Повернутися до новин

Шевченківськму меморіалу в Каневі – 83

18 червня 1939 року було урочисто відкрито музей Тараса Шевченка  та пам’ятник на його могилі.

Формування сучасного меморіального комплексу на Тарасовій Горі розпочинає свою історію у 1931 р. урядовою постановою «Про відзначення 70-х роковин з дня смерті Тараса Шевченка», виданою на додаток до постанови 1925 р. «Про оголошення території могили Т. Шевченка державним заповідником». Документом було передбачено перетворити територію Шевченкової могили біля Канева на культурно-освітній осередок:   «…1) спорудити на могилі Т. Г. Шевченка новий пам’ятник; 2) збудувати на території заповідника, поблизу могили, будинок ім. Т. Г. Шевченка і в ньому влаштувати музей-пам’ятник, збірку картин, що відображають типаж та події з окремих творів Шевченка, книгозбірню та читальню, аудиторію для лекцій та кіноустановку, а також само збудувати та устаткувати готель для екскурсантів-відвідувачів; 3) не порушуючи природного стану та вигляду гори, що є територією могили Т. Г. Шевченка, провадити подальше її впорядкування…».

У 1933 р. спеціально призначена комісія від Облнауки визначила ділянку та обсяг будівництва і затвердила основну концепцію подальшого розвитку заповідника. Виходили з того, що оформлення Тарасової гори (будівництво музею, реставрація могили, спорудження пам’ятника, упорядкування сходів, зелені насадження) потрібно вирішувати в комплексі єдиним архітектурним проектом, центральним місцем оформлення гори стають могила і пам’ятник, а всі інші архітектурні точки мають органічно пов’язуватися з ними. Основною вимогою було збереження історично-природного образу місцевості, характеру гори та рослинності на ній; музей і пам’ятник повинні добре проглядатись з боку Дніпра, а всі господарські споруди та кіномайданчик розмістити на території біля готелю, щоб не «перетворити Тарасову гору на місце розваг».

У пояснюючій записці до проекту наголошувалося, що за своїм характером «оформлення могили Шевченка з пам’ятником і меморіальним музеєм є винятковим явищем культурного значення».

Складання проєкту доручили відомому митцю, професору Василю Кричевському(1873-1952), який залучив до роботи свого талановитого учня Петра Костирка (1897-1982). Глибоко вивчивши творчість Тараса Шевченка, усвідомлюючи його значення в історії українського національного відродження, митці спроєктували музей, що в єдності архітектурного та художнього рішення не лише розкрив велич генія і засади його творчості, а й став безпрецедентним випадком музейного будівництва у довоєнній Україні.

В основу проєкту майбутнього музею було покладено образ селянської хати, під стріхою якої виростав і Тарас Шевченко: високий дах, значний виступ карнизу по всьому периметру будинку (піддашшя), стилізований під призьбу гранітний цоколь музею. Інтер’єри музею поєднували в собі враження архітекторів від палацових комплексів та найкращих досягнень традиційного українського житла, де простір світлиці формує урочисту атмосферу цивільного храму.

11 березня 1934 р. відбулися урочисті закладини музею-пам’ятника Т. Г. Шевченка, а вже у квітні почалося його спорудження. Будівництво відбувалося у надзвичайно складній економічно-політичній ситуації. Спочатку роботи велись активно, але в наступні роки було внесено суттєві зміни до первісного задуму авторів, зумовлені обставинами як економічного (брак коштів, досвіду будівництва музеїв і нестача якісних будівельних матеріалів), так і політичного характеру (політика деукраїнізації, політичні репресії проти української інтелігенції 1930-х рр.). Це призвело до спрощення проєкту, зниження архітектурної виразності та експлуатаційних характеристик споруди. Проте, навіть у такому стані своєї архітектурної та будівельної незавершеності будинок музею своїм інноваціями справляв сильне враження та відразу ж увійшов до підручників та архітектурних енциклопедій як зразок українського модернізму:  «… двоповерхова будівля у плані асиметрична, головний вхід акцентовано шести пілястровим портиком із трикутним фронтоном. Стіни фасадів мають вертикальний розвиток композиції та розчленовані лопатками на всю висоту, створюючи площинне обрамлення віконних прорізів. Домінантою вхідної групи є двосвітній вестибюль, просторову легкість якому придають стрункі квадратні колони з канелюрами на два поверхи, які підтримують кесоновану стелю, розписану мальовничими розетками; парадні тримаршеві розпашні сходи з великими вітражними вікнами з багатим рослинним орнаментом ведуть на другий поверх; музейне обладнання (щити, стільці, лави, столи, гардини, килими, горщики для квітів) теж з мотивами народної творчості в основі…».

До 1937 р. було практично завершено зовнішнє і внутрішнє оформлення музею, яке хоч і не повністю відповідало задумам авторів, але все ж архітекторам таки вдалося відстояти у художньому проєкті елементи національного колориту. А стилістика архітектурної частини зовнішньої та внутрішньої оздоб музею були в цілковитій гармонії із довкіллям Тарасової Гори і Дніпра, адже їх ідеї ґрунтувались на тому, що оформлення меморіалу (будівництво музею, реставрація могили, спорудження пам’ятника, упорядкування сходів, зелені насадження) потрібно вирішувати «єдиним архітектурним проєктом, щоб зберегти історично-природний образ місцевості, характер гори та рослинність на ній».

Історія встановлення нового пам’ятника на могилі Кобзаря була не менш складною, суперечливою і відображала ідеологічну боротьбу, що точилась у суспільстві та мистецтві. Після проведення низки конкурсів, 5 лютого 1939 р., Рада Народних Комісарів врешті прийняла постанову про будівництво нового пам’ятника на могилі Тараса Шевченка, використавши для цього фігуру поета у повний зріст, відлиту у бронзі (ск. М. Манізер)  на постаменті з гранітних блоків темно-сірого кольору.

18 червня 1939 р., в присутності 40 тисяч шанувальників Тараса  Шевченка, було урочисто відкрито музей і новий пам’ятник на його могилі…

Складну історію створення Меморіалу у тяжкі роки  репресій і голодомору вдалося розкрити, зокрема, завдяки численним документам (креслення, пояснювальні записки до проекту, протоколи виробничих нарад, листи, телеграми, ескізи, фрагменти орнаментів зовнішнього та внутрішнього художнього оформлення музею, фотографії, вирізки з періодики тощо) з архіву Петра Костирка, переданого до музею у 1980-х рр., а також значній частині матеріалів унікальної  колекції родини Кричевських, серед яких – ескізи проектів зовнішнього та внутрішнього оформлення музею Тараса Шевченка біля його могили, виконані Василем Кричевським у 1933-1936-х рр., що потрапили до музейної колекції з 1991-2003 рр.

Вони стали основою для створення науково-проєктної документації в ході  ремонтно-реставраційних робіт (2003-2010 рр.). Тоді було підсилено фундаменти будівлі, міжвіконні простінки та колони; замінено дерев’яні перекриття на залізобетонні; виготовлено металоконструкцію даху, здійснено його покриття керамічною черепицею; змонтовано систему опалення, вентиляції і кондиціонування. Корисна площа музею збільшилася майже вдвічі за рахунок побудованих підземних споруд, де розміщено сучасні фондові приміщення та виставкові зали, інші об’єкти інфраструктури.

В той же час, на завершальному етапі робіт (2010 р.), призначеними владою архітекторами було необґрунтовано проігноровано національні риси художнього образу музею в оформленні інтер’єрів, фасадів будівлі та експозиції, що значно збіднило і будинок музею, і експозицію.

У 2015-2017 роках здійснено (частково) роботи з повернення національного образу музейній будівлі.  Плекаємо надію, що після Перемоги все ж вдасться відновити художні розписи в експозиційних залах та орнаменти на колонах і стелях, здійснити  оформлення фасаду будинку майоліковим орнаментом згідно із первинним задумом талановитих зодчих Василя Кричевського та Петра Костирка.

З часу відкриття сучасного Шевченківського Меморіалу змінювався образ Тарасової Гори, створювалися нові музейні експозиції. Але незмінною залишалась традиція збереження в усій красі та величі національної Святині.

І сьогодні, особливо у цей надскладний для України час, пріоритетними завданням хранителів Меморіалу є захист духовної вершини Українського народу, її історико-культурних та природних ландшафтів як формотворчих складових національної ідеї, світогляду української нації, що значною мірою викристалізовуються під знаком феномену Тараса Шевченка.

Поділитися статтею

Більше новин

День пам’яток історії та культури

18 Квітня, 2024

18 квітня – Міжнародний день пам’яток і визначних місць, ратифікований в Україні як «День пам’яток історії та культури».   Вітаємо усіх причетних!   Збереження пам’яток історії та культури, особливо в умовах війни, є пріоритетним напрямком діяльності Шевченківського національного заповідника. Серед них особливе місце займає національна Святиня – пам’ятка історії та монументального мистецтва «Могила поета Тараса Григоровича Шевченка. 1861». З часу поховання поета на Чернечій горі у Каневі іі захистом займалося не одне покоління українців. Вже тоді, усвідомлюючи значення Тараса Шевченка в житті України та її народу, ними закладалися підвалини пам’яткоохоронної справи, яку розбудовують нинішні хранителі Меморіалу. Сьогодні на території Шевченківського національного заповідника, загальною площею 38 га, представлені й інші пам’ятки (об’єкти) історії, архітектури, археології, монументального мистецтва та природо-заповідного фонду, що становлять історичну і культурну цінність. Серед них – Багатошарове городище «Пилипенкова Гора» (IV-III тис. до н.е. ІХ ст. до н.е. – ІV ст.) – пам’ятка археології національного значення; Будинок музею Т. Шевченка – пам’ятка історії місцевого значення; Могила І. Ядловського (1933) (доглядача могили Т. Шевченка з 1884 по 1933 р.) – пам’ятка історії місцевого значення; Будинок базиліанського училища. 1784 р. – пам’ятка історії місцевого значення (Музей народного декоративного мистецтва); Будівля, в якій розміщувалась крамниця єврейських торгових рядів. 1898 р.– пам’ятка архітектури місцевого значення  (Історичний музей) та знаки пошанування новітньої історії: пам’ятний знак українському гетьману Івану Підкові (2007, ск. Кулик); пам’ятний знак українському патріоту Герою України Олексі Гірнику (2009, ск. А.  Балог); пам’ятники, які в різні часи стояли на могилі Тараса Шевченка – пам’ятник-хрест 1884 року (чавун; ск. В. Сичугов), пам’ятник-погруддя 1923 року (чавун; ск. К. Терещенко); відтворені шляхом історичної реконструкції – Перший народний музей Кобзаря – «Тарасова світлиця» 1884-1936 рр. (1991 р.) та Церква Покрови Пресвятої Богородиці поч. 18 ст. (2013-2014). Серед завдань Шевченківського національного заповідника – збереження, реставрація, паспортизація, внесення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України об’єктів історико-культурної спадщини; розширення території, зокрема, приєднання готелю «Тарасова гора» (1961), пам’ятки архітектури місцевого значення, що знаходиться неподалік Шевченкової могили; побудова нових експозицій музеїв як цілісного комплексу Заповідника, об’єднаних однією місією; впорядкування лісопаркової зони Заповідника тощо. Шевченківський національний заповідник, оберігаючи неповторні краєвиди, що надихали українського Генія і продовжують хвилювати душі відвідувачів меморіального комплексу та унікальний природний ландшафт лівобережжя, що охоронявся зусиллями кількох поколінь українців, є пам’яткоохоронним осередком не тільки історико-культурного, а й природоохоронного характеру. Також Заповідник опікується пам’ятками (об’єктами) культурної спадщини, що знаходяться на території Канева та Канівщини. Серед них пам’ятні поховання, що знаходяться на цвинтарі в урочищі Монастирок, поруч з Тарасовою Горою (пам’ятний знак на місці поховання жертв голодомору в Україні 1932–1933 років, встановлений 2003 року з ініціативи Шевченківського національного заповідника; могила кобзаря Олекси Чуприни (1908–1993), що більше тридцяти років співав біля національної Святині; місце поховання праху відомої перекладачки творів Т. Г. Шевченка англійською мовою Віри Річ (Елізабет Джоан Річ) (1936–2009); поховання хранителів Меморіалу та осіб, дотичних до його становлення); на цвинтарі в урочищі Сельце (могила колишньої нареченої поета – Ликери Полусмак (1840-1917), із викарбувані на гранітному постаменті слова поезії Тараса Шевченка «Барвінок цвів і зеленів…»); та пам’ятні знаки на місцях перебування Тараса Шевченка у селах Канівської територіальної громади (Пекарі, Межиріч, Келеберда, Мартинівка, Лука, Прохорівка). У сфері інтересів Шевченківського національного заповідника перебуває Михайлова гора – пам’ятка садово-паркового мистецтва у с. Прохорівка, колишня садиба першого ректора Київського університету св. Володимира,вченого-природознавця, історика, фольклориста, письменника, краєзнавця, члена-кореспондента Петербурзької Академії наук Михайла Максимовича (1804-1873), у якого гостював Тарас Шевченко у 1859 році. На території пам’ятки знаходиться поховання М. Максимовича (пам’ятка історії національного значення) та членів його родини; віковий дуб, що носить ім’я Т. Шевченка (пам’ятка природи), та інші насадження, що мають високу природоохоронну цінність. На даний момент територія Михайлової гори, нещодавно передана у власність держави, перебуває в занепаді і потребує виваженого наукового підходу до визначення, перш за все, підпорядкування та відповідальності, що дасть можливість цілісно забезпечити збереженість пам’яток історії та природи. Подібна ситуація склалась і відносно пам’ятки археології національного значення – Межиріцького поселення мисливців на мамонтів, внесеного до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як «Стоянка» (1,5 млн. – 10 тис. р. до н. е.), що знаходиться на території Канівського району (с. Межиріч), яка також потребує вирішення питання опіки та захисту. Шевченківський національний заповідник продовжує працювати задля захисту та збереження української національної Святині та її історико-культурного ландшафту. Адже збережені пам’ятки історії та культури, пов’язані з ними живі традиції об’єднують покоління, формують національну ідентичність народу та територій, на яких він проживають. Не даремно, більшість воєнних конфліктів, спрямованих на окупацію земель, насадження іншої ідеології та стирання історичної пам’яті завжди супроводжуються нищенням чи загарбанням саме найвизначніших пам’яток, об’єктів культури: доки існує національна спадщина, можна говорити і про існування окремої нації. Дякуючи Збройним Силам України, друзям і партнерам із різних куточків світу, стоїмо на культурних блокостах на сторожі національної Святині! Разом до Перемоги!   Лариса Миколенко, Віта Дзима, відділ охорони пам’яток історії, культури та природи

Читати далі

Презентація книги “Витоки Шевченкового роду”

Хоч і дощило цілий день, але батьківщина Тараса Шевченка на Звенигородщині (с. Шевченкове) зустріла по-українськи щирцево і тепло. Хіба що вкотре заболіло бездоріжжя до землі, "яку сходив Тарас малими босими ногами". І коли ж нарешті хтось із владців змилосердиться над цією святою крайниною та побудує нормальні дороги?! Очільниця тамтешнього Заповідника Людмила Шевченко разом зі своїми колегами організувала чудову презентацію виданої власними силами книги, написаної нащадками Шевченкової сестри Катерини - Дмитром Красицьким і його племінницею Людмилою Красицькою "Витоки Шевченкового роду". Пані Людмила Красицька поділилася своїми думками про те, яким образ Тараса Григоровича вона намагалася живописати, аби сучасний українець зміг реальніше уявити його - без стереотипного совєцького налою. У заході взяв участь і пра... внук Поетового брата Микити - відомий художник Микола Лихошва, чиїми картинами проілюстрована біографічне видання. До речі, 90-річний художник передав нашому Шевченківському національному заповіднику 96 своїх картин - і був дуже здивований, що ми йому подарували свіжо виданий каталог його ж робіт, який уклала наша науковиця Алла Яхімович. Зворушені обставою роковища Шевченків, навідали й могилу поетової Матері. Емоційного надиху додав Роман Сущенко , колишній кремлівський політв'язень, чудовий художник і нині сущий депутат обласної ради. Виставка його робіт якраз зібрала зацікавлених відвідувачів, особливо, місцеву учнівську молодь, у музеї Т. Шевченка. Передала і я зі своїми колегами - Аллою Яхімович і Валентиною Авраменко - подарунки від Тарасової Гори Батьківщині Тараса (ряд наших видань), а також почитала відвідувачам свою поезію війни. Дякую Людмилі Михайлівні за давню дружбу. Трудимося разом на культурному українському фронті, бережемо дух Пророка нашого. Кланяємося щиро ЗСУ і з нетерпінням ждемо Перемоги.
Валентина КОВАЛЕНКО, в.о.генерального директора Шевченківського національного  заповідника

Читати далі

Актуальність Шевченкового Слова

16 Квітня, 2024

У рамках відзначення 210-річниці з дня народження Тараса Шевченка Світлана Брижицька, заступника генерального директора Шевченківського національного заповідника з наукової роботи, кандидата історичних наук взяла участь у науковій дискусії «Проблеми прочитання збірки Тараса Шевченка «Три літа» (до 177-ї річниці з дня арешту Тараса Шевченка 5 квітня 1847 р.), що проходила 5 квітня 2024 року у «Музеї Заповіту Т. Г. Шевченка»  Національного історико-культурного заповідника «Переяслав» (м. Переяслав) у рамка науково-просвітницького проєкту «Десяте літо». Із вітальним словом до присутніх звернувся генеральний директор заповідника Олексій Лукашевич. Модератор заходу та доповідач – Наталія Павлик, старший науковий співробітник науково-дослідного відділу «Музей Заповіту Т. Г. Шевченка», член Національної спілки письменників України (Переяслав),  окреслила ряд питань дискусії, які було обговорено у колі науковців, а саме: - місце й час написання та укладання Тарасом Шевченком збірки «Три літа»; - історія рукопису збірки «Три літа»: чи є поема «Єретик» її складовою; - проблематика першого автографа твору «Як умру, то поховайте…» із збірки «Три літа»; - перша публікація збірки «Три літа»; - редакції та оцінки збірки «Три літа». За результатами засідання було прийнято Ухвалу. У дискусії взяли участь: Олександр Боронь, доктор філологічних наук, старший науковий співробітник, заступник директора з наукової роботи, завідувач відділу шевченкознавства Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (Київ); Олег Коломієць, шевченкознавець, член Національної спілки письменників України (Переяслав), Марина Навальна, доктор філологічних наук, професор, в.о. завідувача кафедри журналістики та мовної комунікації Національного університету біоресурсів та природокористування України (Київ), Катерина Нагайко, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник науково-дослідного відділу «Музей Заповіту Т. Г. Шевченка», член Національної спілки письменників України (Переяслав). «Музею Заповіту Т. Г. Шевченка» було передано в дар друковану наукову шевченкознавчу літературу і тематичні календарі-планери, створені на основі музейної колекції Шевченківського заповідника – результат роботи наукових співробітників у 2023 році. У свою чергу, заповідник отримав від організаторів  заходу  наукове видання –Національного історико-культурного заповідника «Переяслав» (2023), що поповнить бібліотеку на Тарасовій горі.

Читати далі