотирма іншими поезіями для публікації в альманасі «Ластівка». В кінці 1839 року Гребінка познайомив Шевченка зі своїм приятелем по Ніжинській гімназії відставним штаб-ротмістром, полтавським поміщиком Петром Мартосом, небайдужою до літератури людиною, гімназійним товаришем Миколи Гоголя і дописувачем у літературні альманахи. За рекомендацією Євгена Гребінки він замовив у Шевченка свій акварельний портрет і під час одного із сеансів, коли йому довелось позувати у квартирі художника, Мартос побачив рукописи з його віршами. Вражений прочитаним, він, отримавши схвальний відгук про них Гребінки, вирішив видати вірші Шевченка окремою книжкою. Відібрані поезії впорядкував Євген Гребінка і 12 лютого 1840 року він отримав схвальний вердикт Петербурзького цензурного комітету. 26 квітня 1840 року накладом 1 000 примірників вийшла перша збірка поезій Тараса Шевченка, видана коштом Петра Мартоса, до якої увійшло вісім творів: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ'яненка», «Іван Підкова» і «Тарасова ніч». Книга, надрукована «ярижкою» на якісному папері,  мала зручний формат і незважаючи на високу ціну в 1 карбованець сріблом, досить швидко була продана у магазинах Петербурга. На початку книгу прикрашав офорт за малюнком Василя Штернберга «Кобзар із поводирем». Існує два варіанти видання: з кількістю сторінок 106 та 116. Це пов’язано з тим, що перший наклад вийшов практично не цензурований, а після шаленого розголосу, який отримав «Кобзар» своїм антиімперським спрямуванням, його було піддано більш жорсткій цензурі і всі подальші примірники були надруковані з купюрами. Небагато поетів, сучасників Тараса Шевченка, були удостоєні такої прискіпливої уваги критиків до своїх видань, як він. Критика була різною, як позитивною, так і негативною, але жодне із критичних джерел не відмовило поетові у його непересічному таланті. Петербург, природно, першим заговорив про твори Шевченка. Відгуки були надруковані у періодичних виданнях «Отечественные записки», «Ластовка», «Северная пчела», «Художественная газета», «Литературная газета», із семи відомих – чотири були схвальними, решта, визнаючи талант Шевченка, дорікали йому за мову». Схвальний відгук на «Кобзаря» опублікував  автор першої друкованої рецензії Петро Корсаков.  Литературная газета» у статті «Кобзарь» Т. Шевченка» так характеризувала його твори: «Пан Шевченко назвав ім’ям «Кобзаря» збірку своїх українських дум і пісень. Ми прочитали цю збірку з величезним задоволенням і рекомендуємо її всім аматорам малоросійської поезії. У віршах п. Шевченка багато вогню, багато почуття глибокого, скрізь дихає в них гаряча любов до вітчизни. Його картини згідні з натурою і виблискують яскравими, живими барвами. Взагалі в авторі цих малоросійських віршів відчувається непідробний талант». Перша невеличка збірка поетичних творів Тараса Шевченка «Кобзар», стала видатною подією в культурно-літературному житті українського народу. Подібної збірки, де так правдиво було відтворене життя рідного народу, не було написано ніким із його сучасників. «А книжку, як розгорнув — дивлюсь — «Кобзар», та вже дуже вичитаний. Дарма! Я его притулив до серця, бо дуже шаную Вас, і Ваші думки кріпко лягають на душу»  – писав своєму землякові у Петербург український письменник Григорій  Квітка-Основяненко у листі від 23 жовтня 1840 року. Це видання стало знаковою подією як у житті самого автора, так і усього українського народу, адже після виходу в світ першої поетичної збірки його  стали називати кобзарем, а незабаром і батьком. Але були відгуки й іншого змісту, в яких вказувалося на те, що Шевченко спотворює думки і російську мову, підробляючи їх на хохлацький лад («Сын отечества», «Отечественные записки»). Сучасники, природно, не могли одразу збагнути всю силу і велич «Кобзаря», мало було таких, які могли б зрозуміти виняткову роль постаті Тараса Шевченка і його поетичного слова не лише в українській, а й у світовій літературі. Але в тому і в іншому випадку одне було спільне в оцінці, що «Кобзар» не був звичайною подією, він змусив широкі кола громадськості заговорити про себе. «Ця маленька книжечка, — як образно висловився І. Франко, — відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простою і поетичною грацією вислову». Тарас Шевченко стрімко увійшов у літературний процес Російської імперії, зруйнувавши стереотипи мислення своєю геніальною простотою, пісенною поезією, жертовною любов’ю до простого народу, до батьківщини. Протягом свого короткого життя він заслужив титул «мужицького поета», бо своєю творчістю демократизував літературний процес не тільки Росії, а й значної частини європейського континенту. Поетичне зерно Шевченка вчасно впало на благодатний ґрунт і дало свої рясні сходи не тільки в літературному процесі, а й у суспільно-політичному житті народів Російської імперії та європейських країн. Шевченко, вийшовши із підневільного кріпацького стану і піднявшись до аристократичних кіл, не відцурався свого походження, а навпаки своїм поетичним словом зміг возвеличити мільйони «малих отих рабів німих», до яких колись належав і сам. Письменник Панас Мирний у своїй праці «Про Тараса Шевченка» (1893) вкаже на той факт, що саме у 1840 році народилася Шевченкова слава, а його поетичне слово стало пророчим: «…невмирущу славу придбав собі Шевченко не малюванням, а своїми віршами. В 1840 році з поміччю приятелів надрукував свого першого «Кобзаря»… З цього й почалася віковічна Шевченкова слава. Огненне слово його наскрізь проймало серце не тільки тих, кому було близьке народне горе, а й тих, кому й байдуже було до того. …на Вкраїні вірші його приймали як благовісне, пророче слово». Перший лауреат Шевченківської премії, поет Павло Тичина у своїй передмові «Сила Кобзаря» до видання 1943 року порівнює появу «Кобзаря» з образом кам’яної брили, що відірвалась від велетенської скелі: «Цей образ брили кам’яної я і хочу прикласти до появи «Кобзаря» в літературі. Ах, сила названої книжки така була велика!…тож не дивно, що й сама поява «Кобзаря» ще за життя Шевченка для багатьох тоді сприйнята була буквально як обвал. Не обійшлося тоді було й без висміювань, без галасу, без крику. Та, не дивлячись на крик цей і галас, невеличка книжечка під назвою «Кобзар» своєю появою грандіозне зрушення зробила в літературі. І література лицем своїм рішуче повернулась у бік народу, до берегів реального життя, і зокрема – література українська» . Невпинно рухається колесо історії, летять роки, минають століття, а «палке слово Шевченка, пройняте беззавітною любов`ю до свого народу, і нині залишається життєдайним джерелом, потужним стимулом національного і духовного відродження незалежної України. Слушно кажуть, що Шевченко – це код нації, а в його Слові – невпокореному, живому й невмирущому – закодовані генетичні основи української духовності» – зазначає у передмові до видання творів Тараса Шевченка «Я так її, я так люблю…» публіцист, лауреат Шевченківської премії Володимир Мельниченко. Одне покоління приходить на зміну іншому « і кожне покоління прочитує це слово по-своєму, трактує його по-своєму, співвідносячи свій час з Великою Національною Позачасовістю» – говорить про видання «Кобзаря» український поет  Павло Мовчан. Надія ДОЛГІЧ, завідувач сектору «Т.Шевченко в житті і творчості»

Читати далі