Повернутися до новин

До 150-річчя з дня народження Фотія Красицького

23 серпня 2023 року Шевченківський національний заповідник  вшанував пам’ять видатного українського митця, культурного діяча, педагога, славного нащадка Тараса Шевченка  Фотія Степановича Красицького (1873–1944) з нагоди 150-річчя з дня народження. У конференц-залі музею відбулося засідання круглого столу «Фотій Красицький: життєвий шлях і творча спадщина». Участь у засіданні взяли: керівниця Шевченківського національного заповідника, кандидат педагогічних наук Валентина Коваленко; заступник генерального директора з наукової роботи Світлана Брижицька. Рід Красицьких представляла президент Всеукраїнського благодійного культурно-наукового фонду Тараса Шевченка – Людмила Красицька та праонука Фотія Красицького – Людмила Карпенко;  Національний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка» – генеральний директор Людмила Шевченко, заступник з наукової роботи – Людмила Метик,  головний зберігач фондів – Тамара Молокова;  Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури – народний художник України, професор НАОМА – Андрій Яланський. Учасниками круглого столу були:  громадський діяч, вчений Микола Томенко, ректор ЧДТУ, професор, доктор політичних наук Олег Григор;  проректор ЧДТУ, професор, доктор історичних наук,  голова Черкаської обласної організації Національної спілки письменників України Валентин Лазуренко; доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка Михайло Конончук; український поет та  перекладач, член Національної спілки письменників України, лауреат премії імені Андрія Малишка  Петро Засенко та інші відомі в Україні особистості.

На засіданні круглого столу прозвучали цікаві виступи про життєвий і творчий шлях Фотія Красицького, про музейні колекції, де зберігаються твори художника.  Було підняте питання про стан збереження місць, пов’язаних із іменем митця. Із задоволенням гості зустрічі переглянули відеофільм про малу батьківщину Фотія Степановича Красицького – село Зелена Діброва та оглянули портрети Тараса  Шевченка, виконані у різні роки Фотієм Красицьким, які належать Шевченківському національному заповіднику. Місток із минулого у сьогодення перекинув Микола Томенко, який представив портрети Тараса Шевченка пензля заслуженого художника України, члена Національної спілки художників України, сучасного українського митця – Олега Шупляка.

Народився Фотій Степанович 24 серпня 1873 року в селі Зелена Діброва Звенигородського району Київської губернії  (тепер Звенигородський район Черкаської області). Фотій – троюрідний небіж Тараса Шевченка. Його батько – Степан Антонович, син сестри поета – Катерини. Мати – із сусіднього села. Обоє селяни – хлібороби. Хлопчик навчався в церковно – парафіяльній школі і знав, що він родич великого Кобзаря. Прекрасна земля Тараса ніби передала йому у спадок здібності до малювання. У 15 років він приїздить до Києва, щоб продовжити навчання у приватній школі малювання Миколи Мурашка – українського художника і педагога. Показавши кілька малюнків вчителеві, Фотій одержав схвальну оцінку. Ще вчитель сказав хлопцеві, щоб той не забував рідні місця, де народився і виріс, і що у світі одна  Україна й другого Дніпра немає. Дізнавшись, що Фотій родич поета, познайомив його з Миколою Лисенком. Тепер у будинку Фотія Красицького стоїть старовинне піаніно подароване Миколою Лисенком родині художника. Перше, що впало в очі у квартирі – портрет Кобзаря, прикрашений вишитим рушником. Композитор запропонував хлопцеві пожити у нього. Лисенко допомагав юнакові матеріально і мав великий вплив на формування в нього художнього смаку. Він говорив: «Працюйте, вчіться ревно, читайте, що коли здобудетесь на вершечок Парнасу, у вас уже був запас знання добрий, широкий світогляд. …Може вам дасться в руки нагода… уявити, воскресити факти питомої української історії…». У Лисенків Красицького запросили до художнього оформлення домашньої вистави опери-казки «Коза-дереза». Микола Віталійович написав музику та лібрето. Режисером і балетмейстером була Леся Українка. Вечір першого знайомства з видатною українською поетесою залишився незабутнім на все життя.

Завдяки піклуванню Миколи Лисенка українське товариство призначило Фотієві Красицькому  стипендію, як родичу Тараса Шевченка. Про нього піклувалися також Леся Українка зі своєю матір’ю  Оленою Пчілкою. Художник згодом напише їхні портрети. Появі портрета Лесі Українки передували зустрічі з нею в Гадячі на Полтавщині. Вперше він тут був гостем у будинку Михайла Драгоманова на початку серпня 1898 року. В листах до сестри Леся згадувала, «як цікаво мандрувала в село Броварки в товаристві брата Михайла та Фотія Красицького». [7].Вдруге художник поїхав до Драгоманова у Гадяч 1904 року і тоді ж намалював зазначений портрет Лесі Українки. Картина писалася з використанням церковних свічок, які давали м’яке освітлення натури. Поетеса позувала, дивлячись на ікону Миколи Чудотворця. Художник зобразив Лесю Українку виснаженою хворобою, але зі стійким характером. Митець планував показати портрет поетеси у Львові на виставці творів українських художників, організованій Товариством прихильників української літератури, науки і штуки при підтримці Наукового товариства ім. Шевченка в 1905 році, але організаторам портрет не сподобався – на їхню думку, він був занадто реалістичний. Художник намалював ще один портрет Лесі Українки, де вона зображена біля вікна, а вся кімната залита сонячним промінням. За свідченням сучасників, поетесі більше припав до вподоби перший портрет. У травні 1913 року Леся Українка вирішила повторити його у фотографії. Її двоюрідний брат Юрій Тисленко -Приходько зробив знімок, який став останнім прижиттєвим зображенням Лесі Українки. Перший портрет нащадки митця у 2015 році передали до Музею Однієї Вулиці  в Києві, другий – зберігається в київському Літературно-меморіальному музеї Лесі Українки.

У школі юнак навчався  у художника – реаліста Миколи Пимоненка. З 1876 року ця приватна школа стала міською і фінансувалася цукрозаводчиком Миколою Терещенком. Тут експонувалася виставка українських і російських художників. Існувала вона до 1901 року і на її основі було створено Київське художнє училище.

У 1892 – 1894 роках Фотій Красицький навчається в Одеській художній школі. За свої живописні твори він одержує дві бронзові і срібну медалі. З 1894 по 1901 рік митець  навчається у Вищій художній школі при Петербурзькій Академії мистецтв ( про це свідчить оригінал свідоцтва). Одним із його вчителів був Ілля Рєпін, у майстерні якого він навчався в 1898-1899рр. Саме там він познайомився з істориком Запорізької Січі Дмитром Яворницьким і став учасником клубу українських художників, очолюваний художником Опанасом Сластіоном.  Відвідуючи майстерню Іллі Рєпіна, Фотій Красицький вибирає тему конкурсної роботи з історії України. Працює над ескізами, вивчає національний одяг, музичні інструменти, відвідує зібрання українських художників, де відбувалися волелюбні, незалежні диспути. Поліція звинувачує  групу в «малоросійському сепаратизмі» і забороняє її діяльність. Картини Фотія Красицького «Біля криниці» та «Подруги» були вилучені. Щоб закінчити роботу, художник їде в Україну. Пішки обійшов рідне село, всі околиці, роблячи ескізи.

Одного разу його запросила на гостину рідна сестра із сусіднього села Козацьке. Тут він малює садок в сонячний день, сам будує у ньому в старовинному стилі солом’яний курінь. Поміж дерев проглядають вулики. Так остаточно визначилося місце  дії в картині, сповнене ліричного затишку. Тут було створено багато образів для його картини «Гість із Запоріжжя». Житель села Степан Кругляк став прототипом гостя в традиційній позі козака Мамая з бандурою в руках. Образ діда – пасічника написаний з кількох натурників. Цим способом користувався Ілля Рєпін, коли для одного образу позувало кілька людей. Бабуся та онуки були списані з місцевих жителів.  Всі три постаті подані компактно, але разом з цим кожна постать психологічно чітко окреслена. Хлопчик засоромився, дівчинка його про щось запитує, підбадьорює. У поведінці дійових осіб та у вбранні-точна відповідь народному побутові, звичаям, характерам, бо ж усі типи вихоплені з життя. Режисерська робота Фотія Красицького в картині бездоганна.

Таким чином була створена прекрасна картина, і в 1901 році він успішно захищається в Петербурзькій Академії мистецтв. У 1902 році Фотій  Красицький одержує звання художника і  «диплом із правом на чин Х класу при вступі на державну службу з правом викладання малювання в навчальних закладах». Він не хотів лишати  полотно «Гість із Запоріжжя» в стінах Академії, і тому передає картину до  Львова,  де її купили для місцевого  музею. Але в 1914 році музей обікрали і художник  вдруге написав таку ж. Як згадував художник у своїй автобіографії: «З рецензій, що були написані на мої картини, роблю тут виписку рецензії на картину «Гість із Запоріжжя», що надруковано у Львівському журналі «Нові шляхи» за квітень м. 1930 року у статті «Українське образотворче мистецтво професора Б-К. Автор порівнює картини художника Васильківського з моєю і пише: «Побутові картини Васильківського історичні твори, – «Рада», «Козаки» – неглибокі, поверхові і нагадується часто манекенів, одягнених у запорожські вбрання. З боку історичного позбавлені глибини та духу епохи. Хоч у кожному разі Васильківський, як пейзажист, дорівнює європейськім колегам. Далеко глибшу, далеко міцнішу композицію дав Ф.Красицький, наприклад, в картині «Гість із Запоріжжя». Вона сильного кольору, намальована з великим замислюванням до всякої деталі. Всі постаті правдиві, прості, передані з любов’ю, смаком і знанням народного мистецтва». [4].

У 1902 році художник намалював краєвид «Дорога в село Майданівку». Це село згадується в поемі Тараса Шевченка «Гайдамаки». З 1905 року  Фотій Степанович проживає і працює в Києві. Перші його роботи експонувалися в 1905 році на виставці у Львові. Відомий живописець Іван Труш  писав у журналі «Артистичний вісник»: «Вже цілком доспілий артист з власним виробленим поглядом на малярство і виробленою малярською технікою, якою поборює з успіхом часто і найбільші труднощі». [1]

В 1905 році Фотій Степанович одружується з Ганною Крекотень, дівчиною з села Козацького. У них було п’ятеро дітей: Петро, Богдан, Ірина, Галина та Фотина. Фотина Фотіївна була одружена з поетом Олексою Влизьком, виїхала разом із репресованим чоловіком до Середньої Азії, мала двох синів. Галина Фотіївна успадкувала хист художника, писала натюрморти, займалася розписом фарфорового посуду. Мала доньку – Софію, яка довгий час доглядала садибу Фотія Красицького в Києві.Ярина Фотіївна – художниця. Працювала в Академії архітектури України, захоплювалася вишиванням. Похована на Байковому цвинтарі поблизу могили Фотія Красицького. Петро Фотійович закінчив інститут архітектури, працював головним архітектором залізниць.

У 1908 році художник виставив у Києві роботу «Дорога в село» на користь нужденних студентів-політехніків і в тому ж році  шість картин присвятив 40 – річному ювілею педагогічної діяльності Миколи Мурашка. Серед них: «Надвечір», «Кавун», «Просвітитель». Художником написані також картини: «Останній промінь», «Гай», «Дорога в лісі», «Пасіка», «Копи», «У світло», «Козацьке». Художник часто відвідує  рідні місця, беручи там теми для своїх робіт і наснагу. Він говорив: «Я селянин, і все народне мені рідне і близьке». [9].

У творчому доробку Фотія Красицького особливе місце займає шевченкіана. Над образом Великого Кобзаря художник працював протягом усього життя, зображуючи його в різні періоди та в різних техніках: живописі, графіці, акварелі, літографії, автолітографії, філокартії. Як наслідок – поїздки шевченківськими місцями – картини: «Дуб Шевченка», «В парку», «Група дерев за ставом», «Шевченко в творчому екстазі», «Шевченко в майстерні», «Смерть Шевченка», «Шевченко на Чернечій горі» та ін. Шевченкіану Фотій Красицький започаткував, коли 1895 року відвідав Київщину, де протягом літа намалював  близько 30 робіт, серед них – живописне полотно «Руїни корчми у Лисянці» 1896 року. Пізніше цю роботу використав Микола Садовський для декорації у виставі «Назар Стодоля». У 1898 році Фотій Красицький створив два невеликі живописні портрети Тараса Шевченка: на одному його зображено в білій сорочці, елегантній краватці та жилетці, на другому, експресивнішому (монохромний живопис, твір не завершено), представлено гнівного поета-бунтаря. Працюючи над портретом Тараса Шевченка, Фотій Красицький виконав етюд 1903, а роботу завершив 1905 року. У цьому ж році вигравірував його у техніці літографії. Дев’ять місяців працює над виготовленням літографічного каменя для створення портрета Тараса Шевченка. Камінь розміром 65х59 сантиметрів художник знайшов аж у Швейцарії. Сам обробляв його, шліфував, вирізав портрет. Продавав портрети по 20 копійок. Видавничі друкарні дорікали художникові, буцімто він підривав їх фінансовий стан. Портрет Тараса Шевченка в смушевій шапці художник подарував своїм родичам.  Пізніше створив ще один подібний портрет, який також розійшовся масовим тиражом. У наступні роки (1909,1910,1925,1932) Фотій Красицький далі друкував портрети Тараса Шевченка з  літографського каменя у різних розмірах. У 1934 році художник намалював портрет Тараса Шевченка з бородою, а 1937– виконав його в акварельній техніці.

У фондах Шевченківського національного заповідника є тринадцять робіт Фотія Красицького. Більшу частину портретів було  подаровано  Красицькою Софією Казимирівною – онукою художника. Два портрети Тараса Шевченка в смушевій шапці і кожусі художник виконає  в 1906 та 1909 роках, де передає образ поета в чорно-сірих тонах на світло-жовтому тлі. Чоло високе, відкрите, вираз обличчя лагідний, усміхнений, погляд теплий і спокійний. В 1910 році художник створить ще два погрудні  портрети Шевченка (за фотографією 1858 року та художником І.Ю.Рєпіним) останніх років життя, без головного убору, погляд суворий. Ескіз до картини «Шевченко в майстерні» художник підготував ще в 1937 році, а в 1939 році виконав її. Тарас Шевченко сидить біля круглого столу, в світлому костюмі, білій сорочці з блакитною краваткою. Ймовірно портрет був створений автором до125-ї річниці з дня народження Тараса Шевченка. Зберігся під час окупації Канева німецько-фашистськими загарбниками (1941-1944), знайдений разом з іншими експонатами музею Т. Шевченка в підвалі музею. Портрет повторно облікований 2 лютого 1956 року за номерами: КН-197, Г-33.  Портрет є власністю Шевченківського національного заповідника і єкспонується в постійно діючій експозиції.

Разом з Іваном Козловським та Миколою Пимоненком він 21 травня 1906 року побував на могилі поета в Каневі. «Щасливий, що був на Тарасовій могилі. Він научив мене правдиво любити  свою рідну мову, свій рідний край, Дорогу мою Україну». [3].

Поділитися статтею

Більше новин

Музеєфікація війни

17 Травня, 2024

15 травня, у м.Києві  у Національному музеї Голодомору-генециду за участю музейників України відбулася розмова-дискусія щодо музеєфікації війни та завдань і викликів у комплектуванні музейних колекцій. Участь у дискусії взяли і представники нашого заповідника: Світлана Брижицька, заступник генерального директора з наукової роботи, Таміла Осипенко, головний зберігач фондів, Ірина Батеровська, завідувач сектору збереження,  Валентина Мироненко, фахівець з обліку. Захід був спрямований на обмін досвідом у профільній спільноті музейників, на виявлення «білих плям» у питанні комплектування музейних колекцій предметами, що репрезентують російсько-українську війну для подальшого вдосконалення внутрішніх механізмів комплектування. Досвідом роботи поділилися Тетяна Пилипчук з Харківського літературного музею, Яна Гринько, завідувачка виставково-експозиційного відділу Музею Голодомору, Ольга Сало, заступниця генерального директора Національного меморіального комплексу Героїв Небесної Сотні — Музею Революції гідності, та головний зберігач Музею війни Оксана Янковенко. Представниця МКІП, директорка Департаменту культурної спадщини Мар’яна Томин поділилася власним баченням можливостей співпраці між культурними інституціями та іншими державними органами.

Читати далі

Тарас Шевченко. Образ в мистецтві

Книжкова колекція Шевченківського національного заповідника поповнюється новими експонатами. Нещодавно книжкова колекція Шевченківського національного заповідника, завдяки старанням адміністрації заповідника, адже поповнення колекції вартує 3500 грн. бюджетних коштів, а для працівників музею та шанувальників безсмертного Кобзаря є безцінним, збагатилася книгою «Тарас Шевченко. Образ в мистецтві» уавторствіЧуйко Тетяни, заступниці з наукової роботи Генерального директор Національного музею Тараса Шевченка. У книзі 10 частин з відповідними назвами, що розкривають змістовне та ілюстративне наповнення кожної частини: мистецький образ Шевченка ще за життя Генія до сучасної трагічно-героїчної доби – часу російсько-української війни.Для кожної частини книги характерний аналіз культурно-історичного періодуу якому жив і працював той чи інший художник, який зображав Поета та окреслені основи, що вже не перше століття кристалізуютьгенерації митців, які «модифікують» формотворчі рецепції у створенні особистості Кобзаря. У виданні більше, а ніж 200 ілюстрацій. 21 художня робота була надана нашим заповідником: Єлева Костянтин. Портрет Тараса Шевченка. Папір, сангіні. 1947; Касіян Василь. Портрет Тараса Шевченка. Папір, акварельований естамп. 1945; Касіян Василь. Ілюстрація до поетичного триптиха «Доля. Муза. Слава» - «Муза». Папір, туш. акварель. 1949; КасіянВасиль. Ілюстрація до поетичного триптиха «Доля. Муза. Слава» - «Слава». Папір, туш. акварель.1949;Караффа-Корбут Софія. Ілюстрація до поезії «І золотої, й дорогої…». Папір, кольорова ліногравюра. 1960-і рр.; Караффа-Корбут Софія.Ілюстрація до поезії «Мені тринадцятий минало…».Папір, кольорова ліногравюра. 1960-і рр.; Антонюк Андрій. «Тарас Шевченко. в казематі». Полотно, олія. 1982-1983; Марчук Іван.  Ілюстрація до поезії «І золотої, й дорогої…». Картон, темпера. 1983; Марчук Іван.  Ілюстрація до поезії «Три літа». Картон, темпера. 1983; Кушнір Веніамін. «Апостол правди». Полотно, олія. 1970-1988; Стецько Дмитро. «Тарас Шевченко.» Картон, олія. 1986; Баринова-Кулеба Віра. «Діду, найміть Тараса вівці пасти». Полотно, олія. 1989; Данченко Олександр. «Тарас Шевченко в Петербурзі 1837 р.». Папір, офорт. 1970; Данченко Олександр. «На засланні». Папір, офорт. 1982; Крислач Іван. Портрет Тараса Шевченка. Папір, лінорит. 1983; Забашта Василь. «Борітеся-поборете…».  Полотно, олія. 1996; Цимбал Василь. «Тече вода в синє море…». Полотно, темпера. 1999; Гарбуз Володимир. Портрет Тараса Шевченка. Полотно, олія. 2000; Франчук Валерій. «І серце жде чогось…». Полотно, олія. 2001; Чаус Віктор. «Люди і долі». Полотно, олія. 2012; Кукуруза Сергій. «Шевченко біля вежі Кармалюка в Кам’янці-Подільському». Папір, ліногравюра. 1963. Фондова колекція Шевченківського національного заповідника популяризується в одному з найкращих видань сучасної України, що з’явилося у першому півріччі 2024 року.

Читати далі

Перший “Кобзар”

26 Квітня, 2024

  26 квітня 2024 року минає 184 роки від дня виходу у світ першої поетичної збірки творів Тараса Шевченка «Кобзар» (1840). За власним свідченням Шевченка вірші писати він почав ще кріпаком, а коли вже став вільною людиною та був зарахований студентом до Петербурзької академії мистецтв, про його пристрасть до поезії стало відомо поету Євгену Гребінці, з яким Шевченко був знайомий з 1835 року. Саме йому Шевченко передав свою поетичну посвяту «На вічну пам’ять Котляревському» разом з чотирма іншими поезіями для публікації в альманасі «Ластівка». В кінці 1839 року Гребінка познайомив Шевченка зі своїм приятелем по Ніжинській гімназії відставним штаб-ротмістром, полтавським поміщиком Петром Мартосом, небайдужою до літератури людиною, гімназійним товаришем Миколи Гоголя і дописувачем у літературні альманахи. За рекомендацією Євгена Гребінки він замовив у Шевченка свій акварельний портрет і під час одного із сеансів, коли йому довелось позувати у квартирі художника, Мартос побачив рукописи з його віршами. Вражений прочитаним, він, отримавши схвальний відгук про них Гребінки, вирішив видати вірші Шевченка окремою книжкою. Відібрані поезії впорядкував Євген Гребінка і 12 лютого 1840 року він отримав схвальний вердикт Петербурзького цензурного комітету. 26 квітня 1840 року накладом 1 000 примірників вийшла перша збірка поезій Тараса Шевченка, видана коштом Петра Мартоса, до якої увійшло вісім творів: «Думи мої, думи мої, лихо мені з вами!», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка» («Нащо мені чорні брови»), «До Основ'яненка», «Іван Підкова» і «Тарасова ніч». Книга, надрукована «ярижкою» на якісному папері,  мала зручний формат і незважаючи на високу ціну в 1 карбованець сріблом, досить швидко була продана у магазинах Петербурга. На початку книгу прикрашав офорт за малюнком Василя Штернберга «Кобзар із поводирем». Існує два варіанти видання: з кількістю сторінок 106 та 116. Це пов’язано з тим, що перший наклад вийшов практично не цензурований, а після шаленого розголосу, який отримав «Кобзар» своїм антиімперським спрямуванням, його було піддано більш жорсткій цензурі і всі подальші примірники були надруковані з купюрами. Небагато поетів, сучасників Тараса Шевченка, були удостоєні такої прискіпливої уваги критиків до своїх видань, як він. Критика була різною, як позитивною, так і негативною, але жодне із критичних джерел не відмовило поетові у його непересічному таланті. Петербург, природно, першим заговорив про твори Шевченка. Відгуки були надруковані у періодичних виданнях «Отечественные записки», «Ластовка», «Северная пчела», «Художественная газета», «Литературная газета», із семи відомих – чотири були схвальними, решта, визнаючи талант Шевченка, дорікали йому за мову». Схвальний відгук на «Кобзаря» опублікував  автор першої друкованої рецензії Петро Корсаков.  Литературная газета» у статті «Кобзарь» Т. Шевченка» так характеризувала його твори: «Пан Шевченко назвав ім’ям «Кобзаря» збірку своїх українських дум і пісень. Ми прочитали цю збірку з величезним задоволенням і рекомендуємо її всім аматорам малоросійської поезії. У віршах п. Шевченка багато вогню, багато почуття глибокого, скрізь дихає в них гаряча любов до вітчизни. Його картини згідні з натурою і виблискують яскравими, живими барвами. Взагалі в авторі цих малоросійських віршів відчувається непідробний талант». Перша невеличка збірка поетичних творів Тараса Шевченка «Кобзар», стала видатною подією в культурно-літературному житті українського народу. Подібної збірки, де так правдиво було відтворене життя рідного народу, не було написано ніким із його сучасників. «А книжку, як розгорнув — дивлюсь — «Кобзар», та вже дуже вичитаний. Дарма! Я его притулив до серця, бо дуже шаную Вас, і Ваші думки кріпко лягають на душу»  – писав своєму землякові у Петербург український письменник Григорій  Квітка-Основяненко у листі від 23 жовтня 1840 року. Це видання стало знаковою подією як у житті самого автора, так і усього українського народу, адже після виходу в світ першої поетичної збірки його  стали називати кобзарем, а незабаром і батьком. Але були відгуки й іншого змісту, в яких вказувалося на те, що Шевченко спотворює думки і російську мову, підробляючи їх на хохлацький лад («Сын отечества», «Отечественные записки»). Сучасники, природно, не могли одразу збагнути всю силу і велич «Кобзаря», мало було таких, які могли б зрозуміти виняткову роль постаті Тараса Шевченка і його поетичного слова не лише в українській, а й у світовій літературі. Але в тому і в іншому випадку одне було спільне в оцінці, що «Кобзар» не був звичайною подією, він змусив широкі кола громадськості заговорити про себе. «Ця маленька книжечка, — як образно висловився І. Франко, — відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухла, мов джерело чистої, холодної води, заясніла невідомою досі в українськім письменстві ясністю, простою і поетичною грацією вислову». Тарас Шевченко стрімко увійшов у літературний процес Російської імперії, зруйнувавши стереотипи мислення своєю геніальною простотою, пісенною поезією, жертовною любов’ю до простого народу, до батьківщини. Протягом свого короткого життя він заслужив титул «мужицького поета», бо своєю творчістю демократизував літературний процес не тільки Росії, а й значної частини європейського континенту. Поетичне зерно Шевченка вчасно впало на благодатний ґрунт і дало свої рясні сходи не тільки в літературному процесі, а й у суспільно-політичному житті народів Російської імперії та європейських країн. Шевченко, вийшовши із підневільного кріпацького стану і піднявшись до аристократичних кіл, не відцурався свого походження, а навпаки своїм поетичним словом зміг возвеличити мільйони «малих отих рабів німих», до яких колись належав і сам. Письменник Панас Мирний у своїй праці «Про Тараса Шевченка» (1893) вкаже на той факт, що саме у 1840 році народилася Шевченкова слава, а його поетичне слово стало пророчим: «…невмирущу славу придбав собі Шевченко не малюванням, а своїми віршами. В 1840 році з поміччю приятелів надрукував свого першого «Кобзаря»… З цього й почалася віковічна Шевченкова слава. Огненне слово його наскрізь проймало серце не тільки тих, кому було близьке народне горе, а й тих, кому й байдуже було до того. …на Вкраїні вірші його приймали як благовісне, пророче слово». Перший лауреат Шевченківської премії, поет Павло Тичина у своїй передмові «Сила Кобзаря» до видання 1943 року порівнює появу «Кобзаря» з образом кам’яної брили, що відірвалась від велетенської скелі: «Цей образ брили кам’яної я і хочу прикласти до появи «Кобзаря» в літературі. Ах, сила названої книжки така була велика!…тож не дивно, що й сама поява «Кобзаря» ще за життя Шевченка для багатьох тоді сприйнята була буквально як обвал. Не обійшлося тоді було й без висміювань, без галасу, без крику. Та, не дивлячись на крик цей і галас, невеличка книжечка під назвою «Кобзар» своєю появою грандіозне зрушення зробила в літературі. І література лицем своїм рішуче повернулась у бік народу, до берегів реального життя, і зокрема – література українська» . Невпинно рухається колесо історії, летять роки, минають століття, а «палке слово Шевченка, пройняте беззавітною любов`ю до свого народу, і нині залишається життєдайним джерелом, потужним стимулом національного і духовного відродження незалежної України. Слушно кажуть, що Шевченко – це код нації, а в його Слові – невпокореному, живому й невмирущому – закодовані генетичні основи української духовності» – зазначає у передмові до видання творів Тараса Шевченка «Я так її, я так люблю…» публіцист, лауреат Шевченківської премії Володимир Мельниченко. Одне покоління приходить на зміну іншому « і кожне покоління прочитує це слово по-своєму, трактує його по-своєму, співвідносячи свій час з Великою Національною Позачасовістю» – говорить про видання «Кобзаря» український поет  Павло Мовчан. Надія ДОЛГІЧ, завідувач сектору «Т.Шевченко в житті і творчості»

Читати далі