«Велике щастя бути вольним чоловіком…»

(до 185-річчя визволення з кріпацтва Тараса Шевченка) 9 березня 2023 року минуло 209 років від дня народження українського поета, художника, академіка гравюри Імператорської Академії художеств, вірного сина України Тараса Григоровича Шевченка. Цей рік позначений і 185-річчям визволення його з кріпацької неволі.Народжений у родині кріпаківв українському селі Моринці, Тарас Шевченко зумів переступити межі рідного краю і в далекій північній столиці Російської імперії та казахських степахпоетичним словом оспівав красу рідної України, її героїчну минувшину та трагічну долю українського народу. Шевченко заговорив до столичної публіки тією мовою, якою до нього зверталися його батьки,  земляки, і яка на той час не сприймалося як самостійна мова, а тільки як «малороссийское наречие». Рушійною силою долі Тараса Шевченка був його талант художника. Ще підлітком він виявив бажання вчитися малярству у дяків-іконописців, але ця спроба не була вдалою, бо вони не вбачали у хлопцеві таланту до малярства. Перші серйозні кроки до освоєння мистецької науки Шевченко зробив у Вільно, куди потрапив будучи козачком поміщика Павла Енгельгардта. А в Петербурзі сімнадцятирічний Тарас Шевченко «невідступними просьбами» переконав свого поміщика віддати його вчитися малюванню. Енгельгардт, після довгих вагань, законтрактував Шевченка на чотири роки до майстра-декоратора Василя Ширяєва, послугами артілі якого користувалися петербурзькі вельможі. 1832 року Шевченко змінив куртку лакея на малярський халат. Роки, проведені в артілі Ширяєва були складними, повними принижень і образ, нерозумних обмежень щодо учнів. Василь Ширяєв мав добру художню підготовку – навчався у Арзамаській школі О. Ступіна, відвідував рисувальні класи Товариства заохочення художників, був стороннім учнем Академії художеств.Він добре знався на декоративному мистецтві й техніці малювання,  але був дуже жорстоким до своїх підлеглих. Шевченко потрапив до цеху Ширяєва вже досить підготовленим учнем. Сам Шевченко стверджував, що вчився у Ширяєва не тільки «на маляра», а й на «живописця». Як видно із повісті «Художник» Шевченко з усіх учнів Ширяєва найуспішніше оволодів мистецтвом декоративного розпису. Він став першим, тобто найкращим рисувальником цієї артілі, і Ширяєв при кожній можливості залучав Тараса до оздоблення приватних помешкань та будинків державних установ. Саме про цей факт читаємо у повісті «Художник»: «У неділюя відвідав його господаря із тим наміром, чи не можна буде замінити мого учня звичайним простим маляром. - Чому не можна? Можна, – відповів він. Поки що мальовничі роботи не розпочалися. А тоді вже вибачте. Він у мене рисувальник. А рисувальник, визнаєте, що означає у мистецтві…». Участь Тараса Шевченка у оформленні Александринського, Маріїнського театрів, плафонів Великого Театру дала змогу Ширяєву переконатися, які великі здібності має його учень. А сам Шевченко відтоді на все життя полюбив театр. На 1835 рік, останній рік дії контракту, припадає зустріч Тараса Шевченка із земляком Іваном Сошенком,уродженцем Богуслава, який студіював живопис у ІмператорськійАкадемії художеств.Ця зустріч стала першим кроком до звільнення Тараса Шевченка із кріпацької неволі. Сошенко домовився із Ширяєвим, що Тарас буде приходити до нього на квартиру за відсутності роботи. Він сам почав діяльно займатися мистецькою освітою свого земляка. За кілька років Шевченко зробив такий крок уперед на ниві мистецької науки, що перевершив у малярському хисті свого вчителя. Саме Сошенко сприяв тому, що Шевченко почав хоч і не систематично, але відвідувати класи Товариства заохочення художників, секретарем якого був українець із Пирятина Василь Григорович. Він же обіймав посаду професора, конференц-секретаря Академії художеств. Сошенко серйозно замислився над майбутнім Тараса Шевченка. Він вводить його у мистецьке коло російської столиці, а саме знайомить Шевченка із літератором Євгеном Гребінкою, земляком із села Убіжище на Полтавщині; Аполлоном Мокрицьким, уродженцем Пирятина, учнем Карла Брюллова та Олексія Венеціанова. Через Гребінку познайомився Тарас Шевченко із художником, професором Академії художеств Олексієм Венеціановим, народженим у Москві від шлюбу нащадка грецьких купців та українки. У товаристві І. Сошенка, А. Мокрицького, В. Григоровича, Є. Гребінки, О. Венеціанова Шевченко виявляв себе як обдарований, жадібний до мистецтва художник і поет. І тому дедалі більше зростало бажання друзів вирвати Тараса із кріпацької неволі, відкрити йому шлях до Академії художеств. Аполлон Мокрицький першим звернувся до свого вчителя, найвідомішого художника в Російській імперії Карла Брюллова з проханням визволити Шевченка із кріпацтва. Іван Сошенко познайомить Тараса із Карлом Брюлловим, який відзначив «не кріпацький» вираз його обличчя і похвалив мистецькі твори. Про відвідини червоної майстерні Карла Брюллова Шевченко розповість у повісті «Художник». Це знайомство прискорило вирішення питання визволення Тараса із кріпацтва. Численні дослідження біографії Шевченка розкривають першорядну роль у його визволенні видатних митців пензля Карла Брюллова і Олексія Венеціанова, поетів Василя Жуковського і Євгена Гребінки, конференц-секретаря Академії художеств Василя Григоровича, музичного діяча Михайла Вієльгорського. Першим до Павла Енгельгардта з проханням відпустити кріпака Шевченка на волю звернеться Карл Брюллов.Алеза волю Тараса поміщик зажадав грошей. Митця вразила сама думка про те, що він стане причетним до принизливої справи — торгівлі людьми. Після цієї зустрічі Брюллов назвав поміщика «найбільша свиня в торжевських туфлях».   Про суму викупу Тараса Шевченка остаточно домовиться із поміщиком Павлом Енгельгардом художник Олексій Венеціанов, і становитиме вона 2500 рублів асигнаціями або 800 рублів сріблом (співвідношення срібного рубля до асигнацій було 1:3). Для орієнтиру у цінах: невеликий кінь коштував 200 рублів. Порадившись із друзями, 2 квітня 1837 року Карл Брюллов розпочав роботу над портретом Василя Жуковського. Його мали розіграти в лотерею за участі царської родини, адже Жуковський був вихователем наслідника престолу цісаревича Олександра. До організації розіграшу лотереї була залучена й Юлія Федорівна Баранова – гофмейстерина, вихователька дочок царської родини. З її допомогою Василь Жуковський збирав гроші від членів царської родини, адже вони теж придбали квитки: 400 рублів асигнаціями дала імператриця Олександра Федорівна, по 300 рублів внесли діти – велика княжна Марія Миколаївна та наслідник царя, князь Олександр.Тобто, царська родина внесла у викуп Тараса Шевченка 1000 рублів асигнаціями. (Портрет виграла цариця Олександра Федорівна). Щоб зібрати для викупу суму грошей, що бракує, Брюллов, Жуковський, Венеціанов та Юлія Баранова продовжили збір коштів. Гроші пожертвували десятеро друзів Шевченка. Необхідну суму зібрали і передали поміщику Павлу Енгельгардту. 22 квітня (5 травня за н.ст.) 1838 року до відпускної Тараса Шевченка «руку приклав» Павло Енгельгарт. Зміст відпускної був таким: «Тисяча вісімсот тридцять восьмого року квітня двадцять другого дня я, нижчепідписаний звільнений від служби гвардії полковник Павло Васильєв син Енгельгардт, відпустив вічно на волю кріпосного мого чоловіка Тараса Григор'єва сина Шевченка, який дістався мені у спадок після покійного батька мого дійсного таємного радника Василя Васильовича Енгельгардта, записаного за ревізією Київської губернії Звенигородського повіту в селі Кирилівці, до якого чоловіка мені, Енгельгардту і спадкоємцям моїм надалі справи немає і ні в що не вступатися, а вільний він, Шевченко, обрати собі вид життя який забажає». Показово, що Шевченкову відпускну оформлено на гербовому папері «для письма крепостей до 1000 рублей». Чому так сталося, якщо поета викупили за 2500 рублів асигнаціями? У тексті відпускної немає ні слова про виплачені Енгельгардтові гроші. Шевченка ані продавали, ані купували — з формального погляду він дістав свободу від власника нібито з доброї волі. Для відпускних, згідно тогочасного законодавства, використовували найдешевший гербовий папір вартістю три рублі за аркуш. Того ж дня підпис Енгельгардта засвідчили дійсний статський радник Василь Жуковський, професор Карл Брюллов, таємний радник Михайло Вієльгорський, яких у повісті «Художник» Тарас Шевченко назвав «велике та людинолюбне тріо». 25 квітня 1838 року у майстерні Карла Брюллова відбулося вручення відпускної Тарасу Шевченку, яку він отримав із рук Василя Жуковського. Цей факт зафіксував у своєму щоденнику Аполлон Мокрицький, зазначаючи, що Василь Жуковський вручив Тарасові Шевченкові «папір, що містить у собі його свободу та забезпечення прав громадянських». Із майстерні Брюллова 24-річний Тарас вийшов вільною людиною. У знак вдячності поет присвячує Василю Жуковському поему «Катерина», Євгену Гребінці – баладу «Перебендя», Василю Григоровичу – поему «Гайдамаки». У житті Тараса Шевченка починався новий період. Засвідчивши відпускну в петербурзькій Палаті цивільного суду, він почав відвідувати рисувальні класи Академії художеств. Його учителем став Карл Брюллов. У листі до брата Микити від 15 листопада 1839 року він напише: «… живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога – велике щастя бути вольним чоловіком…». Надія Долгіч

Інтерпретація образу Тараса Шевченка в мистецтві ХХ – поч. ХХІ ст.

В Музеї народного декоративного мистецтва до уваги відвідувачів представлено виставку «Інтерпретація образу Тараса Шевченка в мистецтві ХХ – поч. ХХІ ст.» з фондової колекції Шевченківського національного заповідника. Творча спадщина Тараса Шевченка – яскрава сторінка історії української мистецької культури. Засобами барвистої вишивки, різьблення, ткацтва та килимарства митці України з великою теплотою відтворюють образ Великого Кобзаря. Важко назвати майстра, який би у своїй творчості не звертався до Шевченківської тематики. На виставці представлено: килим «Квіти Кобзареві» заслуженої художниці України Наталії Литовченко; живописні полотна Василя Гелетка «Шевченко Т.Г. Спогади», Володимира Коржова «Світлиця Кобзаря», Миколи Кочубея «Катерина», Олесі Щербини «Т.Шевченко», вишиті портрети і поезії Т.Г.Шевченка за проектом заслуженого майстра народної творчості України Григорія Кисіля та інші. Велика шана до Кобзаря та любов до його творчості звучать у кожній роботі митців українського народного та декоративного мистецтва.

Велетень у царстві людської культури…

Із 22 квітня 2023 року в Музеї народного декоративного мистецтва Шевченківського національного заповідника діє виставка «Велетень у царстві людської культури…», присвячена 185-й річниці викупу Тараса Шевченка з кріпацтва. Виставка презентує оригінальні художні роботи – живопис і графіку, що зберігаються у фондовій колекції Шевченківського національного заповідника. Експонується двадцять робіт видатних українських митців. Представлено дитинство та юність Тараса Шевченка, а також твори, що ілюструють його творчість. Одне з центральних місць на виставці займає репродукція на тканині відомої картини Георгія Меліхова «Молодий Тарас Шевченко у майстерні К. П. Брюллова» (1947, олія), що ілюструє найважливіший та хвилюючий момент у житті майбутнього геніального поета – отримання відпускної  – документа про відпущення на волю 25 квітня 1838 року. Зацікавить відвідувачів й картина «Мені тринадцятий минало (1940, олія) Івана Їжакевича, народного художника України. Перші ілюстрації до поем Тараса Шевченка художник створив ще наприкінці ХІХ ст., і відтоді, до творів геніального Кобзаря український маляр повертався кожного десятиліття. Напочатку 1930-х років талановитий митець отримав замовлення від музею Шевченка у Києві на створення ряду робіт на шевченківську тему. Серед виконаних творів була й картина «Мені тринадцятий минало». Шевченкіана українського живописця, члена Спілки художників України Петра Носко представлена роботою «Тарас Шевченко шукає залізні стовпи» (1962, олія). На початку 1920-х років художник створив серію гравюр до видання Тараса Шевченка «Повна збіркатворів: Поезії (Кобзар) (Київ, 1927). На жаль, це видання, що вийшло п’ятдесятитисячним накладом було знищено під гаслом «боротьби з націоналізмом», а самого автора заарештовано за націоналізм. Віра Баринова-Кулеба – академік Академії мистецтв України, народний художник України, заслужений діяч мистецтв України, член спілки художників України. Із 1991 року картини художниці наповнюють скарбницю світового мистецтва у музеях України, Китаю, США, Швейцарії, Німеччини, Великобританії, Франції. Не винятком є і фондова збірка Шевченківського національного заповідника. Адже, у творчому доробку майстрині – роботи, присвячені життю і творчості Тараса Шевченка. Картина «Діду, найміть Тараса овець пасти» (1989, олія) прикрашає експозицію виставки. Андрій Антонюк – член Спілки художників України, заслужений художник України, лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, лауреат премії імені Василя Стуса, народний художник України. У 1980-х роках митець створює ряд робіт на шевченківську тематику, які сьогодні становлять окрасу колекції живопису Шевченківського національного заповідника. Картина «Бандурист» (1992, олія) – шедевр, в якому митець занурюється у кобзарську тематику, засвідчуючи тим самим український вільнолюбний дух та прагнення сободи. Твір художника-самоучки Миколи Мантейфеля «Кобзар», створено за мотивами віршів Тараса Шевченка і подаровано автором до музейної колекції 1972 року. Художник-аматор Іван Лисенко – заслужений майстер народної творчості України, лауреат премії імені Катерини Білокур, культурний діяч, уродженець села Золотоношка (нині Черкаська область) надзвичайно любив своє село і присвятив рідному краю найбільшу серію робіт під назвою «Люди мого села». Інтерес до шевченківської тематики представлено у таких творах митця: «Апостол правди і свободи» (1971), «Шевченкіана». На виставці експонується його ілюстрація до поезії Шевченка «Мені тринадцятий минало» (1979, олія). Крім живописних творів, експонуються також графічні роботи відомих українських художників-графіків: Івана Філонова(«Мені  тринадцятий минало». 1961, офорт; «Малий Тарас і чумаки». 1960, офорт; «І виріс я на чужині».1961, офорт); Павла Борисенка («Зустріч Шевченка з художником Сошенком у літньому саду в Петербурзі»); Михайла Хазановського («Шевченко в майстерні К. Брюлова» (літографія); Йосипа Дайця («Смерть Тарасового батька»(літографія); Мар’яна Маловського («Нащо мені чорні брови» (ліногравюра)). Доповнено виставку репродукцією малюнка Михайла Дерегуса «Тарас і Оксана». Ніна Басиста

Українська рапсодія

9 Квітня, 2023

Україною  в науковому і культурному середовищі Республіки Хорватії почали цікавитисяще з другої половини ХІХ-ст. Август Харамбашіч був одним з перших хорватських дослідників, хто зацікавився постаттю Тараса Шевченка і його творчістю. У передмові до перекладеної ним збірки творів Тараса Шевченка Харамбашіч сказав: «…Став відомим … Шевченко як Богом обраний поет свого народу, якого критики порівнюють з польським Міцкевичем» Харамбашіч опублікував також коротку біографію Тараса Шевченка, показавши складність життя українських художників. Переклад твору українського поета на хорватську мову виявили зростаючий інтерес до його творів у Хорватії та вказали на схожість історичного минулого обох народів. Пізніше цю тему підхопив кандидат наук, професор української літератури Загребського університету Євген Миколайович Пащенко. У своїй статті «Феномен Тараса Шевченка» дослідник докладно розкрив важливі віхи в історії життя Кобзаря як творця дійсно української літератури під впливом історичних подій у ті часи. Пащенко звертає увагу на ті чи інші обставини, що вплинули на формування особистості поета, а також зазначив, що феномен Тараса Шевченка це не що інше як постійна актуальність його творчості. Також професор Пащенко проаналізував збірку статей хорватських письменників XIX-XX століть, присвячених життю і літературній діяльності Тараса Шевченка. У передмові говориться, що постать Шевченка була зразком для хорватів у формуванні їх культури. Це були статті науковців Б. Крмпотіча, О. Флакера, Й. Бадаліча і тд. Статті відображають їх спробу продемонструвати, що творчість Шевченка впливає на всіх південних слов'ян, а не тільки на літературні твори хорватських письменників. Міністр культури України Олександр Ткаченко передав до Шевченківського національного заповідника роботи із серії «Українська рапсодія». За словами  Божо Бишкупича (колишній міністр культури республіки Хорватія) – ці роботи вказують на близькість між Україною та Хорватією, а також демонструють солідарність та співчуття народу України. До серії увійшли твори таких хорватських художників: Невінка Арбанас, Гордана Бакич, Томислав Бунтак, Ігор Чабрая, Майя С. Франкович, Світлан Юнакович, Матко Міїч, Фране Паро, Димитріє Попович, Зденка Позаїч, Міран Шабіч, Івіца Шишко, Златан Врклянс, Йосип Занкі. Разом із графічними роботами виставка включає поетичний твір Луки Палетка у вигляді вірша про війну в Україні в образному діалозі з українським поетом Тарасом Шевченком. Серія «Українська рапсодія» вперше була представлена 24 квітня 2022 року в Загребі. Колектив Шевченківського національного заповідника висловлює щиру подяку міністру культури України за такий подарунок. Вже протягом двох століть хорватські шевченкознавці виявляють великий інтерес до Шевченка в хорватському освітньому середовищі. Таким чином постать Тараса Шевченка стала об’єднуючою основою, завдяки якій розвивається і буде розвиватися українська діаспора в Хорватії.

СЬОГОДНІ –150 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИКОЛИ МІХНОВСЬКОГО

31 Березня, 2023

На історичному шляху становлення багатьох держав виникають постаті, які є творцями концепцій, що визначають різні напрямки розвитку  народу. Такі люди завжди перебувають в епіцентрі різних резонансних, історичних, політичних та культурних подій, до них звертається суспільство, шукаючи щось нове і цікаве. В Україні такими людьми були князі, гетьмани, філософи, науковці, письменники, які своїми поглядами впливали на свідомість народу. Одним з таких був Микола Міхновський – адвокат, видатний суспільно-політичний діяч, ідеолог самостійництва України,  автор програмного документу Братства Тарасівців «Кредо молодого українця» та брошури «Самостійна Україна». Микола Іванович Міхновський народився 1873 року в селі Туровці, Прилуцького повіту на Полтавщині. Батько М. Міхновського був священиком, національно свідомою людиною, нащадком старих козацьких родів і не боявся правити службу в церкві українською мовою. З дитинства Микола виховувався на шевченківському Кобзарі і творах Котляревського. Батько віддав сина до Прилуцької гімназії, де він згуртував своїх товаришів в українську громаду. По закінченню гімназії М. Міхновський вступив до Київського університету св. Володимира, де вивчав право. Навчаючись на юридичному факультеті, майбутній громадський діяч увійшов до таємної політичної організації «Братство тарасівців». «Нашому поколінню належить створити українську національну ідеологію для боротьби за визволення нації і для створення своєї держави» – так окреслив «Кредо молодого українця» у програмному документі організації М. Міхновський. Зреалізувати ці ідеї Братство не змогло, натомість практично усі його члени опинилися за ґратами. 19 лютого 1900 р. громадськість Полтави відзначала чергові Шевченківські роковини. Відбулися б вони, як завжди, якби на трибуну не вийшов імпозантний чоловік з охайно підстриженими вусами, піднятими трохи вгору, і з гострою борідкою. Зовні в ньому не було нічого традиційно українського, але коли промовець заговорив, зал завмер. Через кілька днів, 26 лютого, вже в Харкові той самий оратор, місцевий адвокат Микола Іванович Міхновський виголосив промову приблизно такого ж змісту. Знову для присутніх вона була наче грім серед ясного неба. «Не може бути ніякої боротьби українського народу в рамках існуючої Російської імперії, — заявив він. — Лише цілковите відокремлення України і створення могутньої держави від Карпат і до Кавказу необхідне нашій нації. Українцям не потрібна автономія з ласки Москви, а також федерація у складі Росії, їм потрібна повна незалежність. Україна має матеріальні й духовні сили бути самостійною. Україна для українців!» Основні ідеї своїх промов на Шевченківських урочистостях 1900 р. в Полтаві та Харкові М. Міхновський виклав у брошурі «Самостійна Україна». Вона була першим виданням Революційної української партії (РУП), котре газета «Искра» назвала «дико шовіністичною брошурою». Незважаючи на те, що через деякий час РУП відмежувалася від ідей М. Міхновського. 1902 р. група його прихильників відкололася від РУП і заснувала Українську народну партію (УНП). М. Міхновський розробив для неї 10 заповідей і видав їх 1903 р. у Львові.   «Єдина й неподільна від Карпат і до Кавказу самостійна, вільна Українська Демократична Республіка — це національний всеукраїнський ідеал. Нехай кожна українська дитина тямить, що вона народилася на світ на те, щоб здійснити цей ідеал. Усі люди — твої брати, але москалі, ляхи та жиди — вороги нашого народу, доки вони панують над нами й визискують нас. Україна для українців. Отже, проганяй звідусіль з України чужинців-гнобителів. Усюди й завжди вживай українську мову. Нехай ані дружина твоя, ані діти не дають поганити твоєї господи чужинцям-гнобителям. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде твоєму народові й тобі. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів. Не стань ренегатом-відступником. Не обдирай власного народу, працюючи на ворогів України. Допомагай своєму землякові поперед усіх. Не бери собі дружину з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами; не приятелюй з ворогами нашого народу, бо це додає їм сили й відваги; не підтримуй гнобителів наших, бо зрадником станеш».   Ці заповіді були звернені до третьої генерації української інтелігенції, яка, на думку М. Міхновського, мала заснувати нову, самостійну Україну. Бо, за його теорією, перше покоління української інтелігенції служило Польщі, а друге — Росії. В часи Української революції 1917 – 1921 років М. Міхновський був у перших лавах борців за українську державність. Він спрямовує свої зусилля на створення українського війська та засновує Український військовий клуб імені Павла Полуботка, також стає одним з організаторів 1-го Українського полку ім. Б. Хмельницького, чітко розуміючи, що без потужних збройних сил український народ знову опиниться в імперському рабстві. Сьогодні, коли весь українці борються проти російського агресора, ідеї М. Міхновського щодо всебічної розбудови та всенародної підтримки українського війська актуальні як ніколи. Після встановлення гетьманату Павлові Скоропадському пропонували його  кандидатуру на посаду голови уряду. Гетьман запропонував тому лише пост «бунчужного товариша» (особистого радника), від якого М. Міхновський відмовився. Після приходу більшовиків до влади він деякий час жив на Кубані, до 1924 р. працював в українській учительській семінарії в станиці Полтавській. Хоч жив він серед нащадків колишніх українських козаків, але мріяв повернутися в Україну. На початку 1924 р. приїхав до Києва й потрапив до рук чекістів. 3 травня 1924 року Миколу Міхновського знайшли повішеним у саду садиби його друга Володимира Шемета. Микола Міхновський багато в чому випередив свій час.Протягом останніх 30-ти років незалежності нашої країни, українці загалом і українські політики зокрема переживають щось подібне: російська агресія, яка триває вже восьмий рік та повномасштабна війна змушує робити остаточний і однозначний вибір, а самостійницькі ідеї Миколи Міхновського (національна самодостатність, територіальна цілісність, усвідомлене українство, національно-державницька самостійність, справедливий соціальний лад, активне відстоювання національних інтересів, створення дієздатних збройних сил, усвідомлення власної політичної суб’єктності) не згубилися у часі, вони ввійшли у обіг серед мислячих українців і формують справжню українську національну еліту.

Гончар: «Тарасову гору видно всій Україні!»

3 квітня виповнюється 105-років з дня народження письменника, лауреата Шевченківської премії Олеся Гончара. Свою любов і відданість Тарасу Шевченку письменник проніс через усе життя. Його оцінка творчість Великого Кобзаря була завжди виваженою: звернено увагу на ідеал вільної людини, безмежну  любов’ю до рідного краю, нетерпимість до всього, що людину принижує, сковує, нівечить, калічить, на піднесення вічної краси материнства. З 1992 по 1995 роки Олесь Гончар був головою Комітету із Державних премій Україниім. Т. Г. Шевченка. Гончар часто приїздивдо Канева уклонитися могилі поета, і не лише у складі офіційних письменницьких делегацій, а й приватно, зі своє сім’єю. У фондах Шевченківського національного заповідника зберігається близько 30-тифото, які свідчать про ці візити у різні роки. Олесь Гончар першим залишив запис до книги під назвою «Лауреати державної премії Української РСР ім. Т. Г. Шевченка про Кобзаря»: «Тарасова гора моє магічну дію. Багато що скаже вона кожному — і тому, хто вперше опинився тут, і тому, чия душа від колиски зріднилася з невмирущими рядками «Кобзаря» — цієї заповітної невідцвітної книги українського народу. На цій горі геній Шевченків стає для нас ближчим і відчутнішим, ніж будь-де. Все тут повите святістю, дихає силою життя. Це місце здатне наснажувати. Людина тут глибшає в думках, чистішає в помислах. Піде вона звідси ще людянішою, звеличившись духом, піде, ще більш упевнившись, що нічого вищого на світі [немає] за любов до рідної землі і рідного народу, нічого достойнішого, як жити у мирі, у злагоді й дружбі зі всіма живущими на планеті. Тарасову гору видно всій Україні! Видно її сьогодні всім континентам земної кулі. Ніколи стежки сюди не заростуть, світ очі в своїх вдячне людство ніколи не забуде! Олесь Гончар. Канів 20 червня 1982». Думки письменника також закарбовані  у «Книзі всенародної шани» та «Літописі» Тарасової гори. Світлана Брижицька

Вшановуючи пам’ять Тараса Шевченка

15 Березня, 2023

10 березня 2023 року виповнилося 162 роки з дня смерті Тараса Григоровича Шевченка – поета, художника, мислителя світового рівня. Цього дня на Тарасову гору прибули представники органів місцевої влади, громадських об`єднань, благодійних фондів, релігійних організацій, студентська та учнівська молодь, шанувальники творчості Кобзаря. Представники різних релігійних конфесій відслужили заупокійну літію на могилі поета. Нескінченим потоком піднімалися люди до могили – покласти квіти, вшанувати світлу пам'ять українського генія. Урочистість моменту підкреслював виступ Національного президентського оркестру. У музеї Тараса Шевченка відбулося відкриття виставки шевченкіани Івана Марчука – українського живописця, народного художника України, лауреата Національної премії імені Тараса Шевченка. Суголосно тематиці виставки прозвучала імпреза «І мертвим і живим і ненарожденним…» у виконанні фабрики музичного мистецтва «Voices» (кер. Яна Боровка, Анна Прокопчук) Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Поезію Тараса Шевченка читали науковці Шевченківського національного заповідника, учнівська та студентська молодь міста. Шанувальники поетичного слова долучилися до літературно-мистецького кола «Блокпости Шевченкового слова», у якому взяли участь  представники Черкаського регіонального відділення Національної спілки письменників України, члени Канівської літературної студії «Зорянка», студенти Канівського коледжу культури і мистецтв, учні Степанецького ліцею та Канівської санаторної школи. Шевченківський національний заповідник отримав безцінний подарунок від благодійного фонду «Гарт». Представник фонду Павло Осейко передав музею тематичний плакат та колекцію статуеток ручної роботи – Тарас Шевченко в екіпіровці бійця ЗСУ, як символ спротиву. Колекція статуеток створена з метою збору коштів для Збройних Сил України. Заходи, проведені цього дня на Тарасовій горі, кількість відвідувачів Шевченківського меморіалу вкотре підкреслили глибоку шану і любов українського народу до геніального поета Тараса Шевченка, який з глибини століть стоїть на сторожі нашої духовності. Ірина Юрченко, старший науковий співробітник Шевченківського національного заповідника

Духовний ареал Данила Нарбута

5 Березня, 2023

Пам’яті народного художника України, лауреата Державної премії України імені Тараса Шевченка 2 березня 2023 р. в Музеї народного декоративного мистецтва Шевченківського національного заповідника спільно з Канівським фаховим коледжем культури і мистецтв відбувся вечір – спогад «Духовний ареал Данила Нарбута» пам’яті народного художника України, лауреата Національної премії України імені Т.Г. Шевченка. Вечір був проведений в Каневі саме тому, що Данило Нарбут підтримував творчі зв’язки з багатьма канівцями, допомагав у створенні експозиції музею народного декоративного мистецтва, був частим гостем в Шевченківському національному заповіднику і залишив у спадок ряд картин у його фонди. Данило Георгійович Нарбут – син видатного художника-графіка Георгія Нарбута, Народний художник України, лауреат Національної премії України імені Т.Г. Шевченка. Провідний майстер сценографії оформив близько 250 вистав у різних театрах України. У період з 1942 до 1944 р. Д. Г. Нарбут працював у театрах Києва, Ковеля, Коломиї. З 1945 р. по 1960 р. він працював у Чернівецькому музично-драматичному театрі, з 1960 до 1965 р. – головним художником Івано-Франківського, а з 1965 до 1980 р. – Черкаського музично-драматичного театру. Саме черкаський період творчості Данила Нарбута є найбільш плідним і яскравим у біографії художника. Ідея театру і особисте бачення сцени – головна риса його творчості. Він приніс до черкаського театру високу національну образотворчу ідею. Творчість художника в основі своїй глибоко національна. Її тематика окреслена подіями історичного поступу України, а яскрава та декоративна художня мова митця сформувалась у самобутніх традиціях українського малярства. Роботи митця можна виділити в так звані тематичні цикли: це картини, присвячені стародавній історії, життю волелюбного козацтва, природі України. Картини Данила Нарбута з народознавчо-етнографічної тематики демонструють знання автора давньої міфології, демонології, обрядів і звичаїв. До таких робіт відносяться полотна «Веснянки», «Щедрівки» та «Івана Купала», що представлені в експозиції музею. Вечір відкрила Валентина Коваленко в. о. генерального директора Шевченківського національного заповідника, яка підкреслила про здобутки та значимість переконань Данила Георгійовича у боротьбі за незалежність України. Зі спогадами, про невідомі сторінки з життя художника на вечорі поділилися митці Черкащини, розповіді яких були проілюстровані репродукціями картин художника та кадрами кінофільму про нього. Серед них Олександра Теліженко (заслужений художник України, майстер народного мистецтва, член комітету з Національної премії ім. Т.Г.Шевченка), яка розповіла про дружбу з родиною Нарбутів та про співпрацю Данила Нарбута з її чоловіком. Так, у 1995 р. Данило Нарбут разом з Миколою Теліженком зайнявся створенням парадних геральдичних прапорів. Першим у їхньому доробку був прапор Черкаського пожежного училища (тепер Черкаський інститут пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля), наступним витвором їхньої творчої співдружності став прапор Черкас (1996), приурочений до святкування Дня міста, і третім став прапор Чигирина (1996), створений до відзначення 400-річного ювілею від дня народження Б. Хмельницького; про творчість Данила Георгійовича розповіли Надія Нікіфорова (заслужена художниця України, художниця-постановниця та художниця по костюмах Черкаського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка) та Любов Міненко (українська художниця, член Національної спілки художників України, Національної спілки театральних діячів України). Костянтин Андрієнко (провідний спеціаліст міського відділу культури) розповів про боротьбу Данила Нарбута в лавах Української повстанської армії, який був сотником з позивним Голуб. Свою поезію читала поетеса, кавалер ордену Княгині Ольги, лауреат премії Максима Рильського - Віра Носенко. Музичні вітання присутнім подарували заслужена артистка України Наталія Мамалига та викладачі Канівського фахового коледжу культури і мистецтв Марія та Петро Шевченко, Галина та Олена Смілянські. На завершення заходу Валентина Коваленко прочитала свою поезію, а Наталя Мамалига виконала пісню «Червона калина». 3 березня 1998 року пішов у засвіти Данило Нарбут. На його мольберті залишилась незакінченою картина. Роботи Данила Георгійовича Нарбута прикрашають багато музеїв України та зберігаються у приватних збірках Австралії, Бельгії, Німеччини. Данило Георгійович Нарбут – справжній син свого народу, український інтелігент, який через усе життя проніс любов до України, який робив усе від нього залежне, щоб відродити українські традиції, українську мову, українське минуле.