«Спасибі, тобі, мій друже-брате, за твої великі клопоти…»

11 червня 2022 року минає 130 років від дня смерті Варфоломія Григоровича Шевченка. Троюрідний брат та свояк Тараса Шевченка став знаковою постаттю не лише у житті поета, а відіграв важливу роль у збереженні поетової усипальниці у Каневі, історія якої у ХІХ столітті була нелегкою і майже трагічною. Могилу вдалося зберегти, дякуючи зусиллям друзів поета, представників української інтелігенції і простого народу, для якого Тарас Шевченко став Батьком, а його могила – Святинею. До вірних охоронців Кобзаревої усипальниці належить і Варфоломій Шевченко, до якого Тарас звертався так тепло і щиро «друже-брате», довіряючи йому свої найпотаємніші мрії і плани. В часописі «Основа» за 1862 рік український письменник Пантелеймон Куліш надрукував дві поезії, присвячені Варфоломієві Шевченку, зазначаючи, що «Варфоломій Шевченко така людина, що нею можна похвалитись перед усіма земляками».

Народився Варфоломій Шевченко у Кирилівці Звенигородського повіту Київської губернії 10 червня 1821 року. Хлопець ріс кмітливим, роботящим, вільно володів українською, російською та польською мовами. З Тарасом Шевченком були братами в третіх. Заочне знайомство з Тарасом розпочалося тоді, коли Варфоломій на прохання старшого Тарасового брата Микити почав відповідати на листи поета, що надходили з Петербургу. Тарас Шевченко надіслав Варфоломієві видання «Гайдамаків» (1842) з дарчим написом: «Братові Варфоломею Шевченку на завічну знаємість». Вперше брати зустрілися у 1844 році, друга зустріч відбулася у 1845 році. Після арешту поета їхні зв’язки перервалися. У 1851 році Варфоломій Шевченко став єлисаветградським купцем III гільдії, зумівши викупитися і отримати вольную для себе і усієї своєї сім’ї. У 1857 році В.Г. Шевченко оселився з родиною у Корсуні, спочатку обіймючи посаду помічника управителя маєтку князя Лопухіна, а згодом і управителя. Після заслання, приїхавши в Україну, Тарас Шевченко вирішив купити собі наділ землі, збудувати хату і вже ніколи не покидати батьківщину. У справі купівлі землі допомагав йому Варфоломій Шевченко, у якого в цей час у Корсуні, гостював поет. Наділ землі знайшли на одній із дніпрових гір – Мотовиловщині, який належав поміщикові Парчевському. Арешт Тараса Шевченка порушив усі плани. Поет вимушений був скоритися обставинам, що склалися, і залишити Україну. Справу купівлі землі він повністю покладає на Варфоломія Шевченка. Нелегкою була справа купівлі землі для Тараса. Не владнавши її з канівськими поміщиками, Варфоломій Григорович зупиняється на мальовничій місцевості в околицях Канева – Монастирок, а саме на горі Чернечій, бо ця земля була у власності Канівської міської думи. Улітку 1860 року поет надсилає Варфоломієві Григоровичу проект і план хати, яку хоче побудувати, і навіть 1000 карбованців грошей. Та і ця земля не була придбана, бо 10 березня 1861 року Тарас Шевченко завершив свій земний шлях.

Родина В.Г.Шевченка(ліворуч) на похороні поета в Києві

Варфоломій Григорович першим радить петербурзькій громаді перевезти домовину з тілом Тараса Шевченка в Україну і поховати у Каневі на Чернечій горі. Разом із своєю родиною зустрічав він домовину поета у Києві у травні 1861 року, був також на похороні у Каневі. На прохання Григорія Честахівського, який супроводжував домовину поета із Петербурга, Варфоломій вказав місце для поховання Тараса Шевченка на Чернечій горі. Майже тридцять літ він опікувався могилою поета, усвідомлюючи свій християнський обов’язок перед покійним. Тричі: у 1863, 1867, 1883-1884 роках з ініціативи В.Г. Шевченка проводилися роботи по впорядкуванню могили поета у Каневі. У 1884 році на могилі Тараса запанував величний чавунний хрест, замовлений на заводі Термена шанувальником поета, меценатом Василем Тарновським-молодшим, проєкт якого належав академіку Віктору Сичугову. На кошти, зібрані громадою, поруч з могилою була збудована хата-сторожка. В одній кімнаті хати поселився канівський міщанин Іван Олексійович Ядловський з родиною, а в іншій – було створено музейну кімнату, присвячену пам’яті Тараса Шевченка – «Тарасову світлицю». Кожного року Варфоломій Григорович приїздив до Канева, щоразу замовляючи в соборі службу «за чисту поетову душу». Щоб зберегти могилу поета, від 1869 року він тримав в оренді півдесятини землі, виплачуючи міській думі щорічно 2 карбованці сріблом. А 17 листопада 1891 року за 100 карбованців сріблом придбав цю землю. Усю суму Варфоломій Григорович мав сплатити протягом 1892 року. Він не просто придбав цю землю, а вирішив подарувати її місту Каневу разом із рахунком у банку на 3000 карбованців сріблом, щоб на проценти з того капіталу місто утримувало могилу. Однією з умов дарчої була заборона, будь-що будувати на горі і щоб « ніколи до віку тієї землі місто Канів не займало ні під гробовище, ні під що інше».

В.Г.Шевченко з онукою Олександрою Велігорською

Помер Варфоломій Шевченко 11 червня 1892 року, «як святий, у день свого ангела» – написав у листі його син Андрій. Варфоломій Григорович Шевченко був похований на цвинтарі села Буряківка поблизу Чорнобиля, нині це Чорнобильська зона відчуження. На жаль, могила його втрачена. Від 2012 року стало доброю традицією у Шевченківському національному заповіднику проводити заходи по вшануванню пам’яті В.Г. Шевченка за участю гостей із Києва, Черкас, Шевченкового, Богуслава, Мошен, Ржищева. Ім’я Варфоломія Григоровича Шевченка навічно вписане у літопис української Святині, його подвиг у справі її збереження буде служити взірцем для майбутніх поколінь свідомих українців.

Поділитися статтею

День пам’яток історії та культури

18 Квітня, 2024

18 квітня – Міжнародний день пам’яток і визначних місць, ратифікований в Україні як «День пам’яток історії та культури». Вітаємо усіх причетних! Збереження пам’яток історії та культури, особливо в умовах війни, є пріоритетним напрямком діяльності Шевченківського національного заповідника. Серед них особливе місце займає національна Святиня – пам’ятка історії та монументального мистецтва «Могила поета Тараса Григоровича Шевченка. 1861». З часу поховання поета на Чернечій горі у Каневі іі захистом займалося не одне покоління українців. Вже тоді, усвідомлюючи значення Тараса Шевченка в житті України та її народу, ними закладалися підвалини пам’яткоохоронної справи, яку розбудовують нинішні хранителі Меморіалу. Сьогодні на території Шевченківського національного заповідника, загальною площею 38 га, представлені й інші пам’ятки (об’єкти) історії, архітектури, археології, монументального мистецтва та природо-заповідного фонду, що становлять історичну і культурну цінність. Серед них – Багатошарове городище «Пилипенкова Гора» (IV-III тис. до н.е. ІХ ст. до н.е. – ІV ст.) – пам’ятка археології національного значення; Будинок музею Т. Шевченка – пам’ятка історії місцевого значення; Могила І. Ядловського (1933) (доглядача могили Т. Шевченка з 1884 по 1933 р.) – пам’ятка історії місцевого значення; Будинок базиліанського училища. 1784 р. – пам’ятка історії місцевого значення (Музей народного декоративного мистецтва); Будівля, в якій розміщувалась крамниця єврейських торгових рядів. 1898 р.– пам’ятка архітектури місцевого значення (Історичний музей) та знаки пошанування новітньої історії: пам’ятний знак українському гетьману Івану Підкові (2007, ск. Кулик); пам’ятний знак українському патріоту Герою України Олексі Гірнику (2009, ск. А. Балог); пам’ятники, які в різні часи стояли на могилі Тараса Шевченка – пам’ятник-хрест 1884 року (чавун; ск. В. Сичугов), пам’ятник-погруддя 1923 року (чавун; ск. К. Терещенко); відтворені шляхом історичної реконструкції – Перший народний музей Кобзаря – «Тарасова світлиця» 1884-1936 рр. (1991 р.) та Церква Покрови Пресвятої Богородиці поч. 18 ст. (2013-2014). Серед завдань Шевченківського національного заповідника – збереження, реставрація, паспортизація, внесення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України об’єктів історико-культурної спадщини; розширення території, зокрема, приєднання готелю «Тарасова гора» (1961), пам’ятки архітектури місцевого значення, що знаходиться неподалік Шевченкової могили; побудова нових експозицій музеїв як цілісного комплексу Заповідника, об’єднаних однією місією; впорядкування лісопаркової зони Заповідника тощо. Шевченківський національний заповідник, оберігаючи неповторні краєвиди, що надихали українського Генія і продовжують хвилювати душі відвідувачів меморіального комплексу та унікальний природний ландшафт лівобережжя, що охоронявся зусиллями кількох поколінь українців, є пам’яткоохоронним осередком не тільки історико-культурного, а й природоохоронного характеру. Також Заповідник опікується пам’ятками (об’єктами) культурної спадщини, що знаходяться на території Канева та Канівщини. Серед них пам’ятні поховання, що знаходяться на цвинтарі в урочищі Монастирок, поруч з Тарасовою Горою (пам’ятний знак на місці поховання жертв голодомору в Україні 1932–1933 років, встановлений 2003 року з ініціативи Шевченківського національного заповідника; могила кобзаря Олекси Чуприни (1908–1993), що більше тридцяти років співав біля національної Святині; місце поховання праху відомої перекладачки творів Т. Г. Шевченка англійською мовою Віри Річ (Елізабет Джоан Річ) (1936–2009); поховання хранителів Меморіалу та осіб, дотичних до його становлення); на цвинтарі в урочищі Сельце (могила колишньої нареченої поета – Ликери Полусмак (1840-1917), із викарбувані на гранітному постаменті слова поезії Тараса Шевченка «Барвінок цвів і зеленів…»); та пам’ятні знаки на місцях перебування Тараса Шевченка у селах Канівської територіальної громади (Пекарі, Межиріч, Келеберда, Мартинівка, Лука, Прохорівка). У сфері інтересів Шевченківського національного заповідника перебуває Михайлова гора – пам’ятка садово-паркового мистецтва у с. Прохорівка, колишня садиба першого ректора Київського університету св. Володимира,вченого-природознавця, історика, фольклориста, письменника, краєзнавця, члена-кореспондента Петербурзької Академії наук Михайла Максимовича (1804-1873), у якого гостював Тарас Шевченко у 1859 році. На території пам’ятки знаходиться поховання М. Максимовича (пам’ятка історії національного значення) та членів його родини; віковий дуб, що носить ім’я Т. Шевченка (пам’ятка природи), та інші насадження, що мають високу природоохоронну цінність. На даний момент територія Михайлової гори, нещодавно передана у власність держави, перебуває в занепаді і потребує виваженого наукового підходу до визначення, перш за все, підпорядкування та відповідальності, що дасть можливість цілісно забезпечити збереженість пам’яток історії та природи. Подібна ситуація склалась і відносно пам’ятки археології національного значення – Межиріцького поселення мисливців на мамонтів, внесеного до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як «Стоянка» (1,5 млн. – 10 тис. р. до н. е.), що знаходиться на території Канівського району (с. Межиріч), яка також потребує вирішення питання опіки та захисту. Шевченківський національний заповідник продовжує працювати задля захисту та збереження української національної Святині та її історико-культурного ландшафту. Адже збережені пам’ятки історії та культури, пов’язані з ними живі традиції об’єднують покоління, формують національну ідентичність народу та територій, на яких він проживають. Не даремно, більшість воєнних конфліктів, спрямованих на окупацію земель, насадження іншої ідеології та стирання історичної пам’яті завжди супроводжуються нищенням чи загарбанням саме найвизначніших пам’яток, об’єктів культури: доки існує національна спадщина, можна говорити і про існування окремої нації. Дякуючи Збройним Силам України, друзям і партнерам із різних куточків світу, стоїмо на культурних блокостах на сторожі національної Святині! Разом до Перемоги! Лариса Миколенко, Віта Дзима, відділ охорони пам’яток історії, культури та природи

Презентація книги “Витоки Шевченкового роду”

Хоч і дощило цілий день, але батьківщина Тараса Шевченка на Звенигородщині (с. Шевченкове) зустріла по-українськи щирцево і тепло. Хіба що вкотре заболіло бездоріжжя до землі, "яку сходив Тарас малими босими ногами". І коли ж нарешті хтось із владців змилосердиться над цією святою крайниною та побудує нормальні дороги?! Очільниця тамтешнього Заповідника Людмила Шевченко разом зі своїми колегами організувала чудову презентацію виданої власними силами книги, написаної нащадками Шевченкової сестри Катерини - Дмитром Красицьким і його племінницею Людмилою Красицькою "Витоки Шевченкового роду". Пані Людмила Красицька поділилася своїми думками про те, яким образ Тараса Григоровича вона намагалася живописати, аби сучасний українець зміг реальніше уявити його - без стереотипного совєцького налою. У заході взяв участь і пра... внук Поетового брата Микити - відомий художник Микола Лихошва, чиїми картинами проілюстрована біографічне видання. До речі, 90-річний художник передав нашому Шевченківському національному заповіднику 96 своїх картин - і був дуже здивований, що ми йому подарували свіжо виданий каталог його ж робіт, який уклала наша науковиця Алла Яхімович. Зворушені обставою роковища Шевченків, навідали й могилу поетової Матері. Емоційного надиху додав Роман Сущенко , колишній кремлівський політв'язень, чудовий художник і нині сущий депутат обласної ради. Виставка його робіт якраз зібрала зацікавлених відвідувачів, особливо, місцеву учнівську молодь, у музеї Т. Шевченка. Передала і я зі своїми колегами - Аллою Яхімович і Валентиною Авраменко - подарунки від Тарасової Гори Батьківщині Тараса (ряд наших видань), а також почитала відвідувачам свою поезію війни. Дякую Людмилі Михайлівні за давню дружбу. Трудимося разом на культурному українському фронті, бережемо дух Пророка нашого. Кланяємося щиро ЗСУ і з нетерпінням ждемо Перемоги.

Валентина КОВАЛЕНКО, в.о.генерального директора Шевченківського національного заповідника

Актуальність Шевченкового Слова

16 Квітня, 2024

У рамках відзначення 210-річниці з дня народження Тараса Шевченка Світлана Брижицька, заступника генерального директора Шевченківського національного заповідника з наукової роботи, кандидата історичних наук взяла участь у науковій дискусії «Проблеми прочитання збірки Тараса Шевченка «Три літа» (до 177-ї річниці з дня арешту Тараса Шевченка 5 квітня 1847 р.), що проходила 5 квітня 2024 року у «Музеї Заповіту Т. Г. Шевченка» Національного історико-культурного заповідника «Переяслав» (м. Переяслав) у рамка науково-просвітницького проєкту «Десяте літо». Із вітальним словом до присутніх звернувся генеральний директор заповідника Олексій Лукашевич. Модератор заходу та доповідач – Наталія Павлик, старший науковий співробітник науково-дослідного відділу «Музей Заповіту Т. Г. Шевченка», член Національної спілки письменників України (Переяслав), окреслила ряд питань дискусії, які було обговорено у колі науковців, а саме: - місце й час написання та укладання Тарасом Шевченком збірки «Три літа»; - історія рукопису збірки «Три літа»: чи є поема «Єретик» її складовою; - проблематика першого автографа твору «Як умру, то поховайте…» із збірки «Три літа»; - перша публікація збірки «Три літа»; - редакції та оцінки збірки «Три літа». За результатами засідання було прийнято Ухвалу. У дискусії взяли участь: Олександр Боронь, доктор філологічних наук, старший науковий співробітник, заступник директора з наукової роботи, завідувач відділу шевченкознавства Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (Київ); Олег Коломієць, шевченкознавець, член Національної спілки письменників України (Переяслав), Марина Навальна, доктор філологічних наук, професор, в.о. завідувача кафедри журналістики та мовної комунікації Національного університету біоресурсів та природокористування України (Київ), Катерина Нагайко, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник науково-дослідного відділу «Музей Заповіту Т. Г. Шевченка», член Національної спілки письменників України (Переяслав). «Музею Заповіту Т. Г. Шевченка» було передано в дар друковану наукову шевченкознавчу літературу і тематичні календарі-планери, створені на основі музейної колекції Шевченківського заповідника – результат роботи наукових співробітників у 2023 році. У свою чергу, заповідник отримав від організаторів заходу наукове видання –Національного історико-культурного заповідника «Переяслав» (2023), що поповнить бібліотеку на Тарасовій горі.