Повернутися до новин

Пам’яті Івана Ядловського

21 лютого 2023 р. на Тарасовій горі вшанували 90-і роковини смерті доглядача могили Тараса Шевченка Івана Ядловського (1846-1933).

Значна частина історії Тарасової Гори пов’язана з іменем Івана Олексійовича Ядловського.У 1884 р., після впорядкування могили Тараса Шевченка, встановленням на ній чавунного хреста, було побудовано на Чернечій горі хату для сторожа.30 червня 1887 року троюрідний брат Тараса Шевченка Варфоломій Шевченко підписав угоду із місцевим жителем Іваном Ядловським, що той буде п’ять років доглядати могилу Кобзаря. В обов’язки доглядача могили також входила посадка дерев, квітів; мав слідкувати за порядком у Тарасовій світлиці, яка була створена у чистій половині хати;зустрічати відвідувачів, що приходили на Тарасову Гору.

Минали роки, десятиліття, а Іван Ядловський продовжував виконувати свою почесну місію.

Радянська влада, розуміючи значення могили Тараса Шевченка для українського народу, намагалася взяти її під контроль. Так, на засідання бюро Шевченківського окрпарткому від 28 серпня 1924 р. розглядалося питання «Про стан могили Тараса Шевченка». Винесли рішення і про Івана Ядловського: «…Рахувати, що дід, який є на могилі, хоча й знятий бути не може, але залишать могилу тільки на нього політично небезпечно. – Встановить штат: Завідувач хатою-музеєм і два хранителя могили обов’язково».

У 1925 р. було створено Історико-культурний заповідник «Могила Т.Г. Шевченка», який мав свій штат, алеІван  Ядловський продовжував жити у маленькій хатинці неподалік могили Тараса Шевченка. Тут він і помер 21 лютого 1933 року,як пригадують канівські старожили, – від голоду.Відповідно до бажання Ядловського, його поховалина Тарасовій Горі, і нині її відвідувачі можуть побачити скромну могилу сторожа.

У 1937 році, коли побудували приміщення сучасного музею, хата була розібрана, відновлена лише у 1991 році.

У Івана Ядловського було шість синів і три дочки: Євген, Павло, Данило, Марко, Василь, Настя, Параска, Марина, Федір. Уже традицією стало, що із нащадками Івана Ядловського науковці Шевченківського національного заповідника підтримують тісні зв’язки. 21 лютого 2023 р. на Тарасову гору прийшли родичі Івана Ядловського, представники громадськості Канева. Отець Сергій, настоятель козацької церкви Покрови Пресвятої Богородиці, відправив біля могили Івана Ядловського поминальну службу.

Відвідали Тарасову світлицю.У її наповненні експонатами допомогли нащадки Івана Ядловського, які передали оригінальні речі, якими колись він користувався, або ж зробив власними руками.Зокрема, Ярмола Ольга (внучка Івана Ядловського) подарувала кролевецький рушник, який раніше був у музеї. В кухні, як і в кожній селянській хаті, знаходиться піч, на припічку – горщики з родини Ядловських; ковганка, виготовлена самим Іваном Олексійовичем.На столі – самовар, із якого людей пригощав чаєм, також ложка дерев’яна з рибкою на ручці, такі ложки він виготовляв, часто дарував їх відвідувачам, особливо дітям.

Мідний кухоль передали онуки Ядловського (доньки Марини) – Катерина Оболонська та Ольга Ярмола. Ковганку, дерев’яні колодки, горщик та тарілки подарував правнук по лінії дочки Параски Яценко Анатолій Омелянович. Частину тарілок (знаходяться у миснику, який праворуч від дверей) подарував правнук по лінії Насті Олексій Іванович Баліцький. Круглий стільчик, на якому сидів, шиючи взуття Іван Олексійович, принесла до музею Мотрона Іванівна Ядловська(дружина внука Євгена). Рубель для прасування, виготовлений самим Іваном Олексійовичем, передала внучка по сину Марку Ніна Петрівна Ядловська.Всі ці речі свідчать про майстровитість Івана Ядловського. Його онук, Павло Андрущенко, згадував: «Мабуть, не було такого, щоб дід не вмів робити. Він і чоботи шив, і ятер плів, і сітки та забродні в’язав, бо і рибу сам ловив».

На жердці – одяг, зокрема, хустина  та юпка Меланки Ядловської – дружини Івана Олексійовича.

Із багатьма родичами Івана Ядловського вдалося налагодити зв’язки завдяки науковим пошукам колишньої завідувачки відділу «Історія Шевченкової могили» Раїси Василівни Танани, яка у 1991 р. створювала експозицію Тарасової світлиці та помешкання Івана Ядловського. У день пам’яті доглядача могили поета вона теж прибула до музею і пізніше виступила зі своїми спогадами.

Про особистість Івана Ядловського, спогади діячів української культури, які відвідували Тарасову Гору у ХІХ – на початку ХХ ст., продовжилася розмова у конференц-залі музею Тараса Шевченка. Зокрема, завідувачка науково-дослідним відділом охорони пам’яток історії, культури та природи Віта Дзима ознайомила із життєвим шляхом доглядача могили поета, історією впорядкування його могили. Розповідь супроводжувалася відеорядом світлин Івана Ядловського, Тарасової світлиці, могили Тараса Шевченка у різні роки.

Валентина Авраменко, завідувачка сектором «Історія Шевченкової могили»,приділила увагу спогадам видатних діячів української культури, які в різний час побували на Тарасовій Горі і залишили свої враження про Тарасову світлицю та її господаря – доглядача могили Шевченка.

Завідуюча відділом наукових досліджень Людмила Чорна присвятила свій виступ ще одній пам’ятній даті – 90-річчя голодомору в Україні, адже останні роки життя Івана Ядловського припадають на цей важкий для українців період. Уже в кінці 1920-х років розпочинається нищення українського селянства. Про сина Павла відомо, що його «розкуркулили»: забрали новозбудовану хату (пізніше в ній у 1930 р. влаштували Бессарабську трудову школу). Павло змушений був тікати з Канева, а його дружину кинули до в’язниці.

У людей забирали не лише зерно, але й усяку їжу. 7 серпня 1932 року з’явилась постанова ВЦВК й РНК СРСР «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Ця постанова в народі відома під назвою «Закон про п’ять колосків», адже карали навіть дітей за жменьку зерна у кишені чи декілька колосків, піднятих на зібраному полі.За це міг бути розстріл, а якщо були «пом’якшувальні обставини» — позбавлення волі на термін не менше від 10 років. Постанова втратила силу тільки у 1947 році.

Про те, як страждали і помирали від голоду жителі Канева відомо завдяки колишній працівниці заповідника, дослідниці історії Шевченкової могили Тарахан-Березі Зінаїді Панасівні.Вона встигла зібрати спогади у старожилів Канева, яким вдалося пережити страшні 1932-33 роки. Особливо хвилюючою є розповідь її мами, Марії Гаврилівни Берези (1908 р.н.,уже покійної). Її маленька дочка Наталочка (старша сестричка Зінаїди) померла від голоду. Марія Гаврилівна важко працювала на будівництвах мосту, приміщенні музею задля кусочка чорного хліба. Щоб вижити, батьки Зінаїди Панасівни встигли виїхати до Мурманської області (пізніше було заборонено покидати Україну). Батьки Марії Берези померли від голоду, і їй дуже боліло, що не знає місця їх поховання. Тітка Марії Гаврилівни Варка була дружиною Федора Ядловського.Вона написала про смерть батьків. Мати Варки, Хтодоха (бабуся Берези Марії) доживала віку вкупі із Іваном Ядловським  у хатинці  біля могили Шевченка. «Та коли помер Ядловський у лютому 1933 року, то його поховав заповідник. А коли через два місяці померла бабуся Хтодоха, то її не було за що поховати, і вона мертва вже декілька днів лежала вдома, але не було кому викопати могилу – всі були наскільки ослаблі..», – так розповідала Марія Гаврилівна.

Цінько Ганна Григорівна (1909 р.н.) бачила  Івана Ядловського незадовго до його смерті: «А він сидить такий висохший, труп один, дерев’яні ложечки робить (красиві ложки робив!). Я й кажу йому, що мене послали, щоб я костюм Вам пошила. А він мені: Я вмру і в цім костюмі, що на мені. Краще б ви мені їстоньки принесли. Я з голоду вмираю. Я живих тут людей не бачу. Всі помирають з голоду… Ніхто не приходить.

І так плакав, бідненький. Поки було подужає, то вийде, було, на гору – та гукне кого. А як не зміг вже ходити – то не міг і гукнути»

Так Іван Олексійович Ядловський став ще однією жертвою голодомору.

На завершення розмови прочитала свій вірш, присвячений Івану Ядловському, канівська поетеса Віра Носенко, внуки якої теж належать до великої родини Ядловських.

Нині відтворена хата на Тарасовій Горі привертає увагу багатьох відвідувачів. Її сприймають як «куточок української історії», «збереження історичної спадщини», багатьом нагадує «дитинство, рідну бабусину хату». «Побував у цій хаті, я наче побував в своїй хаті в с. Ладиженка Черкаської області… в цій хаті я спомнив своє дитинство і юність, спомнив щастя, радість, а также і горе (голод 1932-33 рр.)…» – поділився своїми враженнями один із відвідувачів.

Під час повномасштабного вторгнення московщини українці чіткіше усвідомили важливість збереження своєї історичної спадщини: «Торкнулися до історії, до свого коріння. Це важливо для кожного українця. Слава Україні! Смерть клятим ворогам! М. Миргород, підпис».

Часто приходять до могили Тараса Шевченка воїни Збройних Сил України, залишаючи на згадку у Тарасовій світлиці свої шеврони та записи із вірою в перемогу: «Мрія здійснилася, побували на Тарасовій горі. Має здійснитися інша мрія. Ми переможемо над москалями!».

Ворог, грабуючи музеї, знищуючи архітектурні пам’ятки, спалюючи українські книжки, намагається позбавити нас історичної спадщини. І ми  чітко усвідомлюємо, наскільки важливим для кожного народу є збереження його національного культурного надбання.

Вшановуючи Івана Ядловського, ми вшановуємо всіх тих, хто доклався до збереження цього святого для українців місця – Тарасової Гори із могилою українського генія.

Поділитися статтею

Більше новин

Музеєфікація війни

17 Травня, 2024

15 травня, у м.Києві  у Національному музеї Голодомору-генециду за участю музейників України відбулася розмова-дискусія щодо музеєфікації війни та завдань і викликів у комплектуванні музейних колекцій. Участь у дискусії взяли і представники нашого заповідника: Світлана Брижицька, заступник генерального директора з наукової роботи, Таміла Осипенко, головний зберігач фондів, Ірина Батеровська, завідувач сектору збереження,  Валентина Мироненко, фахівець з обліку. Захід був спрямований на обмін досвідом у профільній спільноті музейників, на виявлення «білих плям» у питанні комплектування музейних колекцій предметами, що репрезентують російсько-українську війну для подальшого вдосконалення внутрішніх механізмів комплектування. Досвідом роботи поділилися Тетяна Пилипчук з Харківського літературного музею, Яна Гринько, завідувачка виставково-експозиційного відділу Музею Голодомору, Ольга Сало, заступниця генерального директора Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні — Музею Революції гідності, та головний зберігач Музею війни Оксана Янковенко. Представниця МКІП, директорка Департаменту культурної спадщини Мар’яна Томин поділилася власним баченням можливостей співпраці між культурними інституціями та іншими державними органами.

Читати далі

Тарас Шевченко. Образ в мистецтві

Книжкова колекція Шевченківського національного заповідника поповнюється новими експонатами. Нещодавно книжкова колекція Шевченківського національного заповідника, завдяки старанням адміністрації заповідника, адже поповнення колекції вартує 3500 грн. бюджетних коштів, а для працівників музею та шанувальників безсмертного Кобзаря є безцінним, збагатилася книгою «Тарас Шевченко. Образ в мистецтві» уавторствіЧуйко Тетяни, заступниці з наукової роботи Генерального директор Національного музею Тараса Шевченка. У книзі 10 частин з відповідними назвами, що розкривають змістовне та ілюстративне наповнення кожної частини: мистецький образ Шевченка ще за життя Генія до сучасної трагічно-героїчної доби – часу російсько-української війни.Для кожної частини книги характерний аналіз культурно-історичного періодуу якому жив і працював той чи інший художник, який зображав Поета та окреслені основи, що вже не перше століття кристалізуютьгенерації митців, які «модифікують» формотворчі рецепції у створенні особистості Кобзаря. У виданні більше, а ніж 200 ілюстрацій. 21 художня робота була надана нашим заповідником: Єлева Костянтин. Портрет Тараса Шевченка. Папір, сангіні. 1947; Касіян Василь. Портрет Тараса Шевченка. Папір, акварельований естамп. 1945; Касіян Василь. Ілюстрація до поетичного триптиха «Доля. Муза. Слава» - «Муза». Папір, туш. акварель. 1949; КасіянВасиль. Ілюстрація до поетичного триптиха «Доля. Муза. Слава» - «Слава». Папір, туш. акварель.1949;Караффа-Корбут Софія. Ілюстрація до поезії «І золотої, й дорогої…». Папір, кольорова ліногравюра. 1960-і рр.; Караффа-Корбут Софія.Ілюстрація до поезії «Мені тринадцятий минало…».Папір, кольорова ліногравюра. 1960-і рр.; Антонюк Андрій. «Тарас Шевченко. в казематі». Полотно, олія. 1982-1983; Марчук Іван.  Ілюстрація до поезії «І золотої, й дорогої…». Картон, темпера. 1983; Марчук Іван.  Ілюстрація до поезії «Три літа». Картон, темпера. 1983; Кушнір Веніамін. «Апостол правди». Полотно, олія. 1970-1988; Стецько Дмитро. «Тарас Шевченко.» Картон, олія. 1986; Баринова-Кулеба Віра. «Діду, найміть Тараса вівці пасти». Полотно, олія. 1989; Данченко Олександр. «Тарас Шевченко в Петербурзі 1837 р.». Папір, офорт. 1970; Данченко Олександр. «На засланні». Папір, офорт. 1982; Крислач Іван. Портрет Тараса Шевченка. Папір, лінорит. 1983; Забашта Василь. «Борітеся-поборете…».  Полотно, олія. 1996; Цимбал Василь. «Тече вода в синє море…». Полотно, темпера. 1999; Гарбуз Володимир. Портрет Тараса Шевченка. Полотно, олія. 2000; Франчук Валерій. «І серце жде чогось…». Полотно, олія. 2001; Чаус Віктор. «Люди і долі». Полотно, олія. 2012; Кукуруза Сергій. «Шевченко біля вежі Кармалюка в Кам’янці-Подільському». Папір, ліногравюра. 1963. Фондова колекція Шевченківського національного заповідника популяризується в одному з найкращих видань сучасної України, що з’явилося у першому півріччі 2024 року.

Читати далі

Перший “Кобзар”

26 Квітня, 2024

  26 квітня 2024 року минає 184 роки від дня виходу у світ першої поетичної збірки творів Тараса Шевченка «Кобзар» (1840). За власним свідченням Шевченка вірші писати він почав ще кріпаком, а коли вже став вільною людиною та був зарахований студентом до Петербурзької академії мистецтв, про його пристрасть до поезії стало відомо поету Євгену Гребінці, з яким Шевченко був знайомий з 1835 року. Саме йому Шевченко передав свою поетичну посвяту «На вічну пам’ять Котляревському» разом з чотирма іншими поезіями для публікації в альманасі «Ластівка». В кінці 1839 року Гребінка познайомив Шевченка зі своїм приятелем по Ніжинській гімназії відставним штаб-ротмістром, полтавським поміщиком Петром Мартосом, небайдужою до літератури людиною, гімназійним товаришем Миколи Гоголя і дописувачем у літературні альманахи. За рекомендацією Євгена Гребінки він замовив у Шевченка свій акварельний портрет і під час одного із сеансів, коли йому довелось позувати у квартирі художника, Мартос побачив рукописи з його віршами. Вражений прочитаним, він, отримавши схвальний відгук про них Гребінки, вирішив видати вірші Шевченка окремою книжкою. Відібрані поезії впорядкував Євген Гребінка і 12 лютого 1840 року він отримав схвальний вердикт Петербурзького цензурного комітету. 26 квітня 1840 року накладом 1 000 примірників вийшла перша збірка поезій Тараса Шевченка, видана коштом Петра Мартоса, до якої увійшло вісім творів: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ'яненка», «Іван Підкова» і «Тарасова ніч». Книга, надрукована «ярижкою» на якісному папері,  мала зручний формат і незважаючи на високу ціну в 1 карбованець сріблом, досить швидко була продана у магазинах Петербурга. На початку книгу прикрашав офорт за малюнком Василя Штернберга «Кобзар із поводирем». Існує два варіанти видання: з кількістю сторінок 106 та 116. Це пов’язано з тим, що перший наклад вийшов практично не цензурований, а після шаленого розголосу, який отримав «Кобзар» своїм антиімперським спрямуванням, його було піддано більш жорсткій цензурі і всі подальші примірники були надруковані з купюрами. Небагато поетів, сучасників Тараса Шевченка, були удостоєні такої прискіпливої уваги критиків до своїх видань, як він. Критика була різною, як позитивною, так і негативною, але жодне із критичних джерел не відмовило поетові у його непересічному таланті. Петербург, природно, першим заговорив про твори Шевченка. Відгуки були надруковані у періодичних виданнях «Отечественные записки», «Ластовка», «Северная пчела», «Художественная газета», «Литературная газета», із семи відомих – чотири були схвальними, решта, визнаючи талант Шевченка, дорікали йому за мову». Схвальний відгук на «Кобзаря» опублікував  автор першої друкованої рецензії Петро Корсаков.  Литературная газета» у статті «Кобзарь» Т. Шевченка» так характеризувала його твори: «Пан Шевченко назвав ім’ям «Кобзаря» збірку своїх українських дум і пісень. Ми прочитали цю збірку з величезним задоволенням і рекомендуємо її всім аматорам малоросійської поезії. У віршах п. Шевченка багато вогню, багато почуття глибокого, скрізь дихає в них гаряча любов до вітчизни. Його картини згідні з натурою і виблискують яскравими, живими барвами. Взагалі в авторі цих малоросійських віршів відчувається непідробний талант». Перша невеличка збірка поетичних творів Тараса Шевченка «Кобзар», стала видатною подією в культурно-літературному житті українського народу. Подібної збірки, де так правдиво було відтворене життя рідного народу, не було написано ніким із його сучасників. «А книжку, як розгорнув — дивлюсь — «Кобзар», та вже дуже вичитаний. Дарма! Я его притулив до серця, бо дуже шаную Вас, і Ваші думки кріпко лягають на душу»  – писав своєму землякові у Петербург український письменник Григорій  Квітка-Основяненко у листі від 23 жовтня 1840 року. Це видання стало знаковою подією як у житті самого автора, так і усього українського народу, адже після виходу в світ першої поетичної збірки його  стали називати кобзарем, а незабаром і батьком. Але були відгуки й іншого змісту, в яких вказувалося на те, що Шевченко спотворює думки і російську мову, підробляючи їх на хохлацький лад («Сын отечества», «Отечественные записки»). Сучасники, природно, не могли одразу збагнути всю силу і велич «Кобзаря», мало було таких, які могли б зрозуміти виняткову роль постаті Тараса Шевченка і його поетичного слова не лише в українській, а й у світовій літературі. Але в тому і в іншому випадку одне було спільне в оцінці, що «Кобзар» не був звичайною подією, він змусив широкі кола громадськості заговорити про себе. «Ця маленька книжечка, — як образно висловився І. Франко, — відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простою і поетичною грацією вислову». Тарас Шевченко стрімко увійшов у літературний процес Російської імперії, зруйнувавши стереотипи мислення своєю геніальною простотою, пісенною поезією, жертовною любов’ю до простого народу, до батьківщини. Протягом свого короткого життя він заслужив титул «мужицького поета», бо своєю творчістю демократизував літературний процес не тільки Росії, а й значної частини європейського континенту. Поетичне зерно Шевченка вчасно впало на благодатний ґрунт і дало свої рясні сходи не тільки в літературному процесі, а й у суспільно-політичному житті народів Російської імперії та європейських країн. Шевченко, вийшовши із підневільного кріпацького стану і піднявшись до аристократичних кіл, не відцурався свого походження, а навпаки своїм поетичним словом зміг возвеличити мільйони «малих отих рабів німих», до яких колись належав і сам. Письменник Панас Мирний у своїй праці «Про Тараса Шевченка» (1893) вкаже на той факт, що саме у 1840 році народилася Шевченкова слава, а його поетичне слово стало пророчим: «…невмирущу славу придбав собі Шевченко не малюванням, а своїми віршами. В 1840 році з поміччю приятелів надрукував свого першого «Кобзаря»… З цього й почалася віковічна Шевченкова слава. Огненне слово його наскрізь проймало серце не тільки тих, кому було близьке народне горе, а й тих, кому й байдуже було до того. …на Вкраїні вірші його приймали як благовісне, пророче слово». Перший лауреат Шевченківської премії, поет Павло Тичина у своїй передмові «Сила Кобзаря» до видання 1943 року порівнює появу «Кобзаря» з образом кам’яної брили, що відірвалась від велетенської скелі: «Цей образ брили кам’яної я і хочу прикласти до появи «Кобзаря» в літературі. Ах, сила названої книжки така була велика!…тож не дивно, що й сама поява «Кобзаря» ще за життя Шевченка для багатьох тоді сприйнята була буквально як обвал. Не обійшлося тоді було й без висміювань, без галасу, без крику. Та, не дивлячись на крик цей і галас, невеличка книжечка під назвою «Кобзар» своєю появою грандіозне зрушення зробила в літературі. І література лицем своїм рішуче повернулась у бік народу, до берегів реального життя, і зокрема – література українська» . Невпинно рухається колесо історії, летять роки, минають століття, а «палке слово Шевченка, пройняте беззавітною любов`ю до свого народу, і нині залишається життєдайним джерелом, потужним стимулом національного і духовного відродження незалежної України. Слушно кажуть, що Шевченко – це код нації, а в його Слові – невпокореному, живому й невмирущому – закодовані генетичні основи української духовності» – зазначає у передмові до видання творів Тараса Шевченка «Я так її, я так люблю…» публіцист, лауреат Шевченківської премії Володимир Мельниченко. Одне покоління приходить на зміну іншому « і кожне покоління прочитує це слово по-своєму, трактує його по-своєму, співвідносячи свій час з Великою Національною Позачасовістю» – говорить про видання «Кобзаря» український поет  Павло Мовчан. Надія ДОЛГІЧ, завідувач сектору «Т.Шевченко в житті і творчості»

Читати далі