“Перший приїзд Тараса Шевченка в Україну”

27 вересня 2023 року у Національному заповіднику «Батьківщина Тараса Шевченка» (с. Шевченкове) відбулася Всеукраїнська науково-практична конференція «Перший приїзд Тараса Шевченка в Україну: Родина. Творчість. Пам’ятки». Гості поклали квіти на могили батьків Тараса Шевченка – Катерини та Григорія Шевченків; відвідали хату, в якій минули дитячі роки майбутнього поета; ознайомилися з тимчасовою експозицією музею Шевченка; відвідали унікальну будівлю ХVІІІ ст. – хату дяка, де навчався малий Тарас. У актовій залі ОНЗ «Шевченківський ліцей», де проходила конференція, гостей привітала генеральний директор Національного заповідника «Батьківщина Тараса Шевченка», заслужений працівник культури України Людмила Шевченко. Доповідачами були науковці та освітяни з Києва, Черкас, Запоріжжя, Канева, Шевченкового, Моринець. Шевченківський національний заповідник представляли: заступник генерального директора Шевченківського національного заповідника з наукової роботи, кандидат історичних наук Світлана Брижицька, яка у своєму вітальному слові зазначила, що «перша подорож Шевченка в Україну (1843–1844) стала для митця знаковою ¬у житті і творчості. Повернувшись на батьківщину з Північної Пальміри вільним 29-літнім чоловіком, Тарас Шевченко вже ніс у собі цілісний світогляд українця»; старший науковий співробітник відділу наукових досліджень Алла Яхімович розкрила тему «Живописна Україна» Тараса Шевченка»; завідувач сектору відділу наукових досліджень Надія Долгіч висвітлила тему «Філателія про першу подорож Тараса Шевченка в Україну (на матеріалах колекції Георгія Георгіадіса у фондовому зібранні Шевченківського національного заповідника)». Учасники та гості подякували організаторам заходу за високий науковий рівень проведення конференції та щирий прийом.

Почуття любові до рідної землі…

5 Вересня, 2023

Пам’яті  українського художника Леоніда Гопанчука   Цього дня, 10 років тому, українська спільнота провела у засвіти видатного художника Леоніда Гопанчука (м. Київ), який був добрим другом Шевченківського національного заповідника. Народився на Волині у селі Заболотинці Млинівського району. Його улюбленою забавкою було читання і запам’ятовування поезії з подарованого батьком «Кобзаря» Тараса Шевченка. Граючись, почав ілюструвати дитячі вірші і це захоплення переросло у справу усього його життя. Закінчив навчання у Київському художньому інституті, де отримав дві спеціальності – архітектора і живописця, які допомогли йому реалізувати важливе життєве завдання у створенні мистецького літопису України. Українського художника Леоніда Гопанчука вважають одним із кращих портретистів Європи. У кожному портреті відчувається особливий підхід митця до людини. Художник немов прожива життя людини, яку пише. На питання, як вдається так відчути портретованого і відобразити стан його душі, художник поділився «таємницею»: « Просто треба любити людей». Цікавою особливістю його творчої лабораторії стало просте правило: створюючи нову картину, художник не використовував палітру для змішування фарб, а відразу підбирав колір і наносив його на полотно. Він вважав, що так не витрачається та величезна енергетика, яку майстер передавав своїй роботі». Наше знайомство з художником та його родиною відбулося у 2011 році, коли всі свідомі українці відзначали 150-річницю з часу повернення Тараса Шевченка в Україну. У день перепоховання поета, 22 травня, родина Гопанчуків традиційно була серед учасників урочистостей на Тарасовій горі. Цього разу з особливою місією – пошанувати пам'ять українського Пророка та подарувати у колекцію музею власну олійну роботу із портретним зображенням Тараса Шевченка «Канівські кручі. Повернення художника». З того часу Леонід Гопанчук та його дружина, директор видавництва «Світ Успіху» Неоніла Струк стали частими гостями Заповідника, активно долучалися до організації та підтримували творчі ініціативи канівських науковців. Вже наступного року було розроблено наукову концепцію та організовано виставку художника у залах музею Тараса Шевченка у Каневі. Ця експозиція стала частиною реалізації культурологічного проекту «Святині України-Руси», який започаткував художник у 2010 році. За визначенням самого художника, метою створення та реалізації творчого проекту був пошук, дослідження, вивчення і популяризація історичних, архітектурних пам'яток, визначних місць України через його образне сприйняття. З ініціативи родини Гопанчуків проведено низку пошукових експедицій, організовано мистецькі пленери, культурологічні акції, записано фільми та радіопередачі,  зустрічі з науковцями та художниками, підготовлено презентації художніх виставок. За два роки митець на своїх полотнах зафіксував історичні пам’ятки, унікальні українські пейзажі, створив портрети видатних українців. Так сформувалася ціла серія картин із зображеннями Качанівки, Почаєва, Решетилівки, Полтави, Умані, Чигирина, Прохорівки і Канева, яка стала своєрідним продовженням ідеї Шевченкової «Живописної України». Саме ці роботи були взяті за основу виставкової експозиції у Каневі, де громада та гості нашого міста знайомились з мистецькими творами знаного київського художника Л. Гопанчука. Своїми емоціями вони поділилися у Книзі вражень: «Ваші талановиті твори пробуджують в серці щемливе почуття світла, добра, радості… Ви прекрасно оволоділи майстерністю, оспівали фарбами прості звичайні речі, опоетизувати їх і зачарували глядача своїм почуттям любові до рідної землі…». Після виставки художник подарував до фондової колекції Шевченківського національного заповідника роботу «Зимові вітражі. Тарасова світлиця у Каневі» (2012)  із зображенням першого народного музею Тараса Шевченка. Вона стала гідним поповненням мистецької серії «Тарасова Гора в образотворчому мистецтві». З роками творчі зв’язки ще більше зміцнилися. Готувалися нові проекти, створювалися живописні полотна… Та, на жаль, передчасна смерть перервала творчий політ художника, а його душа відлетіла у небо. Пам'ять про видатного майстра, заслуженого художника України Леоніда Гопанчука і сьогодні живе у його глибоко національних творах, які постійно експонуються у музеях і галереях України та світу. Сектор виставково-експозиційної роботи відділу наукових досліджень Шевченківського національного заповідника м. Канів.

Прапор з передової

Нещодавно на Тарасову гору завітав канівчанин із позивним „Горинич”, який вже майже рік воює на сході України. Прийшов із незвичним подарунком – жовто-блакитним прапором, на якому дуже майстерно виконано портрет Тараса Шевченка і уривок із поеми „Кавказ”. Військовий розповів, що у тому бліндажі, де висів прапор, змінився не один підрозділ, а стяг залишався як символ  - символ стійкості і мужності, символ України. На жаль, автора малюнку встановити не вдалося. А треба було б – цікава і оригінальна ідея і мистецьки виконана робота. Стане справжньою прикрасою експозиції музею. Щиро дякуємо за дарунок!

До 150-річчя з дня народження Фотія Красицького (продовження)

25 Серпня, 2023

Багато часу Фотій Красицький приділяв викладацькій роботі: вчителював у початкових і середніх школах, був керівником художньої школи в у Києві, викладав у Миргородському художньо – керамічному технікумі та Київському художньому інституті. Він є автором першого українського посібника «Рисування і малювання», що вийшов в1929 році і по якому навчалося не одне покоління майбутніх українських живописців. Він навчав, стверджуючи, що «картину треба читати, як книгу».[5]. Навесні 1922 року Красицький отримав листа від давнього приятеля Опанаса Сластіона, в якому останній кликав його працювати до Миргородського художньо-керамічного технікуму. Фотій Степанович залишає в Києві садибу та будиночок на околиці міста і вирушає до Миргорода. В анкетному листку для наукових діячів можна прочитати його власноручний запис: «…преподаю рисування, живопис і композицію керамічних форм». Але Фотій Степанович розумів, що надовго залишатися в Миргороді було б безперспективно як для художника. По закінченню навчального року він повертається в Київ. Появу Красицького знову в Києві тепло привітав у статті «Київські художники» журнал «Глобус». «… маляр і почасти скульптор Ф.С.Красицький – видатний педагог зі своїми особливими методами. Поважний рисувальник і неабиякий портретист, Красицький свої сили скупчив на портреті й на жанрових композиціях. В останніх має великий хист щодо психології типів і загального оформлення теми». [2]. Спочатку сім'я Фотія Степановича проживала на Андріївському узвозі (там же жив і його побратим художник Михайло Дяченко) в замку Річарда. Згодом родина Красицьких переїхала на околицю міста, в Пріорку.  На щастя дерев'яний будинок зберігся до наших днів. Він виготовлений із матеріалу Дмитрівської церкви, розібраної в 1901 році. А збудована вона  була Приором, польським настоятелем домініканського монастиря, разом з місцевими священниками. Фотій Степанович хотів купити будинок із садибою ще в 1905 році. Але засобів на його придбання не було і він звернувся по допомогу до видавців Миколи Чоколова та Стефана Кульженка. Микола Чоколов видав йому кредит, а Стефан Кульженко просто подарував гроші. На садибі Фотія Степановича побувало багато відомих людей, які залишили свій слід в культурі і мистецтві України та світу. У старому саду є висока-висока липа, посаджена власноруч Лесею Українкою, яка не раз гостювала у Красицьких. Також донині живуть і плодоносять два старі, розкидисті кущі кизилу, привезені нею з монастиря Кавказу і посаджені тут же на садибі Красицького. А Михайло Грушівський посадив калину і грушу… Бували тут і Коцюбинський, і Старицький, і Марія Заньковецька, родина Миколи Лисенка і багато інших людей тодішньої культурної еліти. І дерева, віком понад сто років, є свідками тих зустрічей, розмов, пленерів, чаювань, роздумів про майбутнє…[8] Фотій Красицький співпрацює також у сатирично – гумористичному журналі «Шершень», друкує свої карикатури, жанрові картини, портрети. Він майже ніколи не підписувався повним ім'ям – писав монограму «ФК», криптограму «Кра-Кра» або «Ракф». Участь у журналі «Шершень» сприяла  зростанню авторитету Фотія Красицького як графіка. Незабаром він був запрошений на посаду відповідального  художника - редактора «Літературно - наукового вісника», що видавався у Києві. 1908 року Фотій Красицький виїздить за кордон, де знайомиться з західноєвропейським мистецтвом та встановлює зв’язки  з кращими друкарнями  Чехії та Німеччини. Через рік у Празі вийшли у світ кольорові листівки з його восьми картин. Педагогічна рада Київського художнього училища на своєму засіданні обирає Фотія Степановича викладачем живопису. На початку 1916 року художник їде до Чернігова і Седнева, де збирався відпочивати від чорних примар війни. Того пам'ятного року в Києві було голодно і неспокійно. Малювати він почав з кам'яниці Лизогубів, спорудженої в ХУІІ столітті. В середині ХІХ ст. тут гостював Тарас Шевченко. В олійному краєвиді «Старовинна садиба у Седневі» (1916) художник справді відтворив епічний куточок української історії. У Чернігові, на Болдиній горі, Красицький малює етюди. Серед робіт чернігівського періоду вирізняється портрет «Дівчина в українському одязі» (1916), який експонувався на виставці в музеї Т.Г.Шевченка у Києві, а у 1916 році Київська художня школа організовує виставку картин, на якій були представлені шість картин Фотія Красицького. У середині 20 - х років у Києві створюються творчі об'єднання художників різних напрямів і поглядів. Але в 30-ті роки стало тривожно: огульне переслідування та репресії української інтелігенції. У 1934 році заарештовують чоловіка середньої дочки Фотини поета – Олексу Влизька. Він глухонімий, мову розуміє тільки по губах, йому всього 26 років. Фотій Степанович  пише в усі інстанції, намагаючись захистити зятя, але марно. Він помирає у в’язниці, а дочку висилають за межі України на Урал. Навесні 1937 року заарештовують другого зятя – письменника Петра Мельника. Старшу дочку Ірину  під конвоєм з маленьким сином відправляють до Башкирії. 8 листопада 1937 року в приміщенні Народного мистецтва (нині Національний художній музей) відкрилась виставка, де були роботи відомих художників Миколи Бурачека, Олексія Шовкуненка, Федора Кричевського, але для картин Фотія Красицького місця не знайшлося. Його звинуватили в «українському націоналізмі», стали ігнорувати і обмежувати в творчому житті. Дивовижно, але долі діда і онука ніби перегукуються між собою. Але в родині біди не закінчуються. Згодом Фотію Красицькому, якому дозволили приступити до роботи в Художньому інституті, знову відмовляють. Незважаючи на настільки драматичну ситуацію, він тримає себе в руках, пише чергову книгу, малює, бере участь в першому з’їзді радянських письменників, що відкрився в 1938 році. Художник наполегливо готується до чергової виставки своїх картин та війна 1941 року порушила всі плани. Фотій Степанович вирішив урятувати свої картини. Він попросив у сусіда воза, коня і встиг усе перевезти. Сім'я запакувала картини в бочки й закопала в садку.  Але, повернувшись у Приорку, йому стало зле, трапився інсульт. Він довго хворів на ревматизм, турбувало серце. Родину Красицьких висиляють із будинку, і вона живе в окопі-землянці в глибині саду. Від сирості й холоду особливо страждає Фотій Степанович. Все це згодом приведе художника  до тяжкої  хвороби. У 1943 році Київ звільнили. На щастя будинок Красицьких уцілів,  а картини були передані державі. Частина робіт перебуває в Національному  художньому музеї, а також у будинку художника. Три невеликі пейзажі виставлені в Національному музеї Тараса Шевченка. Де решта – невідомо. В архіві, згідно з чорновим списком художника зберігається 344 назви  його робіт. Очевидно, і цей список неповний. Невдовзі до художника «завітали» співробітники КДБ, цікавилися чим займалася родина в окупації. Вони не давали йому спокою, підозрювали, погрожували, домагалися «істини». Нарешті Фотій Красицький  урятувався від переслідувань… 2 червня 1944 року він помер від крововиливу. Поховали його на Куренівському цвинтарі. Зібралося багато людей. Дорога до місця поховання була застелена килимами, труну на руках несли до самої могили. У 1956 році на прохання доньки Фотія Степановича –  Ірини прах художника перенесли на Байкове кладовище, недалеко від могили Лесі Українки, де пізніше було встановлено надгробок - бюст. Видатний художник був забутий на десятиліття. І лише в 1973 році відзначили його 100 – річний ювілей і не тільки на батьківщині, а й через ЮНЕСКО в усьому світі. У Приорці названа його ім’ям вулиця. А на будинку, де з 1905 по 1944 рік жив і працював Фотій Степанович Красицький, у 1977 році встановлено меморіальну дошку. Будинок художника  не є музеєм, там живуть його нащадки. Про життя Фотія Красицького, методику його творчості відомо не так і багато. Сучасники не залишили нам спогадів про живописця. Довелося, крім картин і малюнків, вивчати біографію та листування художника, розмовляти з людьми, які добре його знали.

До 150-річчя з дня народження Фотія Красицького

23 серпня 2023 року Шевченківський національний заповідник  вшанував пам'ять видатного українського митця, культурного діяча, педагога, славного нащадка Тараса Шевченка  Фотія Степановича Красицького (1873–1944) з нагоди 150-річчя з дня народження. У конференц-залі музею відбулося засідання круглого столу «Фотій Красицький: життєвий шлях і творча спадщина». Участь у засіданні взяли: керівниця Шевченківського національного заповідника, кандидат педагогічних наук Валентина Коваленко; заступник генерального директора з наукової роботи Світлана Брижицька. Рід Красицьких представляла президент Всеукраїнського благодійного культурно-наукового фонду Тараса Шевченка – Людмила Красицька та праонука Фотія Красицького – Людмила Карпенко;  Національний заповідник «Батьківщина Тараса Шевченка» – генеральний директор Людмила Шевченко, заступник з наукової роботи – Людмила Метик,  головний зберігач фондів – Тамара Молокова;  Національну академію образотворчого мистецтва і архітектури – народний художник України, професор НАОМА – Андрій Яланський. Учасниками круглого столу були:  громадський діяч, вчений Микола Томенко, ректор ЧДТУ, професор, доктор політичних наук Олег Григор;  проректор ЧДТУ, професор, доктор історичних наук,  голова Черкаської обласної організації Національної спілки письменників України Валентин Лазуренко; доцент Київського національного університету імені Тараса Шевченка Михайло Конончук; український поет та  перекладач, член Національної спілки письменників України, лауреат премії імені Андрія Малишка  Петро Засенко та інші відомі в Україні особистості. На засіданні круглого столу прозвучали цікаві виступи про життєвий і творчий шлях Фотія Красицького, про музейні колекції, де зберігаються твори художника.  Було підняте питання про стан збереження місць, пов’язаних із іменем митця. Із задоволенням гості зустрічі переглянули відеофільм про малу батьківщину Фотія Степановича Красицького – село Зелена Діброва та оглянули портрети Тараса  Шевченка, виконані у різні роки Фотієм Красицьким, які належать Шевченківському національному заповіднику. Місток із минулого у сьогодення перекинув Микола Томенко, який представив портрети Тараса Шевченка пензля заслуженого художника України, члена Національної спілки художників України, сучасного українського митця – Олега Шупляка. Народився Фотій Степанович 24 серпня 1873 року в селі Зелена Діброва Звенигородського району Київської губернії  (тепер Звенигородський район Черкаської області). Фотій – троюрідний небіж Тараса Шевченка. Його батько – Степан Антонович, син сестри поета – Катерини. Мати - із сусіднього села. Обоє селяни – хлібороби. Хлопчик навчався в церковно – парафіяльній школі і знав, що він родич великого Кобзаря. Прекрасна земля Тараса ніби передала йому у спадок здібності до малювання. У 15 років він приїздить до Києва, щоб продовжити навчання у приватній школі малювання Миколи Мурашка – українського художника і педагога. Показавши кілька малюнків вчителеві, Фотій одержав схвальну оцінку. Ще вчитель сказав хлопцеві, щоб той не забував рідні місця, де народився і виріс, і що у світі одна  Україна й другого Дніпра немає. Дізнавшись, що Фотій родич поета, познайомив його з Миколою Лисенком. Тепер у будинку Фотія Красицького стоїть старовинне піаніно подароване Миколою Лисенком родині художника. Перше, що впало в очі у квартирі – портрет Кобзаря, прикрашений вишитим рушником. Композитор запропонував хлопцеві пожити у нього. Лисенко допомагав юнакові матеріально і мав великий вплив на формування в нього художнього смаку. Він говорив: «Працюйте, вчіться ревно, читайте, що коли здобудетесь на вершечок Парнасу, у вас уже був запас знання добрий, широкий світогляд. …Може вам дасться в руки нагода… уявити, воскресити факти питомої української історії…». У Лисенків Красицького запросили до художнього оформлення домашньої вистави опери-казки «Коза-дереза». Микола Віталійович написав музику та лібрето. Режисером і балетмейстером була Леся Українка. Вечір першого знайомства з видатною українською поетесою залишився незабутнім на все життя. Завдяки піклуванню Миколи Лисенка українське товариство призначило Фотієві Красицькому  стипендію, як родичу Тараса Шевченка. Про нього піклувалися також Леся Українка зі своєю матір'ю  Оленою Пчілкою. Художник згодом напише їхні портрети. Появі портрета Лесі Українки передували зустрічі з нею в Гадячі на Полтавщині. Вперше він тут був гостем у будинку Михайла Драгоманова на початку серпня 1898 року. В листах до сестри Леся згадувала, «як цікаво мандрувала в село Броварки в товаристві брата Михайла та Фотія Красицького». [7].Вдруге художник поїхав до Драгоманова у Гадяч 1904 року і тоді ж намалював зазначений портрет Лесі Українки. Картина писалася з використанням церковних свічок, які давали м'яке освітлення натури. Поетеса позувала, дивлячись на ікону Миколи Чудотворця. Художник зобразив Лесю Українку виснаженою хворобою, але зі стійким характером. Митець планував показати портрет поетеси у Львові на виставці творів українських художників, організованій Товариством прихильників української літератури, науки і штуки при підтримці Наукового товариства ім. Шевченка в 1905 році, але організаторам портрет не сподобався – на їхню думку, він був занадто реалістичний. Художник намалював ще один портрет Лесі Українки, де вона зображена біля вікна, а вся кімната залита сонячним промінням. За свідченням сучасників, поетесі більше припав до вподоби перший портрет. У травні 1913 року Леся Українка вирішила повторити його у фотографії. Її двоюрідний брат Юрій Тисленко -Приходько зробив знімок, який став останнім прижиттєвим зображенням Лесі Українки. Перший портрет нащадки митця у 2015 році передали до Музею Однієї Вулиці  в Києві, другий – зберігається в київському Літературно-меморіальному музеї Лесі Українки. У школі юнак навчався  у художника - реаліста Миколи Пимоненка. З 1876 року ця приватна школа стала міською і фінансувалася цукрозаводчиком Миколою Терещенком. Тут експонувалася виставка українських і російських художників. Існувала вона до 1901 року і на її основі було створено Київське художнє училище. У 1892 – 1894 роках Фотій Красицький навчається в Одеській художній школі. За свої живописні твори він одержує дві бронзові і срібну медалі. З 1894 по 1901 рік митець  навчається у Вищій художній школі при Петербурзькій Академії мистецтв ( про це свідчить оригінал свідоцтва). Одним із його вчителів був Ілля Рєпін, у майстерні якого він навчався в 1898-1899рр. Саме там він познайомився з істориком Запорізької Січі Дмитром Яворницьким і став учасником клубу українських художників, очолюваний художником Опанасом Сластіоном.  Відвідуючи майстерню Іллі Рєпіна, Фотій Красицький вибирає тему конкурсної роботи з історії України. Працює над ескізами, вивчає національний одяг, музичні інструменти, відвідує зібрання українських художників, де відбувалися волелюбні, незалежні диспути. Поліція звинувачує  групу в «малоросійському сепаратизмі» і забороняє її діяльність. Картини Фотія Красицького «Біля криниці» та «Подруги» були вилучені. Щоб закінчити роботу, художник їде в Україну. Пішки обійшов рідне село, всі околиці, роблячи ескізи. Одного разу його запросила на гостину рідна сестра із сусіднього села Козацьке. Тут він малює садок в сонячний день, сам будує у ньому в старовинному стилі солом'яний курінь. Поміж дерев проглядають вулики. Так остаточно визначилося місце  дії в картині, сповнене ліричного затишку. Тут було створено багато образів для його картини «Гість із Запоріжжя». Житель села Степан Кругляк став прототипом гостя в традиційній позі козака Мамая з бандурою в руках. Образ діда - пасічника написаний з кількох натурників. Цим способом користувався Ілля Рєпін, коли для одного образу позувало кілька людей. Бабуся та онуки були списані з місцевих жителів.  Всі три постаті подані компактно, але разом з цим кожна постать психологічно чітко окреслена. Хлопчик засоромився, дівчинка його про щось запитує, підбадьорює. У поведінці дійових осіб та у вбранні-точна відповідь народному побутові, звичаям, характерам, бо ж усі типи вихоплені з життя. Режисерська робота Фотія Красицького в картині бездоганна. Таким чином була створена прекрасна картина, і в 1901 році він успішно захищається в Петербурзькій Академії мистецтв. У 1902 році Фотій  Красицький одержує звання художника і  «диплом із правом на чин Х класу при вступі на державну службу з правом викладання малювання в навчальних закладах». Він не хотів лишати  полотно «Гість із Запоріжжя» в стінах Академії, і тому передає картину до  Львова,  де її купили для місцевого  музею. Але в 1914 році музей обікрали і художник  вдруге написав таку ж. Як згадував художник у своїй автобіографії: «З рецензій, що були написані на мої картини, роблю тут виписку рецензії на картину «Гість із Запоріжжя», що надруковано у Львівському журналі «Нові шляхи» за квітень м. 1930 року у статті «Українське образотворче мистецтво професора Б-К. Автор порівнює картини художника Васильківського з моєю і пише: «Побутові картини Васильківського історичні твори, – «Рада», «Козаки» – неглибокі, поверхові і нагадується часто манекенів, одягнених у запорожські вбрання. З боку історичного позбавлені глибини та духу епохи. Хоч у кожному разі Васильківський, як пейзажист, дорівнює європейськім колегам. Далеко глибшу, далеко міцнішу композицію дав Ф.Красицький, наприклад, в картині «Гість із Запоріжжя». Вона сильного кольору, намальована з великим замислюванням до всякої деталі. Всі постаті правдиві, прості, передані з любов'ю, смаком і знанням народного мистецтва». [4]. У 1902 році художник намалював краєвид «Дорога в село Майданівку». Це село згадується в поемі Тараса Шевченка «Гайдамаки». З 1905 року  Фотій Степанович проживає і працює в Києві. Перші його роботи експонувалися в 1905 році на виставці у Львові. Відомий живописець Іван Труш  писав у журналі «Артистичний вісник»: «Вже цілком доспілий артист з власним виробленим поглядом на малярство і виробленою малярською технікою, якою поборює з успіхом часто і найбільші труднощі». [1] В 1905 році Фотій Степанович одружується з Ганною Крекотень, дівчиною з села Козацького. У них було п’ятеро дітей: Петро, Богдан, Ірина, Галина та Фотина. Фотина Фотіївна була одружена з поетом Олексою Влизьком, виїхала разом із репресованим чоловіком до Середньої Азії, мала двох синів. Галина Фотіївна успадкувала хист художника, писала натюрморти, займалася розписом фарфорового посуду. Мала доньку – Софію, яка довгий час доглядала садибу Фотія Красицького в Києві.Ярина Фотіївна – художниця. Працювала в Академії архітектури України, захоплювалася вишиванням. Похована на Байковому цвинтарі поблизу могили Фотія Красицького. Петро Фотійович закінчив інститут архітектури, працював головним архітектором залізниць. У 1908 році художник виставив у Києві роботу «Дорога в село» на користь нужденних студентів-політехніків і в тому ж році  шість картин присвятив 40 – річному ювілею педагогічної діяльності Миколи Мурашка. Серед них: «Надвечір», «Кавун», «Просвітитель». Художником написані також картини: «Останній промінь», «Гай», «Дорога в лісі», «Пасіка», «Копи», «У світло», «Козацьке». Художник часто відвідує  рідні місця, беручи там теми для своїх робіт і наснагу. Він говорив: «Я селянин, і все народне мені рідне і близьке». [9]. У творчому доробку Фотія Красицького особливе місце займає шевченкіана. Над образом Великого Кобзаря художник працював протягом усього життя, зображуючи його в різні періоди та в різних техніках: живописі, графіці, акварелі, літографії, автолітографії, філокартії. Як наслідок – поїздки шевченківськими місцями – картини: «Дуб Шевченка», «В парку», «Група дерев за ставом», «Шевченко в творчому екстазі», «Шевченко в майстерні», «Смерть Шевченка», «Шевченко на Чернечій горі» та ін. Шевченкіану Фотій Красицький започаткував, коли 1895 року відвідав Київщину, де протягом літа намалював  близько 30 робіт, серед них – живописне полотно «Руїни корчми у Лисянці» 1896 року. Пізніше цю роботу використав Микола Садовський для декорації у виставі «Назар Стодоля». У 1898 році Фотій Красицький створив два невеликі живописні портрети Тараса Шевченка: на одному його зображено в білій сорочці, елегантній краватці та жилетці, на другому, експресивнішому (монохромний живопис, твір не завершено), представлено гнівного поета-бунтаря. Працюючи над портретом Тараса Шевченка, Фотій Красицький виконав етюд 1903, а роботу завершив 1905 року. У цьому ж році вигравірував його у техніці літографії. Дев'ять місяців працює над виготовленням літографічного каменя для створення портрета Тараса Шевченка. Камінь розміром 65х59 сантиметрів художник знайшов аж у Швейцарії. Сам обробляв його, шліфував, вирізав портрет. Продавав портрети по 20 копійок. Видавничі друкарні дорікали художникові, буцімто він підривав їх фінансовий стан. Портрет Тараса Шевченка в смушевій шапці художник подарував своїм родичам.  Пізніше створив ще один подібний портрет, який також розійшовся масовим тиражом. У наступні роки (1909,1910,1925,1932) Фотій Красицький далі друкував портрети Тараса Шевченка з  літографського каменя у різних розмірах. У 1934 році художник намалював портрет Тараса Шевченка з бородою, а 1937– виконав його в акварельній техніці. У фондах Шевченківського національного заповідника є тринадцять робіт Фотія Красицького. Більшу частину портретів було  подаровано  Красицькою Софією Казимирівною – онукою художника. Два портрети Тараса Шевченка в смушевій шапці і кожусі художник виконає  в 1906 та 1909 роках, де передає образ поета в чорно-сірих тонах на світло-жовтому тлі. Чоло високе, відкрите, вираз обличчя лагідний, усміхнений, погляд теплий і спокійний. В 1910 році художник створить ще два погрудні  портрети Шевченка (за фотографією 1858 року та художником І.Ю.Рєпіним) останніх років життя, без головного убору, погляд суворий. Ескіз до картини «Шевченко в майстерні» художник підготував ще в 1937 році, а в 1939 році виконав її. Тарас Шевченко сидить біля круглого столу, в світлому костюмі, білій сорочці з блакитною краваткою. Ймовірно портрет був створений автором до125-ї річниці з дня народження Тараса Шевченка. Зберігся під час окупації Канева німецько-фашистськими загарбниками (1941-1944), знайдений разом з іншими експонатами музею Т. Шевченка в підвалі музею. Портрет повторно облікований 2 лютого 1956 року за номерами: КН-197, Г-33.  Портрет є власністю Шевченківського національного заповідника і єкспонується в постійно діючій експозиції. Разом з Іваном Козловським та Миколою Пимоненком він 21 травня 1906 року побував на могилі поета в Каневі. «Щасливий, що був на Тарасовій могилі. Він научив мене правдиво любити  свою рідну мову, свій рідний край, Дорогу мою Україну». [3].

Дарунок в День Незалежності.

У світлий день нашої святої Незалежності Шевченківський національний заповідник отримав у подарунок перший том у двох книгах критичного видання «Тарас Шевченко у спогадах». Повне нове видання «Спогадів» повинно з’явитися пізніше ще у двох томах і п’яти книгах. Над виданням працює провідний український шевченкознавець Олександр Боронь та український літературознавець, письменник Михайло Назаренко. У вступній статті Григорія Грабовича дізнаємося, що це видання – складник фундаментального проекту нового вивчення спадщини та рецепції українського національного поета, а у вимірі теперішнього часу – опір російській агресії та уміння надати українській справі загальнолюдського значення. Мемуарні матеріали впорядковані та прокоментовані. Підібраний відповідний ілюстративний ряд, що включає репродукції робіт Тараса Шевченка та його сучасників, фото і портрети друзів поета та відомих дослідників життя і творчості національного Пророка. Академічне видання здійснюється під егідою поважних наукових інституцій, зокрема Наукового Товариства ім. Шевченка в Америці, Інституту джерелознавства НТШ-А, Українського наукового інституту Гарвардського університету, Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка; Інституту Критики. Ми щиро вдячні Олександру Бороню, завідувачу відділу шевченкознавства, заступнику директора з наукової роботи Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, за чудовий дарунок, адже книги, що вже має Заповідник ще не надійшли у продаж.

«Ой куди ж ти летиш, ой куди ж ти летиш, ой куди ж ти летиш, сивий друже…»  

20 Серпня, 2023

Українська культура зазнала непоправної втрати. 19 серпня, на Рівненщині, на 73 році життя, відійшов у вічність Володимир Горбатюк, відомий кобзар-бандурист, заслужений діяч мистецтв України, перший голова Всеукраїнської спілки кобзарів (тепер Національна спілки кобзарів України), один із засновників Стрітівської школи кобзарського мистецтва (Київщина). [caption id="attachment_3585" align="aligncenter" width="300"] DIGITAL CAMERA[/caption] Життєвий і творчий шлях Володимира Григоровича в його безмежній любові до України і стійкій громадянській позиції, давали йому крила і натхнення у подвижницькій праці дослідника та популяризатора феномену і традицій  кобзарства в Україні та за її межами. Міцний сакральний зв'язок надовго поєднав Володимира Горбатюка із   Тарасовою Горою – Національною святинею України, де він понад два десятиліття ніс диво української пісні в світи, передавав у душі і серця тисячам паломників думи і прагнення геніального Тараса Шевченка. Чарівні струни дзвінкоголосої бандури щиро переказували слухачам трагічну і славну історію  українського народу. Незабутній образ і неповторна творчість Володимира Горбатюка завжди будуть з нами. Нехай легкою буде йому українська земля. Вічна і світла пам'ять. Колектив Шевченківського національного заповідника 

Подарунок Шевченківському національному заповіднику

13 Серпня, 2023

10 серпня цього року Шевченківському національному заповіднику, передано в дар археологічні матеріали (фауністичні рештки), що були знайдені під час розкопок відомої всьому світу Межиріцької стоянки в селі Межиріч Черкаського району Черкаської області. Ці матеріали, у кількості 99 одиниць, подарував керівник Межиріцької археологічної експедиції Павло Шидловський, доцент кафедри археології Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Дані матеріали датуються верхнім палеолітом, Межиріцькою епіграветською культурою (близько 17 тисяч років до наших днів). Стоянка відкрита восени 1965 року на глибині двох метрів. Місцевий житель Захар Новицький, копаючи погріб для зберігання припасів, наткнувся на кістку невідомого походження. Про свою знахідку він разом із вчителем історії місцевої школи повідомили працівникам Канівського історико-краєзнавчого музею, працівники якого відразу виїхали для огляду цього місця. Після огляду, директор музею Василь Коваленко повідомив про цінну знахідку науковців Інституту зоології АН УРСР. І вже, з перших досліджень, Володимиру Свистуну, науковому співробітнику Інституту зоології АН УРСР, який очолював дослідження, стало зрозуміло, що в с. Межиріч знаходилось поселення мисливців на мамонтів. Протягом 1966-1974 років велися розкопки під керівництвом Івана Підоплічка, академіка АН УРСР. Упродовж, 1976-2002 років дослідження стоянки проводилось під керівництвом Нінель Корнієць, кандидата біологічних наук та за участю Михайла Гладких, доктора історичних наук. Із 2002 року роботи на стоянці здійснювались українсько-французькою експедицією під керівництвом Дмитра Нужного (ІА НАНУ). З 2006 року, у рамках програми ANR Mammouths під керівництвом др. Ст. Пеана (MNHN) за підтримки Національного Агенства Досліджень Франції, на вивченні пам’ятки працювала міжнародна група фахівців із України, Франції, Бельгії та Чехії. А з 2009 року і до сьогодення керівник Межиріцької археологічної експедиції Павло Шидловський. Ці предмети можуть бути представлені в експозиціях і тематичних виставках Шевченківського національного заповідника та використані науковцями при написанні наукових статей, лекцій та текстів екскурсій.   Таміла Осипенко, провідний зберігач фондів науково-дослідного відділу фондової роботи Шевченківського національного заповідника