Повернутися до новин

До 150-річчя з дня народження Фотія Красицького (продовження)

Багато часу Фотій Красицький приділяв викладацькій роботі: вчителював у початкових і середніх школах, був керівником художньої школи в у Києві, викладав у Миргородському художньо – керамічному технікумі та Київському художньому інституті. Він є автором першого українського посібника «Рисування і малювання», що вийшов в1929 році і по якому навчалося не одне покоління майбутніх українських живописців. Він навчав, стверджуючи, що «картину треба читати, як книгу».[5].

Навесні 1922 року Красицький отримав листа від давнього приятеля Опанаса Сластіона, в якому останній кликав його працювати до Миргородського художньо-керамічного технікуму. Фотій Степанович залишає в Києві садибу та будиночок на околиці міста і вирушає до Миргорода. В анкетному листку для наукових діячів можна прочитати його власноручний запис: «…преподаю рисування, живопис і композицію керамічних форм». Але Фотій Степанович розумів, що надовго залишатися в Миргороді було б безперспективно як для художника. По закінченню навчального року він повертається в Київ. Появу Красицького знову в Києві тепло привітав у статті «Київські художники» журнал «Глобус». «… маляр і почасти скульптор Ф.С.Красицький – видатний педагог зі своїми особливими методами. Поважний рисувальник і неабиякий портретист, Красицький свої сили скупчив на портреті й на жанрових композиціях. В останніх має великий хист щодо психології типів і загального оформлення теми». [2].

Спочатку сім’я Фотія Степановича проживала на Андріївському узвозі (там же жив і його побратим художник Михайло Дяченко) в замку Річарда. Згодом родина Красицьких переїхала на околицю міста, в Пріорку.  На щастя дерев’яний будинок зберігся до наших днів. Він виготовлений із матеріалу Дмитрівської церкви, розібраної в 1901 році. А збудована вона  була Приором, польським настоятелем домініканського монастиря, разом з місцевими священниками. Фотій Степанович хотів купити будинок із садибою ще в 1905 році. Але засобів на його придбання не було і він звернувся по допомогу до видавців Миколи Чоколова та Стефана Кульженка. Микола Чоколов видав йому кредит, а Стефан Кульженко просто подарував гроші. На садибі Фотія Степановича побувало багато відомих людей, які залишили свій слід в культурі і мистецтві України та світу. У старому саду є висока-висока липа, посаджена власноруч Лесею Українкою, яка не раз гостювала у Красицьких. Також донині живуть і плодоносять два старі, розкидисті кущі кизилу, привезені нею з монастиря Кавказу і посаджені тут же на садибі Красицького. А Михайло Грушівський посадив калину і грушу… Бували тут і Коцюбинський, і Старицький, і Марія Заньковецька, родина Миколи Лисенка і багато інших людей тодішньої культурної еліти. І дерева, віком понад сто років, є свідками тих зустрічей, розмов, пленерів, чаювань, роздумів про майбутнє…[8]

Фотій Красицький співпрацює також у сатирично – гумористичному журналі «Шершень», друкує свої карикатури, жанрові картини, портрети. Він майже ніколи не підписувався повним ім’ям – писав монограму «ФК», криптограму «Кра-Кра» або «Ракф». Участь у журналі «Шершень» сприяла  зростанню авторитету Фотія Красицького як графіка. Незабаром він був запрошений на посаду відповідального  художника – редактора «Літературно – наукового вісника», що видавався у Києві. 1908 року Фотій Красицький виїздить за кордон, де знайомиться з західноєвропейським мистецтвом та встановлює зв’язки  з кращими друкарнями  Чехії та Німеччини. Через рік у Празі вийшли у світ кольорові листівки з його восьми картин. Педагогічна рада Київського художнього училища на своєму засіданні обирає Фотія Степановича викладачем живопису.

На початку 1916 року художник їде до Чернігова і Седнева, де збирався відпочивати від чорних примар війни. Того пам’ятного року в Києві було голодно і неспокійно. Малювати він почав з кам’яниці Лизогубів, спорудженої в ХУІІ столітті. В середині ХІХ ст. тут гостював Тарас Шевченко. В олійному краєвиді «Старовинна садиба у Седневі» (1916) художник справді відтворив епічний куточок української історії. У Чернігові, на Болдиній горі, Красицький малює етюди. Серед робіт чернігівського періоду вирізняється портрет «Дівчина в українському одязі» (1916), який експонувався на виставці в музеї Т.Г.Шевченка у Києві, а у 1916 році Київська художня школа організовує виставку картин, на якій були представлені шість картин Фотія Красицького.

У середині 20 – х років у Києві створюються творчі об’єднання художників різних напрямів і поглядів. Але в 30-ті роки стало тривожно: огульне переслідування та репресії української інтелігенції. У 1934 році заарештовують чоловіка середньої дочки Фотини поета – Олексу Влизька. Він глухонімий, мову розуміє тільки по губах, йому всього 26 років. Фотій Степанович  пише в усі інстанції, намагаючись захистити зятя, але марно. Він помирає у в’язниці, а дочку висилають за межі України на Урал. Навесні 1937 року заарештовують другого зятя – письменника Петра Мельника. Старшу дочку Ірину  під конвоєм з маленьким сином відправляють до Башкирії.

8 листопада 1937 року в приміщенні Народного мистецтва (нині Національний художній музей) відкрилась виставка, де були роботи відомих художників Миколи Бурачека, Олексія Шовкуненка, Федора Кричевського, але для картин Фотія Красицького місця не знайшлося. Його звинуватили в «українському націоналізмі», стали ігнорувати і обмежувати в творчому житті. Дивовижно, але долі діда і онука ніби перегукуються між собою. Але в родині біди не закінчуються. Згодом Фотію Красицькому, якому дозволили приступити до роботи в Художньому інституті, знову відмовляють. Незважаючи на настільки драматичну ситуацію, він тримає себе в руках, пише чергову книгу, малює, бере участь в першому з’їзді радянських письменників, що відкрився в 1938 році.

Художник наполегливо готується до чергової виставки своїх картин та війна 1941 року порушила всі плани. Фотій Степанович вирішив урятувати свої картини. Він попросив у сусіда воза, коня і встиг усе перевезти. Сім’я запакувала картини в бочки й закопала в садку.  Але, повернувшись у Приорку, йому стало зле, трапився інсульт. Він довго хворів на ревматизм, турбувало серце. Родину Красицьких висиляють із будинку, і вона живе в окопі-землянці в глибині саду. Від сирості й холоду особливо страждає Фотій Степанович. Все це згодом приведе художника  до тяжкої  хвороби.

У 1943 році Київ звільнили. На щастя будинок Красицьких уцілів,  а картини були передані державі. Частина робіт перебуває в Національному  художньому музеї, а також у будинку художника. Три невеликі пейзажі виставлені в Національному музеї Тараса Шевченка. Де решта – невідомо. В архіві, згідно з чорновим списком художника зберігається 344 назви  його робіт. Очевидно, і цей список неповний.

Невдовзі до художника «завітали» співробітники КДБ, цікавилися чим займалася родина в окупації. Вони не давали йому спокою, підозрювали, погрожували, домагалися «істини». Нарешті Фотій Красицький  урятувався від переслідувань… 2 червня 1944 року він помер від крововиливу. Поховали його на Куренівському цвинтарі. Зібралося багато людей. Дорога до місця поховання була застелена килимами, труну на руках несли до самої могили.

У 1956 році на прохання доньки Фотія Степановича –  Ірини прах художника перенесли на Байкове кладовище, недалеко від могили Лесі Українки, де пізніше було встановлено надгробок – бюст. Видатний художник був забутий на десятиліття. І лише в 1973 році відзначили його 100 – річний ювілей і не тільки на батьківщині, а й через ЮНЕСКО в усьому світі.

У Приорці названа його ім’ям вулиця. А на будинку, де з 1905 по 1944 рік жив і працював Фотій Степанович Красицький, у 1977 році встановлено меморіальну дошку. Будинок художника  не є музеєм, там живуть його нащадки.

Про життя Фотія Красицького, методику його творчості відомо не так і багато. Сучасники не залишили нам спогадів про живописця. Довелося, крім картин і малюнків, вивчати біографію та листування художника, розмовляти з людьми, які добре його знали.

Поділитися статтею

Більше новин

День пам’яток історії та культури

18 Квітня, 2024

18 квітня – Міжнародний день пам’яток і визначних місць, ратифікований в Україні як «День пам’яток історії та культури».   Вітаємо усіх причетних!   Збереження пам’яток історії та культури, особливо в умовах війни, є пріоритетним напрямком діяльності Шевченківського національного заповідника. Серед них особливе місце займає національна Святиня – пам’ятка історії та монументального мистецтва «Могила поета Тараса Григоровича Шевченка. 1861». З часу поховання поета на Чернечій горі у Каневі іі захистом займалося не одне покоління українців. Вже тоді, усвідомлюючи значення Тараса Шевченка в житті України та її народу, ними закладалися підвалини пам’яткоохоронної справи, яку розбудовують нинішні хранителі Меморіалу. Сьогодні на території Шевченківського національного заповідника, загальною площею 38 га, представлені й інші пам’ятки (об’єкти) історії, архітектури, археології, монументального мистецтва та природо-заповідного фонду, що становлять історичну і культурну цінність. Серед них – Багатошарове городище «Пилипенкова Гора» (IV-III тис. до н.е. ІХ ст. до н.е. – ІV ст.) – пам’ятка археології національного значення; Будинок музею Т. Шевченка – пам’ятка історії місцевого значення; Могила І. Ядловського (1933) (доглядача могили Т. Шевченка з 1884 по 1933 р.) – пам’ятка історії місцевого значення; Будинок базиліанського училища. 1784 р. – пам’ятка історії місцевого значення (Музей народного декоративного мистецтва); Будівля, в якій розміщувалась крамниця єврейських торгових рядів. 1898 р.– пам’ятка архітектури місцевого значення  (Історичний музей) та знаки пошанування новітньої історії: пам’ятний знак українському гетьману Івану Підкові (2007, ск. Кулик); пам’ятний знак українському патріоту Герою України Олексі Гірнику (2009, ск. А.  Балог); пам’ятники, які в різні часи стояли на могилі Тараса Шевченка – пам’ятник-хрест 1884 року (чавун; ск. В. Сичугов), пам’ятник-погруддя 1923 року (чавун; ск. К. Терещенко); відтворені шляхом історичної реконструкції – Перший народний музей Кобзаря – «Тарасова світлиця» 1884-1936 рр. (1991 р.) та Церква Покрови Пресвятої Богородиці поч. 18 ст. (2013-2014). Серед завдань Шевченківського національного заповідника – збереження, реставрація, паспортизація, внесення до Державного реєстру нерухомих пам’яток України об’єктів історико-культурної спадщини; розширення території, зокрема, приєднання готелю «Тарасова гора» (1961), пам’ятки архітектури місцевого значення, що знаходиться неподалік Шевченкової могили; побудова нових експозицій музеїв як цілісного комплексу Заповідника, об’єднаних однією місією; впорядкування лісопаркової зони Заповідника тощо. Шевченківський національний заповідник, оберігаючи неповторні краєвиди, що надихали українського Генія і продовжують хвилювати душі відвідувачів меморіального комплексу та унікальний природний ландшафт лівобережжя, що охоронявся зусиллями кількох поколінь українців, є пам’яткоохоронним осередком не тільки історико-культурного, а й природоохоронного характеру. Також Заповідник опікується пам’ятками (об’єктами) культурної спадщини, що знаходяться на території Канева та Канівщини. Серед них пам’ятні поховання, що знаходяться на цвинтарі в урочищі Монастирок, поруч з Тарасовою Горою (пам’ятний знак на місці поховання жертв голодомору в Україні 1932–1933 років, встановлений 2003 року з ініціативи Шевченківського національного заповідника; могила кобзаря Олекси Чуприни (1908–1993), що більше тридцяти років співав біля національної Святині; місце поховання праху відомої перекладачки творів Т. Г. Шевченка англійською мовою Віри Річ (Елізабет Джоан Річ) (1936–2009); поховання хранителів Меморіалу та осіб, дотичних до його становлення); на цвинтарі в урочищі Сельце (могила колишньої нареченої поета – Ликери Полусмак (1840-1917), із викарбувані на гранітному постаменті слова поезії Тараса Шевченка «Барвінок цвів і зеленів…»); та пам’ятні знаки на місцях перебування Тараса Шевченка у селах Канівської територіальної громади (Пекарі, Межиріч, Келеберда, Мартинівка, Лука, Прохорівка). У сфері інтересів Шевченківського національного заповідника перебуває Михайлова гора – пам’ятка садово-паркового мистецтва у с. Прохорівка, колишня садиба першого ректора Київського університету св. Володимира,вченого-природознавця, історика, фольклориста, письменника, краєзнавця, члена-кореспондента Петербурзької Академії наук Михайла Максимовича (1804-1873), у якого гостював Тарас Шевченко у 1859 році. На території пам’ятки знаходиться поховання М. Максимовича (пам’ятка історії національного значення) та членів його родини; віковий дуб, що носить ім’я Т. Шевченка (пам’ятка природи), та інші насадження, що мають високу природоохоронну цінність. На даний момент територія Михайлової гори, нещодавно передана у власність держави, перебуває в занепаді і потребує виваженого наукового підходу до визначення, перш за все, підпорядкування та відповідальності, що дасть можливість цілісно забезпечити збереженість пам’яток історії та природи. Подібна ситуація склалась і відносно пам’ятки археології національного значення – Межиріцького поселення мисливців на мамонтів, внесеного до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як «Стоянка» (1,5 млн. – 10 тис. р. до н. е.), що знаходиться на території Канівського району (с. Межиріч), яка також потребує вирішення питання опіки та захисту. Шевченківський національний заповідник продовжує працювати задля захисту та збереження української національної Святині та її історико-культурного ландшафту. Адже збережені пам’ятки історії та культури, пов’язані з ними живі традиції об’єднують покоління, формують національну ідентичність народу та територій, на яких він проживають. Не даремно, більшість воєнних конфліктів, спрямованих на окупацію земель, насадження іншої ідеології та стирання історичної пам’яті завжди супроводжуються нищенням чи загарбанням саме найвизначніших пам’яток, об’єктів культури: доки існує національна спадщина, можна говорити і про існування окремої нації. Дякуючи Збройним Силам України, друзям і партнерам із різних куточків світу, стоїмо на культурних блокостах на сторожі національної Святині! Разом до Перемоги!   Лариса Миколенко, Віта Дзима, відділ охорони пам’яток історії, культури та природи

Читати далі

Презентація книги “Витоки Шевченкового роду”

Хоч і дощило цілий день, але батьківщина Тараса Шевченка на Звенигородщині (с. Шевченкове) зустріла по-українськи щирцево і тепло. Хіба що вкотре заболіло бездоріжжя до землі, "яку сходив Тарас малими босими ногами". І коли ж нарешті хтось із владців змилосердиться над цією святою крайниною та побудує нормальні дороги?! Очільниця тамтешнього Заповідника Людмила Шевченко разом зі своїми колегами організувала чудову презентацію виданої власними силами книги, написаної нащадками Шевченкової сестри Катерини - Дмитром Красицьким і його племінницею Людмилою Красицькою "Витоки Шевченкового роду". Пані Людмила Красицька поділилася своїми думками про те, яким образ Тараса Григоровича вона намагалася живописати, аби сучасний українець зміг реальніше уявити його - без стереотипного совєцького налою. У заході взяв участь і пра... внук Поетового брата Микити - відомий художник Микола Лихошва, чиїми картинами проілюстрована біографічне видання. До речі, 90-річний художник передав нашому Шевченківському національному заповіднику 96 своїх картин - і був дуже здивований, що ми йому подарували свіжо виданий каталог його ж робіт, який уклала наша науковиця Алла Яхімович. Зворушені обставою роковища Шевченків, навідали й могилу поетової Матері. Емоційного надиху додав Роман Сущенко , колишній кремлівський політв'язень, чудовий художник і нині сущий депутат обласної ради. Виставка його робіт якраз зібрала зацікавлених відвідувачів, особливо, місцеву учнівську молодь, у музеї Т. Шевченка. Передала і я зі своїми колегами - Аллою Яхімович і Валентиною Авраменко - подарунки від Тарасової Гори Батьківщині Тараса (ряд наших видань), а також почитала відвідувачам свою поезію війни. Дякую Людмилі Михайлівні за давню дружбу. Трудимося разом на культурному українському фронті, бережемо дух Пророка нашого. Кланяємося щиро ЗСУ і з нетерпінням ждемо Перемоги.
Валентина КОВАЛЕНКО, в.о.генерального директора Шевченківського національного  заповідника

Читати далі

Актуальність Шевченкового Слова

16 Квітня, 2024

У рамках відзначення 210-річниці з дня народження Тараса Шевченка Світлана Брижицька, заступника генерального директора Шевченківського національного заповідника з наукової роботи, кандидата історичних наук взяла участь у науковій дискусії «Проблеми прочитання збірки Тараса Шевченка «Три літа» (до 177-ї річниці з дня арешту Тараса Шевченка 5 квітня 1847 р.), що проходила 5 квітня 2024 року у «Музеї Заповіту Т. Г. Шевченка»  Національного історико-культурного заповідника «Переяслав» (м. Переяслав) у рамка науково-просвітницького проєкту «Десяте літо». Із вітальним словом до присутніх звернувся генеральний директор заповідника Олексій Лукашевич. Модератор заходу та доповідач – Наталія Павлик, старший науковий співробітник науково-дослідного відділу «Музей Заповіту Т. Г. Шевченка», член Національної спілки письменників України (Переяслав),  окреслила ряд питань дискусії, які було обговорено у колі науковців, а саме: - місце й час написання та укладання Тарасом Шевченком збірки «Три літа»; - історія рукопису збірки «Три літа»: чи є поема «Єретик» її складовою; - проблематика першого автографа твору «Як умру, то поховайте…» із збірки «Три літа»; - перша публікація збірки «Три літа»; - редакції та оцінки збірки «Три літа». За результатами засідання було прийнято Ухвалу. У дискусії взяли участь: Олександр Боронь, доктор філологічних наук, старший науковий співробітник, заступник директора з наукової роботи, завідувач відділу шевченкознавства Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України (Київ); Олег Коломієць, шевченкознавець, член Національної спілки письменників України (Переяслав), Марина Навальна, доктор філологічних наук, професор, в.о. завідувача кафедри журналістики та мовної комунікації Національного університету біоресурсів та природокористування України (Київ), Катерина Нагайко, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник науково-дослідного відділу «Музей Заповіту Т. Г. Шевченка», член Національної спілки письменників України (Переяслав). «Музею Заповіту Т. Г. Шевченка» було передано в дар друковану наукову шевченкознавчу літературу і тематичні календарі-планери, створені на основі музейної колекції Шевченківського заповідника – результат роботи наукових співробітників у 2023 році. У свою чергу, заповідник отримав від організаторів  заходу  наукове видання –Національного історико-культурного заповідника «Переяслав» (2023), що поповнить бібліотеку на Тарасовій горі.

Читати далі