Черкаському осередку Національної спілки художників України – 45

10 Жовтня, 2023

Сьогодні українські митці відзначають своє професійне свято – День художника. Шевченківський національний заповідник пишається багатолітньою творчою співпрацею з Черкаським відділенням Національної спілки художників України, яка цього року відзначає 45-річницю з часу її створення.Черкаські митці є частими гостями Тарасової Гори. Саме тут, на схилах канівських гір черпали своє натхнення художники, імена яких вписані в історію національного образотворчого мистецтва. Сьогодні ми хочемо згадатиглибоко національного художника Данила Нарбута, живописна моваякого формувалася на самобутніх традиціях українського малярства. У колекції Шевченківського національного заповідника зберігаються йогоескізи костюмів до вистав за мотивами творів Тараса Шевченка, які постійно презентуються на музейних виставках. У 2000 році за сприяння профільного міністерства Заповідник став організатором Всеукраїнського пленеру «Тарасова Гора – 2000», метою якого було продовження творення мистецького літопису української Святині– могили Тараса Шевченка та її околиць.За роки проведення проект об’єднав українських художників різних регіонів. Зокрема до участі у пленері доєдналися відомі черкаські митці – Василь Цимбал, Віктор Крючков, Микола Сенюта та Іван Фізер. Їх твори із зображенням могили Кобзаря та канівських видноколів доповнили мистецьку серію «Тарасова Гора в образотворчому мистецтві» у фондовій колекції заповідника. Однією із форм співпраці з членами черкаського осередку Національної спілки художників України також є виставкова робота. Впродовж останнього десятиліття у виставкових залах Шевченківського національного заповідника були організовані персональні виставкиІвана Фізера, Віктора Клименка, Анатолія Алексеєва, Ольги Сокуренко, Надії Нікіфорової, Івана Бондаря, Тетяни Сосуліної, Романа Сущенка. З нагоди відзначення 30-річчя відновленняпершого народного музею Тараса Шевченка«Тарасової світлиці»до створення мистецького образудолучилисячеркаські художники Віктор Крючков, Роман Кравчук, Неоніла Недосєко, Микола Сенюта, Микола Колядко, Ольга Сокуренко, Іван Бондар. Після завершення мистецької ретроспективної виставки митці подарувалисвої роботи Заповіднику. Впродовж багатьох років триваєнашатворчаспівпраця з всесвітньовідомою родиною Теліженків. Виставки, творчі проекти, презентації – і це не повний перелік наших спільних проектів, присвячених українській історії та Кобзарю. Під час організації проекту «І згуком Тараса гуртує до зброї Гора»у серпні 2022 року,у залі музею Тараса Шевченка було представлено мистецькі твори представників черкаського осередку Національної спілки художників України – Миколи, Олександри та Олесі Теліженків, Тетяни Сосуліної, Максима Гладька, Віктора Олексенка, Олександра Шепенькова, Віталія Крижанівського, Віктора Снісаренка, Віталія Дахівника, Івана Лавріненка, Лариси Шейх-Афоніної. Власне під час акціїОлександра Теліженко презентувала вишитий рушник Перемоги «Вогонь космічний, зеніт українського сонця». І сьогодні, у День художника, на Тарасовій горі презентована мистецька виставка декоративного розпису черкаської художниці Тамари Гордовоїпід назвою «Допоки я малюю, я живу..!», яка суголосна творчому кредо кожного українського художника. Вітаємо українську мистецьку еліту з професійним святом. Віримо і разом наближаємо Перемогу! Колектив Шевченківського національного заповідника

Допоки я кохаю, я малюю. Допоки я малюю, я живу…!

3 Жовтня, 2023

14 вересня 2023 року мешканці та гості нашого міста прийшли на Тарасову Гору пошанувати українського Пророка Тараса Шевченка та привітати з відкриттям персональної виставки заслуженого художника України, майстра народно-декоративного мистецтва Тамару Гордову (м.Черкаси). Сорок сім років відділяє нас від особливої події в житті художниці – відкриття першої персональної виставки у стінах Канівського музею народно-декоративного мистецтва. Це були перші спроби творення мистецького літопису народного розпису, якими на той час професійно володіли батьки Марина та Федір Гордові. Любов до українського мистецтва та своє вміння вони передали у ніжні руки своєї доньки, яка стала відомою не тільки в Україні, а й у світі. Її чарівні різнокольорові птахи і квіти стали окрасою багатьох приватних та музейних колекцій. На виставці представлено кілька серій, створених майстринею у співавторстві з видатними поетами, зокрема Людмилою Тараненко, Наталею Замулко-Дюбуше, Юрієм Рибчинським та іншими відомими письменниками. Особливо відповідально авторка підійшла до створення народних розписів за мотивами поезії Василя Симоненка та Тараса Шевченка, які сьогодні займають чільне місце у експозиції виставки. Тамара Федорівна продовжує удосконалювати і розвивати свою майстерність, працюючи у різних жанрах: розписує писанки, малює пейзажі, створює чудові ювелірні прикраси і своєю невтомною творчою працею популяризує українське народне мистецтво, творить і зберігає народні традиції. Під час відкриття виставки від колективу Шевченківського національного заповідника звернулася із словами подячності і захоплення мистецькими творами Тамари Гордової в. о. генерального директора Валентина Коваленко. Колишні і нинішні працівники музею «Народне декоративне мистецтво» Галина Заболотна, Віра Гнуча, Ніна Басиста, Віталій Коханчук, Тетяна Ярмош згадали про перше знайомство та багатолітню творчу співпрацю з майстринею. Високу мистецтвознавчу оцінку творчості Тамари Федорівни висловили поважні гості з Черкас, друзі родини Гордових – Неоніла Недосєко та Ніна Клименко. Черкаська делегація шанувальників мистецтва Тамари Гордової була чисельною, крім найдорожчих – чоловіка Анатолія та сина Федора, приїхали сусіди та друзі, зокрема, завідувач відділення Черкаської обласної лікарні Вікторія Кириченко з колегами, які не так давно відкрили для себе творчість черкаської художниці. Від імені мешканців нашого міста привітали художницю представники Канівської міської ради – заступник міського голови Тетяна Животова та секретар міської ради Оксана Пяткова, студенство та викладачі Канівського фахового коледжу культури і мистецтв Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини – Галина Туліна та Валентина Моісеєва, учні та викладачі ДНЗ «Канівське вище професійне училище» Оксана Москаленко та Руслан Мельник. Тамара Гордова була щиро зворушена виступами гостей, провела екскурсію виставкою і подякувала усім, хто розділив з нею радість спілкування з українським мистецтвом на виставці. Підтвердила, що слова, які стали назвою і лейтмотивом цієї виставки «Допоки я кохаю, я малюю, допоки я малюю, я живу» сьогодні підживлюють і фізичні і духовні сили художниці, і це дає наснагу любити і творити!  

Шлях до шевченка. До 95-річчя з дня народження Миколи Стороженка

Тарасова Гора. Шевченкова могила. Перед пам’ятником Тарасу Шевченку в шанобі схилився вже немолодий поважний чоловік. Подивився пильно в очі Пророка і прочитав: «Нема на світі України, Немає другого Дніпра…». Науковці Шевченківського національного заповідника впізнали і зраділи гостю – давньому щирому другу, всесвітньо відомому художнику, лауреату Національної премії імені Тараса Шевченка, народному художнику України Миколі Стороженку, який вчергове торував свій Шлях до Шевченка. Міцний сакральний зв'язок навічно поєднав Миколу Андрійовича із феноменом Тараса Шевченка, Чернечою горою – національною святинею України. Свій Шлях до Шевченка майбутній знаний митець розпочав ще дитиною, коли роздивлявся у батьківській хаті репродукцію картини із зображенням Кобзаря над Дніпром і намагався відтворити побачене у альбомі. Ці ранні малюнки подобалися не тільки юному авторові, а й сусідам, які залюбки переглядали нові роботи хлопця. Роки навчання у мистецькому виші та перші поїздки на прощу до могили українського Генія співпали з періодом “відлиги” та хвилею шістдесятництва. Саме тут, на найвищій Горі, у духовному розумінні, і сьогодні панує дух нестримного борця за Правду, Волю і Свободу. Ці правічні цінності на все своє життя від Тараса Шевченка успадкував Микола Стороженко. Тут шукав натхнення, і певно, саме тут відчував себе справжнім Українцем. Сюди, на Тарасову Гору спочатку студентом, а потім вже викладачем Київського художнього інституту не раз приїжджав зі своїми студентами. Ці події Микола Стороженко згадував під час однієї з зустрічей: «Життя вирувало навколо Тарасової Гори. Був постійних рух людей: відвідувачі – дорослі і діти, кобзарі коло могили та внизу біля підніжжя, – часто не по-одному, а одразу кілька співців у різних місцях. Відчувалася всенародна любов та щира пошана до Тараса Шевченка... Молоді художники, студенти перших двох курсів виконували нескінченно багато начерків та ескізів Шевченкової могили, споруди музею і його внутрішньої експозиції. Зображали вони і прочан, що йшли безперервно до Тарасової усипальниці, та, звісно ж, кобзарів, які ніби перемандрували з поетових віршів; серед них і кобзаря на прізвище Прудкий...». Розповідаючи про ті часи, Митець і Вчитель зі щемом у серці згадував канівські історії, чудові наддніпрянські пейзажі, які писав. Кілька робіт збереглися у автора і він з радістю подарував їх у колекцію Шевченківського національного заповідника.  Так  живописні роботи із зображенням Тарасової Гори та її околиць: «Дорога на Канів» (1951), «Лиса гора» (1951) та «Чернеча гора» (1951) доповнили мистецьку серію «Тарасова Гора в образотворчому мистецтві» фондової колекції музею Тараса Шевченка у Каневі. До 150 річниці з часу повернення Тараса Шевченка в Україну заповідник презентував мистецьку виставку «Жива душа поетова святая» творів представників Національної спілки художників України. Окрасою виставкових залів стали два твори Миколи Андрійовича за мотивами Шевченкових поезій «До Основ’яненка» (1980–2003) та «Ой три шляхи широкії» (1980–2003), що були створені автором до «Кобзаря» Тараса Шевченка. А через два роки гості Тарасової Гори мали ще одну унікальну можливість - побачити персональну виставку «Микола Стороженко. Графічні твори до “Кобзаря”, яку автор присвятив 200-літньому ювілею українського Генія. У колоритних творах авторської техніки митець представив свою неймовірну драматично-філософську історію сприйняття слова Тараса Шевченка. Над справою всього життя – створенням власних інтерпретацій творчості поета та підготовкою ілюстрованого видання «Кобзаря» Тараса Шевченка (2004) та альбому «Мій Шевченко» (2008) автор працював аж до самозабуття. Виставка викликала широкий резонанс серед мистецтвознавців та поціновувачів української культури, а географія відвідувачів виходила далеко за межі України. Сторінки «Книги вражень від виставки» рясніли щирими подячними дописами автору за можливість по-іншому, по-особливому відчути зміст послань Тараса Шевченка до наступних поколінь українців. Тетяна Шептицька з родиною (м. Київ) написала: «Виставка робіт Миколи Стороженка вражає!  І не тільки особливою авторською технікою виконання, а й символікою, закладеною в картинах, насиченістю енергії, емоційністю образів. Дякую за отримані враження!». Під час експонування виставки у Каневі шляхи знову привели до Шевченка на Тарасову Гору. Схвильований перебуванням на могилі поета та зустріччю з гостями, Микола Стороженко із колегами залишив запис у музейній Книзі вражень: «Наше життя у Великій душі Тараса Шевченка і вічності імені українського народу. Ми уклінно вдячні колективу музею за офіруючий подвиг великої праці, за ту любов до Творця Нації. Микола Стороженко, з почуттям щирості і любові. 24.05.2013. Олесь Соловей, Василь Корчинський, Олександр Цугорка». Тоді ж Микола Андрійович поділився з науковцями заповідника своїми планами організації спільних культурно-мистецьких проектів, присвячених Шевченкові. На жаль, ці плани так і не були зреалізовані. Це була наша остання зустріч з видатним митцем, який відійшов у Вічність. Закінчився земний Шлях Великої людини, великого Друга і Педагога, справжнього Українця. Але сьогодні він серед нас, живе у своїх творах, у вдячній пам’яті учнів і послідовників, серед шанувальників його мистецького таланту та продовжувачів його високих ідей любові до Тараса Шевченка та рідної України.

Суспільний діалог – проектування  щасливого майбутнього

Напередодні Дня захисників і захисниць України  Тарасову гору відвідали учасники Світового конгресу українців. Традиційно гості вклонилися Тарасу Шевченку, відвідали мистецькі виставки Івана Марчука, Тамари Гордової та Ольги Карпенко. Під час круглого столу «КАНІВ. ШЛЯХ ДО СЕБЕ» поважні гості, серед яких - третій Президент України Віктор ЮЩЕНКО з дружиною Катериною, обговорили формування візії майбутнього повоєнного Канева/Черкащини та України. Також у процесі зустрічі  було підписано  Меморандум про взаємодію та співробітництво з Благодійною організацією «Міжнародний благодійний фонд «УКРАЇНСЬКА РОДИНА». Метою Меморандуму є співпраця щодо підтримки і надання гуманітарної допомоги для захисту громадян України шляхом організації та проведення заходів, реалізації завдань та проектів, обміну інформацією. Подяка за участь: ГО Патріоти рідного краю - України Корсунщина - Патріоти рідного краю - Україна Медіа партнеру https://youtube.com/@ua_vision @kmbs.ua @SchoolStrategyArchitects @MalivaniSoncem @BMeventsatellites Канівська міська рада Фонд "МХП-Громаді" Волонтерці, громадській діячці із Торонто Alexandra Sakhnatska Національний ботанічний сад імені М.М. Гришка НАН України Велика дяка за енергію Halyna Symha, яка того дня об'єднала навколо Канева потужних людей! Надане нею «Велике бурштинове серце України» як символ української незламності було закладено учасниками круглого столу на місці майбутнього будівництва «Храму серця». Історія цього символу досить цікава. У лютому – березні 2022 року, коли рашисти стояли під Києвом, Галина СИМХА,  засновниця підприємства «Сонячне ремесло», що у Володимирецькому районі Рівненської області,  ховала у Бучі найдорожчу для себе річ – «Велике бурштинове серце України». 50 мільйонів років цей унікальний камінь лежав у поліській землі. Його видобули на Рівненщині легально і він став справжнім скарбом колекції пані Галини. Поліський бурштин унікальний. Він має рідкісні відтінки, які практично не зустрічаються в інших родовищах світу, – це каміння зеленої палітри й червоного кольору. Також його використовують з лікувальною метою. Наприкінці передвоєнного 2021 року на родовищі, яке розробляє «Сонячне ремесло», було знайдено один із найбільших у світі «сонячних каменів». Його вага – 5 кілограмів 305 грамів. Самородок відразу стали досліджувати спеціалісти. А вдома у Галини Симхи в Бучі зберігався інший цінний бурштин, той, що у формі серця. Вона його назвала «Великим бурштиновим серцем України». Коли рашисти увійшли в Бучу, вивезти цінність жінка не наважилася – раптом знайдуть. Віддавати його в руки ворогу – теж не варіант. Тому 9 березня закопала бурштинове серце у промерзлу землю під дубом. Викопала 19 квітня. Врятоване «Велике бурштинове серце України» стало одним із символів української незламності. Коли предстоятель Православної церкви України митрополит Київський Епіфаній їхав на зустріч з Папою Римським, пані Галина попросила передати понтифіку подарунок – металеву копію «Великого бурштинового серця України», розміри якого ідентичні оригіналу,  як пам’ять про нашу державу і наш народ.

“Перший приїзд Тараса Шевченка в Україну”

27 вересня 2023 року у Національному заповіднику «Батьківщина Тараса Шевченка» (с. Шевченкове) відбулася Всеукраїнська науково-практична конференція «Перший приїзд Тараса Шевченка в Україну: Родина. Творчість. Пам’ятки». Гості поклали квіти на могили батьків Тараса Шевченка – Катерини та Григорія Шевченків; відвідали хату, в якій минули дитячі роки майбутнього поета; ознайомилися з тимчасовою експозицією музею Шевченка; відвідали унікальну будівлю ХVІІІ ст. – хату дяка, де навчався малий Тарас. У актовій залі ОНЗ «Шевченківський ліцей», де проходила конференція, гостей привітала генеральний директор Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка», заслужений працівник культури України Людмила Шевченко. Доповідачами були науковці та освітяни з Києва, Черкас, Запоріжжя, Канева, Шевченкового, Моринець. Шевченківський національний заповідник представляли: заступник генерального директора Шевченківського національного заповідника з наукової роботи, кандидат історичних наук Світлана Брижицька, яка у своєму вітальному слові зазначила, що «перша подорож Шевченка в Україну (1843–1844) стала для митця знаковою ¬у житті і творчості. Повернувшись на батьківщину з Північної Пальміри вільним 29-літнім чоловіком, Тарас Шевченко вже ніс у собі цілісний світогляд українця»; старший науковий співробітник відділу наукових досліджень Алла Яхімович розкрила тему «Живописна Україна» Тараса Шевченка»; завідувач сектору відділу наукових досліджень Надія Долгіч висвітлила тему «Філателія про першу подорож Тараса Шевченка в Україну (на матеріалах колекції Георгія Георгіадіса у фондовому зібранні Шевченківського національного заповідника)». Учасники та гості подякували організаторам заходу за високий науковий рівень проведення конференції та щирий прийом.

Почуття любові до рідної землі…

5 Вересня, 2023

Пам’яті  українського художника Леоніда Гопанчука   Цього дня, 10 років тому, українська спільнота провела у засвіти видатного художника Леоніда Гопанчука (м. Київ), який був добрим другом Шевченківського національного заповідника. Народився на Волині у селі Заболотинці Млинівського району. Його улюбленою забавкою було читання і запам’ятовування поезії з подарованого батьком «Кобзаря» Тараса Шевченка. Граючись, почав ілюструвати дитячі вірші і це захоплення переросло у справу усього його життя. Закінчив навчання у Київському художньому інституті, де отримав дві спеціальності – архітектора і живописця, які допомогли йому реалізувати важливе життєве завдання у створенні мистецького літопису України. Українського художника Леоніда Гопанчука вважають одним із кращих портретистів Європи. У кожному портреті відчувається особливий підхід митця до людини. Художник немов прожива життя людини, яку пише. На питання, як вдається так відчути портретованого і відобразити стан його душі, художник поділився «таємницею»: « Просто треба любити людей». Цікавою особливістю його творчої лабораторії стало просте правило: створюючи нову картину, художник не використовував палітру для змішування фарб, а відразу підбирав колір і наносив його на полотно. Він вважав, що так не витрачається та величезна енергетика, яку майстер передавав своїй роботі». Наше знайомство з художником та його родиною відбулося у 2011 році, коли всі свідомі українці відзначали 150-річницю з часу повернення Тараса Шевченка в Україну. У день перепоховання поета, 22 травня, родина Гопанчуків традиційно була серед учасників урочистостей на Тарасовій горі. Цього разу з особливою місією – пошанувати пам'ять українського Пророка та подарувати у колекцію музею власну олійну роботу із портретним зображенням Тараса Шевченка «Канівські кручі. Повернення художника». З того часу Леонід Гопанчук та його дружина, директор видавництва «Світ Успіху» Неоніла Струк стали частими гостями Заповідника, активно долучалися до організації та підтримували творчі ініціативи канівських науковців. Вже наступного року було розроблено наукову концепцію та організовано виставку художника у залах музею Тараса Шевченка у Каневі. Ця експозиція стала частиною реалізації культурологічного проекту «Святині України-Руси», який започаткував художник у 2010 році. За визначенням самого художника, метою створення та реалізації творчого проекту був пошук, дослідження, вивчення і популяризація історичних, архітектурних пам'яток, визначних місць України через його образне сприйняття. З ініціативи родини Гопанчуків проведено низку пошукових експедицій, організовано мистецькі пленери, культурологічні акції, записано фільми та радіопередачі,  зустрічі з науковцями та художниками, підготовлено презентації художніх виставок. За два роки митець на своїх полотнах зафіксував історичні пам’ятки, унікальні українські пейзажі, створив портрети видатних українців. Так сформувалася ціла серія картин із зображеннями Качанівки, Почаєва, Решетилівки, Полтави, Умані, Чигирина, Прохорівки і Канева, яка стала своєрідним продовженням ідеї Шевченкової «Живописної України». Саме ці роботи були взяті за основу виставкової експозиції у Каневі, де громада та гості нашого міста знайомились з мистецькими творами знаного київського художника Л. Гопанчука. Своїми емоціями вони поділилися у Книзі вражень: «Ваші талановиті твори пробуджують в серці щемливе почуття світла, добра, радості… Ви прекрасно оволоділи майстерністю, оспівали фарбами прості звичайні речі, опоетизувати їх і зачарували глядача своїм почуттям любові до рідної землі…». Після виставки художник подарував до фондової колекції Шевченківського національного заповідника роботу «Зимові вітражі. Тарасова світлиця у Каневі» (2012)  із зображенням першого народного музею Тараса Шевченка. Вона стала гідним поповненням мистецької серії «Тарасова Гора в образотворчому мистецтві». З роками творчі зв’язки ще більше зміцнилися. Готувалися нові проекти, створювалися живописні полотна… Та, на жаль, передчасна смерть перервала творчий політ художника, а його душа відлетіла у небо. Пам'ять про видатного майстра, заслуженого художника України Леоніда Гопанчука і сьогодні живе у його глибоко національних творах, які постійно експонуються у музеях і галереях України та світу. Сектор виставково-експозиційної роботи відділу наукових досліджень Шевченківського національного заповідника м. Канів.

Прапор з передової

Нещодавно на Тарасову гору завітав канівчанин із позивним „Горинич”, який вже майже рік воює на сході України. Прийшов із незвичним подарунком – жовто-блакитним прапором, на якому дуже майстерно виконано портрет Тараса Шевченка і уривок із поеми „Кавказ”. Військовий розповів, що у тому бліндажі, де висів прапор, змінився не один підрозділ, а стяг залишався як символ  - символ стійкості і мужності, символ України. На жаль, автора малюнку встановити не вдалося. А треба було б – цікава і оригінальна ідея і мистецьки виконана робота. Стане справжньою прикрасою експозиції музею. Щиро дякуємо за дарунок!

До 150-річчя з дня народження Фотія Красицького (продовження)

25 Серпня, 2023

Багато часу Фотій Красицький приділяв викладацькій роботі: вчителював у початкових і середніх школах, був керівником художньої школи в у Києві, викладав у Миргородському художньо – керамічному технікумі та Київському художньому інституті. Він є автором першого українського посібника «Рисування і малювання», що вийшов в1929 році і по якому навчалося не одне покоління майбутніх українських живописців. Він навчав, стверджуючи, що «картину треба читати, як книгу».[5]. Навесні 1922 року Красицький отримав листа від давнього приятеля Опанаса Сластіона, в якому останній кликав його працювати до Миргородського художньо-керамічного технікуму. Фотій Степанович залишає в Києві садибу та будиночок на околиці міста і вирушає до Миргорода. В анкетному листку для наукових діячів можна прочитати його власноручний запис: «…преподаю рисування, живопис і композицію керамічних форм». Але Фотій Степанович розумів, що надовго залишатися в Миргороді було б безперспективно як для художника. По закінченню навчального року він повертається в Київ. Появу Красицького знову в Києві тепло привітав у статті «Київські художники» журнал «Глобус». «… маляр і почасти скульптор Ф.С.Красицький – видатний педагог зі своїми особливими методами. Поважний рисувальник і неабиякий портретист, Красицький свої сили скупчив на портреті й на жанрових композиціях. В останніх має великий хист щодо психології типів і загального оформлення теми». [2]. Спочатку сім'я Фотія Степановича проживала на Андріївському узвозі (там же жив і його побратим художник Михайло Дяченко) в замку Річарда. Згодом родина Красицьких переїхала на околицю міста, в Пріорку.  На щастя дерев'яний будинок зберігся до наших днів. Він виготовлений із матеріалу Дмитрівської церкви, розібраної в 1901 році. А збудована вона  була Приором, польським настоятелем домініканського монастиря, разом з місцевими священниками. Фотій Степанович хотів купити будинок із садибою ще в 1905 році. Але засобів на його придбання не було і він звернувся по допомогу до видавців Миколи Чоколова та Стефана Кульженка. Микола Чоколов видав йому кредит, а Стефан Кульженко просто подарував гроші. На садибі Фотія Степановича побувало багато відомих людей, які залишили свій слід в культурі і мистецтві України та світу. У старому саду є висока-висока липа, посаджена власноруч Лесею Українкою, яка не раз гостювала у Красицьких. Також донині живуть і плодоносять два старі, розкидисті кущі кизилу, привезені нею з монастиря Кавказу і посаджені тут же на садибі Красицького. А Михайло Грушівський посадив калину і грушу… Бували тут і Коцюбинський, і Старицький, і Марія Заньковецька, родина Миколи Лисенка і багато інших людей тодішньої культурної еліти. І дерева, віком понад сто років, є свідками тих зустрічей, розмов, пленерів, чаювань, роздумів про майбутнє…[8] Фотій Красицький співпрацює також у сатирично – гумористичному журналі «Шершень», друкує свої карикатури, жанрові картини, портрети. Він майже ніколи не підписувався повним ім'ям – писав монограму «ФК», криптограму «Кра-Кра» або «Ракф». Участь у журналі «Шершень» сприяла  зростанню авторитету Фотія Красицького як графіка. Незабаром він був запрошений на посаду відповідального  художника - редактора «Літературно - наукового вісника», що видавався у Києві. 1908 року Фотій Красицький виїздить за кордон, де знайомиться з західноєвропейським мистецтвом та встановлює зв’язки  з кращими друкарнями  Чехії та Німеччини. Через рік у Празі вийшли у світ кольорові листівки з його восьми картин. Педагогічна рада Київського художнього училища на своєму засіданні обирає Фотія Степановича викладачем живопису. На початку 1916 року художник їде до Чернігова і Седнева, де збирався відпочивати від чорних примар війни. Того пам'ятного року в Києві було голодно і неспокійно. Малювати він почав з кам'яниці Лизогубів, спорудженої в ХУІІ столітті. В середині ХІХ ст. тут гостював Тарас Шевченко. В олійному краєвиді «Старовинна садиба у Седневі» (1916) художник справді відтворив епічний куточок української історії. У Чернігові, на Болдиній горі, Красицький малює етюди. Серед робіт чернігівського періоду вирізняється портрет «Дівчина в українському одязі» (1916), який експонувався на виставці в музеї Т.Г.Шевченка у Києві, а у 1916 році Київська художня школа організовує виставку картин, на якій були представлені шість картин Фотія Красицького. У середині 20 - х років у Києві створюються творчі об'єднання художників різних напрямів і поглядів. Але в 30-ті роки стало тривожно: огульне переслідування та репресії української інтелігенції. У 1934 році заарештовують чоловіка середньої дочки Фотини поета – Олексу Влизька. Він глухонімий, мову розуміє тільки по губах, йому всього 26 років. Фотій Степанович  пише в усі інстанції, намагаючись захистити зятя, але марно. Він помирає у в’язниці, а дочку висилають за межі України на Урал. Навесні 1937 року заарештовують другого зятя – письменника Петра Мельника. Старшу дочку Ірину  під конвоєм з маленьким сином відправляють до Башкирії. 8 листопада 1937 року в приміщенні Народного мистецтва (нині Національний художній музей) відкрилась виставка, де були роботи відомих художників Миколи Бурачека, Олексія Шовкуненка, Федора Кричевського, але для картин Фотія Красицького місця не знайшлося. Його звинуватили в «українському націоналізмі», стали ігнорувати і обмежувати в творчому житті. Дивовижно, але долі діда і онука ніби перегукуються між собою. Але в родині біди не закінчуються. Згодом Фотію Красицькому, якому дозволили приступити до роботи в Художньому інституті, знову відмовляють. Незважаючи на настільки драматичну ситуацію, він тримає себе в руках, пише чергову книгу, малює, бере участь в першому з’їзді радянських письменників, що відкрився в 1938 році. Художник наполегливо готується до чергової виставки своїх картин та війна 1941 року порушила всі плани. Фотій Степанович вирішив урятувати свої картини. Він попросив у сусіда воза, коня і встиг усе перевезти. Сім'я запакувала картини в бочки й закопала в садку.  Але, повернувшись у Приорку, йому стало зле, трапився інсульт. Він довго хворів на ревматизм, турбувало серце. Родину Красицьких висиляють із будинку, і вона живе в окопі-землянці в глибині саду. Від сирості й холоду особливо страждає Фотій Степанович. Все це згодом приведе художника  до тяжкої  хвороби. У 1943 році Київ звільнили. На щастя будинок Красицьких уцілів,  а картини були передані державі. Частина робіт перебуває в Національному  художньому музеї, а також у будинку художника. Три невеликі пейзажі виставлені в Національному музеї Тараса Шевченка. Де решта – невідомо. В архіві, згідно з чорновим списком художника зберігається 344 назви  його робіт. Очевидно, і цей список неповний. Невдовзі до художника «завітали» співробітники КДБ, цікавилися чим займалася родина в окупації. Вони не давали йому спокою, підозрювали, погрожували, домагалися «істини». Нарешті Фотій Красицький  урятувався від переслідувань… 2 червня 1944 року він помер від крововиливу. Поховали його на Куренівському цвинтарі. Зібралося багато людей. Дорога до місця поховання була застелена килимами, труну на руках несли до самої могили. У 1956 році на прохання доньки Фотія Степановича –  Ірини прах художника перенесли на Байкове кладовище, недалеко від могили Лесі Українки, де пізніше було встановлено надгробок - бюст. Видатний художник був забутий на десятиліття. І лише в 1973 році відзначили його 100 – річний ювілей і не тільки на батьківщині, а й через ЮНЕСКО в усьому світі. У Приорці названа його ім’ям вулиця. А на будинку, де з 1905 по 1944 рік жив і працював Фотій Степанович Красицький, у 1977 році встановлено меморіальну дошку. Будинок художника  не є музеєм, там живуть його нащадки. Про життя Фотія Красицького, методику його творчості відомо не так і багато. Сучасники не залишили нам спогадів про живописця. Довелося, крім картин і малюнків, вивчати біографію та листування художника, розмовляти з людьми, які добре його знали.