До 150-річчя з дня народження Фотія Красицького (продовження)
Багато часу Фотій Красицький приділяв викладацькій роботі: вчителював у початкових і середніх школах, був керівником художньої школи в у Києві, викладав у Миргородському художньо – керамічному технікумі та Київському художньому інституті. Він є автором першого українського посібника «Рисування і малювання», що вийшов в1929 році і по якому навчалося не одне покоління майбутніх українських живописців. Він навчав, стверджуючи, що «картину треба читати, як книгу».[5].
Навесні 1922 року Красицький отримав листа від давнього приятеля Опанаса Сластіона, в якому останній кликав його працювати до Миргородського художньо-керамічного технікуму. Фотій Степанович залишає в Києві садибу та будиночок на околиці міста і вирушає до Миргорода. В анкетному листку для наукових діячів можна прочитати його власноручний запис: «…преподаю рисування, живопис і композицію керамічних форм». Але Фотій Степанович розумів, що надовго залишатися в Миргороді було б безперспективно як для художника. По закінченню навчального року він повертається в Київ. Появу Красицького знову в Києві тепло привітав у статті «Київські художники» журнал «Глобус». «… маляр і почасти скульптор Ф.С.Красицький – видатний педагог зі своїми особливими методами. Поважний рисувальник і неабиякий портретист, Красицький свої сили скупчив на портреті й на жанрових композиціях. В останніх має великий хист щодо психології типів і загального оформлення теми». [2].
Спочатку сім’я Фотія Степановича проживала на Андріївському узвозі (там же жив і його побратим художник Михайло Дяченко) в замку Річарда. Згодом родина Красицьких переїхала на околицю міста, в Пріорку. На щастя дерев’яний будинок зберігся до наших днів. Він виготовлений із матеріалу Дмитрівської церкви, розібраної в 1901 році. А збудована вона була Приором, польським настоятелем домініканського монастиря, разом з місцевими священниками. Фотій Степанович хотів купити будинок із садибою ще в 1905 році. Але засобів на його придбання не було і він звернувся по допомогу до видавців Миколи Чоколова та Стефана Кульженка. Микола Чоколов видав йому кредит, а Стефан Кульженко просто подарував гроші. На садибі Фотія Степановича побувало багато відомих людей, які залишили свій слід в культурі і мистецтві України та світу. У старому саду є висока-висока липа, посаджена власноруч Лесею Українкою, яка не раз гостювала у Красицьких. Також донині живуть і плодоносять два старі, розкидисті кущі кизилу, привезені нею з монастиря Кавказу і посаджені тут же на садибі Красицького. А Михайло Грушівський посадив калину і грушу… Бували тут і Коцюбинський, і Старицький, і Марія Заньковецька, родина Миколи Лисенка і багато інших людей тодішньої культурної еліти. І дерева, віком понад сто років, є свідками тих зустрічей, розмов, пленерів, чаювань, роздумів про майбутнє…[8]
Фотій Красицький співпрацює також у сатирично – гумористичному журналі «Шершень», друкує свої карикатури, жанрові картини, портрети. Він майже ніколи не підписувався повним ім’ям – писав монограму «ФК», криптограму «Кра-Кра» або «Ракф». Участь у журналі «Шершень» сприяла зростанню авторитету Фотія Красицького як графіка. Незабаром він був запрошений на посаду відповідального художника – редактора «Літературно – наукового вісника», що видавався у Києві. 1908 року Фотій Красицький виїздить за кордон, де знайомиться з західноєвропейським мистецтвом та встановлює зв’язки з кращими друкарнями Чехії та Німеччини. Через рік у Празі вийшли у світ кольорові листівки з його восьми картин. Педагогічна рада Київського художнього училища на своєму засіданні обирає Фотія Степановича викладачем живопису.
На початку 1916 року художник їде до Чернігова і Седнева, де збирався відпочивати від чорних примар війни. Того пам’ятного року в Києві було голодно і неспокійно. Малювати він почав з кам’яниці Лизогубів, спорудженої в ХУІІ столітті. В середині ХІХ ст. тут гостював Тарас Шевченко. В олійному краєвиді «Старовинна садиба у Седневі» (1916) художник справді відтворив епічний куточок української історії. У Чернігові, на Болдиній горі, Красицький малює етюди. Серед робіт чернігівського періоду вирізняється портрет «Дівчина в українському одязі» (1916), який експонувався на виставці в музеї Т.Г.Шевченка у Києві, а у 1916 році Київська художня школа організовує виставку картин, на якій були представлені шість картин Фотія Красицького.
У середині 20 – х років у Києві створюються творчі об’єднання художників різних напрямів і поглядів. Але в 30-ті роки стало тривожно: огульне переслідування та репресії української інтелігенції. У 1934 році заарештовують чоловіка середньої дочки Фотини поета – Олексу Влизька. Він глухонімий, мову розуміє тільки по губах, йому всього 26 років. Фотій Степанович пише в усі інстанції, намагаючись захистити зятя, але марно. Він помирає у в’язниці, а дочку висилають за межі України на Урал. Навесні 1937 року заарештовують другого зятя – письменника Петра Мельника. Старшу дочку Ірину під конвоєм з маленьким сином відправляють до Башкирії.
8 листопада 1937 року в приміщенні Народного мистецтва (нині Національний художній музей) відкрилась виставка, де були роботи відомих художників Миколи Бурачека, Олексія Шовкуненка, Федора Кричевського, але для картин Фотія Красицького місця не знайшлося. Його звинуватили в «українському націоналізмі», стали ігнорувати і обмежувати в творчому житті. Дивовижно, але долі діда і онука ніби перегукуються між собою. Але в родині біди не закінчуються. Згодом Фотію Красицькому, якому дозволили приступити до роботи в Художньому інституті, знову відмовляють. Незважаючи на настільки драматичну ситуацію, він тримає себе в руках, пише чергову книгу, малює, бере участь в першому з’їзді радянських письменників, що відкрився в 1938 році.
Художник наполегливо готується до чергової виставки своїх картин та війна 1941 року порушила всі плани. Фотій Степанович вирішив урятувати свої картини. Він попросив у сусіда воза, коня і встиг усе перевезти. Сім’я запакувала картини в бочки й закопала в садку. Але, повернувшись у Приорку, йому стало зле, трапився інсульт. Він довго хворів на ревматизм, турбувало серце. Родину Красицьких висиляють із будинку, і вона живе в окопі-землянці в глибині саду. Від сирості й холоду особливо страждає Фотій Степанович. Все це згодом приведе художника до тяжкої хвороби.
У 1943 році Київ звільнили. На щастя будинок Красицьких уцілів, а картини були передані державі. Частина робіт перебуває в Національному художньому музеї, а також у будинку художника. Три невеликі пейзажі виставлені в Національному музеї Тараса Шевченка. Де решта – невідомо. В архіві, згідно з чорновим списком художника зберігається 344 назви його робіт. Очевидно, і цей список неповний.
Невдовзі до художника «завітали» співробітники КДБ, цікавилися чим займалася родина в окупації. Вони не давали йому спокою, підозрювали, погрожували, домагалися «істини». Нарешті Фотій Красицький урятувався від переслідувань… 2 червня 1944 року він помер від крововиливу. Поховали його на Куренівському цвинтарі. Зібралося багато людей. Дорога до місця поховання була застелена килимами, труну на руках несли до самої могили.
У 1956 році на прохання доньки Фотія Степановича – Ірини прах художника перенесли на Байкове кладовище, недалеко від могили Лесі Українки, де пізніше було встановлено надгробок – бюст. Видатний художник був забутий на десятиліття. І лише в 1973 році відзначили його 100 – річний ювілей і не тільки на батьківщині, а й через ЮНЕСКО в усьому світі.
У Приорці названа його ім’ям вулиця. А на будинку, де з 1905 по 1944 рік жив і працював Фотій Степанович Красицький, у 1977 році встановлено меморіальну дошку. Будинок художника не є музеєм, там живуть його нащадки.
Про життя Фотія Красицького, методику його творчості відомо не так і багато. Сучасники не залишили нам спогадів про живописця. Довелося, крім картин і малюнків, вивчати біографію та листування художника, розмовляти з людьми, які добре його знали.
